Михайло Карпенко – про «Нашу файту», Діда Мороза та весілля з іноземцями
Улюблений мультфільм закарпатців, у якому розкрито справжнє життя краян, без пафосу, без прикрас, але з гумором – відомий навіть дітям.
Автор його ідеї, ужгородець Михайло Карпенко, у нашій традиційній рубриці «Недільні бесіди» погодився розповісти і про мультиплікаційну стрічку, і про інші проекти «Нашої файти».
— Пане Михайле, Ви – колишній КВН-щик. Чи пригодився в житті досвід КВН? Може, навчили жартувати там…
— Наша робота пов’язана із жартами, умінням піднімати іншим настрій, експромти. Те, що почалося з КВН, плавно переросло у розваги промислового масштабу. КВН дав основні знання, гумористичну азбуку, там я навчився як створювати жарти, так і їх писати, аналізувати як саме повинен працювати мозок, як придумувати сценарії. Але все ще залежить і від людини, її індивідуального розвитку. Тут, як і в будь-якій іншій професії, потрібно вдосконалюватися. Хтось читає книжки, хтось дивиться різні передачі американського формату, чим я особисто і займаюся… Тобто, КВН дав мінімальну базу, до речі, це дається всім, хто хоч колись грав у КВН. А далі – вже кожен розвивається сам.
— «Наша файта» – це команда. Скільки всього у ній людей?
— Наша команда складається з двох напрямків. Перший – це організація свят (цей напрямок займається весіллями і включає 12 осіб), а другий — контент для Інтернету (над яким постійно працюють четверо осіб). Ми з Павлом Мандзичем робимо все, що стосується сценарної частини. Є ще хлопці аніматори, які малюють і, відповідно, хто монтує все.
— Перша серія «Нашої файти» вийшла у 2013 році. За цей час головний герой побував у різних містах. А в яких він іще планує побувати?
— Складно сказати, у нас кожна серія завжди під великим питанням… Перед тим, як малювати серію, ми сидимо і думаємо, будемо чи ні далі працювати над мультфільмом. Але завжди перемагає любов до проекту, який є нашим дітищем і хоч раз у році, але видаємо стабільно по серії. Тому складно сказати, де ще наш герой мандруватиме. Однак можу сказати точно, що наступне місто, де він побуває – це Ужгород. Далі як розвиватимуться події – поки що говорити рано.
— Є в нас у Закарпатті колоритні села, може він кудись туди завітає. Які населені пункти планують іще відвідати Ваші герої?
— Та в нас у області кожне село колоритне. Ми хочемо ще відвідати і Мукачево. Взагалі Ужгород і Мукачево – це дві серії, які будуть на сто відсотків. Ми давно це всім обіцяли, але відкладали на майбутнє. І нарешті прийшов час і про наше місто щось показати людям.
— А яке місто означає коронна фраза на початку мультфільму: «Мамко, я у вароші!»
— Вароша! Ужгорода! Це – наше рідне місто. Ми з Павлом обоє з Ужгорода. При цьому Ужгород лише епізодично фігурував у мультфільмі.
— Чому?
— Бо для нас найскладніше Ужгород показати. Якщо, наприклад, про Тячів, про Берегівський район ти знаєш якісь основні речі: там румуни, там мадяри, а тут тем занадто багато. Не хочеться вже жартувати ні про пересічки, ні про такі речі, які вже сто разів описані в Інтернеті. Хочеться показати щось нове.
— Як Ви придумали ввести кота в сюжет? І чому саме кіт?
— Такої ідеї чи стратегії на початку в нас не було взагалі. Ми не читали ніяких книжок про те, як створюються сценарії, як потрібно правильно будувати драматургію, тож все робили, як кажуть, методом втику. Ми просто пробували і вже після першої серії бачили, що Сєрому, головному герою, не вистачає ще когось, з ким він має подорожувати. Тому ми довго думали хто це має бути, і дійшли думки, що люди найбільш позитивно відреагували на кота, якого було введено у сюжет просто епізодично… Десь він одну фразу сказав… Тому зійшлися на тому, що чому б Сєрий не подорожував із котом.
