Колишня мешканка окупованого Луганська розповіла про сепаратистів, війну та біженців
Спливає до завершення ще один рік. Яким він був для українців, закарпатців, ужгородців? Звичайно, непростим. Однак над нами хоча б мирне небо… адже державі не припиняється війна. Тож чим запам’ятався 2016-й?
Злетами та падіннями в економіці, зміною ідеології, зубожінням суспільства, інфантиллям у політичному житті.
Але що нині найбільше «болить» краян. Про це розповіла наша сьогоднішня гостя, переселенка з Донбасу, поетка і журналіст Любов Якимук. Вона охоче погодилася розповісти про життя «за межею» та про власну «еміграцію» до столиці.
«Розстріляні місцини» залишаються в серці
До Києва Любов Якимук переїхала ще до початку збройних сутичок на Луганщині, ще тоді, коли вступила до Києво-Могилянської академії, але в Первомайську в неї залишилася родина, тож військові дії торкнулися 31-річної літераторки впритул. Вона з болем у серці пригадує «розстріляні місцини», але не шкодує про те, що змінила прописку.
-Я обрала столицю свідомо, розуміючи, що аби бути хорошим автором, який пише українською мовою, потрібно проживати в україномовному середовищі. У той же час казати, що на Донбасі ніхто не говорить українською не можна, адже є люди, для яких наша державна мова є рідною і там. Зокрема, нещодавно всі телеканали «облетів» сюжет, на якому видно, як бабуся біля пам’ятника Шевченкові каже російським окупантам: «Забирайтеся геть!», – ділиться думками пані Люба.
Поетка також стверджує, що проблеми біженців розуміє дуже добре, зокрема, завдяки рідним.
-Батьки приїхали до мене в Київ 14 травня минулого року і за два тижні вже почали збирати валізи, аби повернутися назад, хоча вони знали, що вдома були страшенні обстріли, адже саме в той період на окупованих територіях ситуація загострилась. До того ж, до мене вони їхали трасою, яка обстрілювалась. Це був драматичний досвід. Вони були травмовані психологічно. До слова, я спілкувалася з багатьма знайомими, родичі яких також переїхали. Вони стверджували, що багато хто протягом місяця повертається назад. Це притаманне переважно людям старішого покоління. Між іншим, моя сестра, на рік молодша за мене, дуже швидко адаптувалася і знайшла себе у Києві. Цікаво, що в той час, коли мама з сестрою знаходилися в укритті на Луганщині, батько навіть не ховався від снарядів. Під час вибуху він просто сидів на колодці. Я йому саме в той момент телефонувала й чула звуки вибухів. У нас там був приватний будинок, який батькам усе ж довелося залишити. Зараз вони мешкають на Полтавщині, – зауважує Любов Якимук.
Коли діти бавляться у «сєпарів» та українських військових
Жінка наголошує, що навіть її п’ятирічний син добре розуміє, що в державі відбувається війна і що саме через те дідусь із бабусею покинули рідне місто.
-Син каже: «Росіянці на нас напали». Він так калькує, думає, що це аналог до слова «українці». Я же не можу його відгородити від світу. Дитина усвідомлює базові речі, йому відомо, що Крим та певну частину Донбасу окуповано. Сьогодні малеча, проводячи дозвілля у піску, на жаль, не калачики ліпить, а бавиться в солдатів та «сєпарів», – каже поетка.
Пані Люба заявляє, що вона взагалі виступає за те, аби такі теми, як війна та смерть не замовчувалися перед дітьми, а навпаки – проговорювалися, адже розуміння складних ситуацій допомагає краще їх пережити.
«Боротьбу треба було починати з інформаційного простору»
З тривогою в голосі Любов Якимук говорить про край, у якому вона виросла.
-1 травня захопили Луганську ОДА. Це були «гастролери», які приїхали автобусами. І їм чомусь ця адміністрація здалась. Можливо через те, що ті люди були зі зброєю. Держава повинна була б мати монополію на насилля і вчасно реагувати на подібні факти, як, приміром, у випадку з Харковом. Загалом, боротьбу з сепаратистами треба було починати з інформаційного простору. Якщо на кордоні з Кореєю влада могла вставити «глушники» для непотрібних каналів, то чому цього не можна зробити у нас, – дивується пані Люба. – Чому на лінії фронту наші не можуть прилаштувати гучномовці? Навіть заглушити російські канали чомусь не можуть… За часів Другої світової війни, коли Україну було окуповано, виходила газета «За радянську Україну», редактором якої був Микола Бажан. Так тоді її могли повітряним шляхом доставляти до населення, розповсюджувати з літаків… Дивно, чому зараз таке не можна зробити у нас, на Луганщині та Донеччині, де інформація або відсутня, або є в дуже малих кількостях.
Також жінка запевняє, що сама особисто перетнути кордон з окупованою територією не може, бо її одразу заарештують, оскільки в її паспорті наразі не Первомайська, а Львівська прописка.
-Моя пряма дорога там – у полон. Проте не можна говорити, що всі люди, які залишились на Донбасі, нас не підтримують. Це неправда! Мої сусіди, які там живуть і не можуть виїхати, не є сепаратистами. Вони дуже негативно налаштовані проти всього, що відбувається. Є й такі, хто дійсно під час початку всіх подій ходив із колорадськими стрічками. Але частина з них нині шкодують про це, – заявляє поетка. – Я маю таких знайомих, які наразі кажуть, що вони не розуміли, що діється довкола. Тобто, певний відсоток людей свою позицію вже змінив. Однак відкрито на території окупованої Луганщини про такі речі говорити не можна. Оскільки жінок примусово до «повстанської» армії не беруть, лише вони можуть собі дозволити трохи відвертіші висловлювання, або хоч якісь мирні протести. Зараз там дійсно є певні підпільні рухи. Я була, скажімо, в Краматорську після звільнення. Так у них частину роботи з визволення міста зробили саме місцеві рухи опору. Тому міряти всіх під одну гребінку не треба.
У той же час пані Люба переконана, що «сценарій війни» на Донбасі писався не в Україні.
-Востаннє я була в рідних краях у 2014 році. Власне до поїздки мене підштовхнули «викиди» у медіа-просторі великої кількості інформації про те, що в тому, що відбувається на окупованих територіях винне місцеве населення. Мені хотілося перевірити, чи справді це так. Адже то моя земля. Але що могли прості люди зробити проти автоматів? Під час тієї мандрівки я переконалася, що місцеві, принаймні, багато хто з них, не могли нічого змінити, – наголошує Любов Якимук. – Крім того, у багатьох спрацював «стокгольмський синдром», адже вони мало чим відрізняються від заручників. Тож напади на українських солдатів цілком зрозумілі. А от після закінчення цієї війни нам всім багато чого потрібно буде пробачити один одному, навчитися по-новому вести діалог, незважаючи всі на психологічні травми та ментальні відмінності.
А перед новорічними святами, звичайно ж, хочеться вірити у диво, у позитив та у закінчення у наступному році війни у державі.
