Власта Негря – про бутерброди, першу поїздку на передову та як вчилася на Майдані малювати
Волонтерка, громадська активістка і просто відважна жінка з чоловічим характером Власта Негря неодноразово бачила війну на власні очі.
Їй знайомий запах прифронтових доріг, пороху, сльози тих, хто втратив близьких. У нашій рубриці «Недільні бесіди» вона розповіла про своє дитинство, захоплення та поділилася сокровенним – власними таємницями…
— Власто, на Вас хочуть бути схожими багато закарпатських школярок, дівчата пишуть про Вас із захопленням у соцмережах… А якою Ви були в дитинстві?
— Я завжди була активісткою. Навіть у садок мене дали у 1 рік 10 місяців, хоча в той час брали з трирічного віку. Я дуже добре пам’ятаю той період, усі навіть дивуються з цього… Отже, мене привезли і аби заспокоїти, повели на кухню. Там мені почала давати бутерброди. Після цього я завжди ішла на кухню і почувалася там як в себе вдома. Бувало й таке, що піду собі туди й наїмся, навіть заходжу жуючи в групу. А діти просять: «І я хочу! І я хочу!» Тож я поверталася і брала їжу й на них. І завжди була сміливою, нічого не боялася. Навіть під час виступів у молодшій групі виводила середню і навіть старшу групу.
— А у школі?
— Перший клас я закінчила на відмінно. Коли відкрилася ЗОШ №19, перейшла туди… і була настільки активною дитиною, що якщо диктант іншим учням вчителі давали переписувати лише один раз, то я переписувала два рази, аби не заважати однокласникам. У четвертому – п’ятому класі я знову була відмінницею, практично до кінця школи дуже добре навчалася.
Найбільший хист я мала до математики і навіть досі в мене збереглися листи від вчительки, які вона писала моїй мамі. Інші діти від мене переписували домашні завдання. Ніколи в житті не думала, що не оберу математичний профіль.
— Чи били Ви інших дітей?
— Було різне. Малою одній дівчині якось навіть руку поламала…
— Карате не займалися?
— Займалася! У ПАДІЮНі ми з друзями переходили майже на всі можливі гуртки… пам’ятаю плавання… Це було щось неймовірне. Ми на лежаках робили вигляд, ніби плаваємо… і це – протягом десь року. Ходила я й на гімнастику… І все дуже легко мені вдавалося..
— Багато чоловіків відкручуються від служби в армії, ховалися в лісах від працівників військкоматів, а Ви – дівчина і займаєтеся такою чоловічою справою. А з чого почалося волонтерство? З Майдану?
— Ні. Під час Майдану я не була у столиці. Звичайно, переживала, але вдома. Тоді я не була настільки активною, дивилася на події з телеекрану. Бачила, як розстрілювали хлопців і боліла душа… До волонтерства я вдалася пізніше… коли очолила радикальну партію, коли почалася війна, були президентські вибори і був прямий наказ від штабу допомагати батальйону «Україна». Ми згуртовувалися, у нас була дівчина, через яку саме ми й передавали речі. Але потім до мене звернулися наші ужгородські хлопці, зокрема, Юрій Ремета. Він один з перших повідомив, що вони не мають що їсти і їм потрібні ліхтарики. Написав мені: «У нас стріляють, а ми навіть нічого не бачимо!» Зайшла я до нього на сторінку, а в нього вказано «Донецьк». Знайшла спільних знайомих. Сусідка сказала, що знає його і що він з 15-го батальйону. Тож я вирішила, що чому ми маємо допомагати комусь, коли допомоги потребують наші земляки. Тоді ми згуртувалися ще з кількома волонтерами і одразу ж переключилися на допомогу цьому батальйону. І уже з червня ми активно допомагали частині 1778 (це – 15-йбатальйон).
— Ви були на передовій. Поділіться згадками. Що вразило найбільше?
— Вперше на передову я поїхала зовсім випадково. У нас була дівчина – волонтерка столичного автомайдану, сама проживала у Минаї, але вийшла заміж за киянина. І вона мені зателефонувала. Я саме була на пошті, відправляла посилку. На той час відправка вантажу коштувала 800 гривень. Тобто, віддала за неї всі кошти. А вона мене спитала: «Ти їдеш на Схід?». Я ж поцікавилася, в чому справа. Вона відповіла, що купила тепловізор за 1700 доларів і вирішила передати його закарпатським військовим, але зазначила, що якщо я не поїду, вона віддасть його тим солдатам, що в Києві. Тому я вирішила, що мушу поїхати. На моєму місці так поступила б кожна людина. Утім на поїздку я взагалі нічого не мала. Пам’ятаю, що передзвонила священику і повідомила, що планую їхати, бо дають тепловізор. Він мені сказав, що з Міжгір’я Анатолій хоче їхати і порадив зв’язатися ним. Я його знайшла і ми вирішили поїхати разом. За три дні ми зібрали повний автомобіль різного добра. На Міжгірщині вже важко було щось допакувати. У салоні все було забите до самої стелі. З нами тоді їхав і активіст Коля Маслянка та 11 солдатів, яких ми повинні були туди доправити. На жаль, декого уже навіть серед живих немає. Тож із Ужгорода ми виїхали увечері, вранці десь о п’ятій заїхали до Києва. Та дівчина нас дочекалася. Крім тепловізора дала нам бінокль і берци. Але наш найбільший скарб я везла практично на колінах. Між іншим, він працює до сьогодні і не одному воїну врятував життя.