— Чи знайде головний герой Мирослава Ракатоша?
— Обов’язково!
— І в якій із серій?
— Не знаю. Можливо, навіть у наступній…
— Ви знялися в ролику про туризм. Які ще соціальні проекти плануєте створити. Чому ви вирішили підняти питання туризму.
— Я знявся в ролику, як актор. То не наш проект. Хоча в нас була ідея створення якогось туристичного відео проекту (як «Наша файта» показує гумористичну сторону нашого життя), у якому б розповідалося про те, як класно можна відпочивати у нас на Закарпатті. Але через брак часу, на жаль, поки що ми це не змогли зробити.
— Ви створюєте ще й короткометражні цікаві фільми, скажімо. маєте «Говірник», або на тему Великодня, посту… Чи буде щось до Нового року?
—Так, плануємо. Поки що я не готовий сказати, чи це буде мультик, чи ні… Можливо, навіть буде щось із героями «Нашої файти». А от до Пасхи в нас традиційно вже ролик виходить. Коли у нас виникають ідеї, ми зразу реалізовуємо їх… щось робимо. Творчим людям важко бути систематичними, тому якоїсь послідовності у нашій роботі немає.
— Наближається Новий рік, починаються корпоративи. Чи колись Вам доводилося виконувати роль Діда Мороза,Миколая, Санта Клауса?
—Я, на щастя, ніколи не виконував таких ролей. А от Паші поталанило спробувати на собі червоний махровий халат і ватну бороду. Була така ситуація. Це дуже прикольно, коли на свято приходить невисокий Дід Мороз, хоча всі звикли до велетня… І цей Дід дуже веселий, активний… правда, це був єдиний раз, коли Павло був Дідом Морозом.
—А ще Ви працюєте на весіллях…
—Так. То наша основна робота.
—І чим відрізняються закарпатські весілля від не закарпатських?
—Грошима.
—А може якимось особливим колоритом?
—Насправді цим теж. Але завжди суть одна й так ж – люди приходять веселитися, танцювати, випити, порадіти за молодят.
—Чи були випадки, коли наречені брали шлюб у національному одязі, приміром, у закарпатських костюмах, вишиванках.
— Були різні весілля: угорські, ромські, румунські. І кожне з них має свої особливості. На угорських, скажімо, у певний момент, молода знімає біле плаття і одягає червоне. А ромські – галасливі, їх ні з чим не можна зрівняти. Це, ніби зайти на Корзо у годину пік, коли людей найбільше… Вони навіть про спокійні теми говорять голосно, емоційно, музика в них гучна. Хоча з ними дуже легко працювати. Але треба знати певні особливості.
— А іноземні весілля доводилося вести?
— Половина Закарпаття – іноземці. І офіційно, і неофіційно. А взагалі іноземці трапляються і ми любимо з ними працювати. Вони, як правило, на таких заходах знають двох-трьох людей і не переживають, що про них подумають інші, тож розслабляються. А в наших, на жаль, вкоренився комплекс, коли бояться, соромляться один від одного, переймаються тим, що про них скажуть інші… Іноземці ж вміють відпочивати, коли чують музику – танцюють і не має значення, яка це музика.
— Поділіться секретом, про який ніколи нікому не говорили. Може щось кумедне.
— У мене немає секретів взагалі.
— З нагоди Нового року що можете побажати нашим читачам?
— Обдумати всі ті речі, які трапилися у 2016 році, зробити висновки і щоб усі ще на один рік стали розумнішими, досвідченішими, щоб на наступний рік було ще більше нових звершень. Рік по-справжньому був нелегким… І вдячний всім тим, хто дивиться нас на YouTube.
— Спасибі за розмову. Успіхів Вам і нових звершень! Хай здійснюються всі плани і творчі задуми!