— А що Вам запам’яталося найбільше на війні?
— Коли ми їхали, зателефонував Петя Філіпович і спитав, що де ми. Я відповіла, що заїжджаємо в Донецьку область, хоча ми ще й із Харківської не виїхали. То була ніч, у нас не було навігатора і я не знала де ми. Тож він порадив: «Десь просіться на ніч, щоб вас не розстріляли». Я в таку паніку впала… Кажу: «Я тут залишаюся, звідси нікуди не йду…» Тому Толік сказав, аби мені зав’язали очі, щоб не кричала (сміється – авт.). Потім ми приїхали до прикордонників, а від них – повернулися в Кривий Ріг. Там і провели ніч. Пригадую, на заправці до мене підійшов чоловік із сином, здається із Лисичанська. Я була в формі. Мені її дали хлопці… А він подумав, що я військова і наголосив, що між бійцями стільки чоловіків і лише одна жінка… Далі він вийняв пачку грошей і каже: «Ви боретеся, ви – достойні. Це – вам». Я віддала цей подарунок нашим бійцям. Відтак ми поїхали в Артемівськ. Але тоді в найгарячішу точку не заїжджали. Та дівчина, що передала 40 пар берців попередила, що в кожну з них є ортопедична устілка. Але їх потрібно вирізати і вставити. Тож хлопці подякували за посилки і одні несли під руками берци, інші – устілки. Коли двері відкрилися, я не встигла сказати, кому яка посилка прийшла… просто все, що було в машині, розібрали за секунду.
Зараз влітку я також була у них, так картина була така ж… Ми привезли їм стерильні пов’язки, на вигляд схожі на рулони. Їх хлопці також порозбирали як туалетний папір.
— Після хвилі патріотизму у громадськості прийшла хвиля розчарування. Чи відображається це на бажання кран допомагати військовим?
— Так… Політиками, деклараціями. Допомоги, на жаль, усе йде менше і менше… Закарпатці зараз активність не виявляють… більше сподіваюся на підтримку з інших областей, передусім, Києва і Павлограда. Вони після якоїсь моєї публікації відгукуються буквально за декілька хвилин. Скажімо, найдорожчі антибіотики солдату знайшли майже одразу після того, як я звернулася по допомогу.
— Ви займалися доставкою додому загиблих бійців. Психологічно це непросто. Навіть говорити про «вантаж 200» нелегко, адже то – наші герої. Розкажіть щось про цей напрямок роботи…
— Дуже важко. Тим більше, коли знаєш людину. Найбільшою втратою для мене було, коли помер Саша Капош, неординарна й цікава особистість. Він мене і зустрічав, і проводжав, не боячись нічого. Цей хлопчина взагалі виділявся з колективу, був також гіперактивним, працював у розвідці… Я його повинна була з АТО привезти додому на відпочинок на День народження. Вранці він передзвонив і попросив пообіцяти, що я за ним приїду… а десь о першій годині – загинув… Тож вантажити машину і їхати туди було дуже психологічно складно. Тіло забрати ми не змогли, бо його потрібно було спочатку відправити до Дніпропетровська у морг, аби зробити експертизу. Але багато тіл ми доставляли батькам із Ужгорода (із аеропорту) до різних куточків Закарпаття. Ми досі не можемо достукатися до президента щодо тіл загиблих воїнів… адже досі їх доставляють волонтери… при чому, на законодавчому рівні просвітку немає.
— Рідні за Вас не бояться?
— Бояться. Але звикли. Всього, звісно, не знають… У мене на вихованні бабуся під 90 років і двоє синів, одному з яких 11, а другому – 9 років.
— Розкажіть про себе трохи, як про людину… Що любите читати, чи дивитесь телевізор, або усе ж більше інформації отримуєте з Інтернету?
— Найбільше як читаю, так і спілкуюся саме в Інтернет-просторі. Таким чином я можу комусь допомогти. На книги часу не маю. Телевізор також дивлюся не надто часто, хіба що… екстрасенсів… Це – цікаво. Містика мене, таку енергійну, захоплює.
— Сини хочуть бути схожими на Вас?
— Не знаю, але вони знають коли хто телефонує, знають, що треба сидіти тихо, коли мама шукає для когось із воїнів ліки і вони впізнають багатьох із них на обличчя…
— Що в людях подобається найбільше і що навпаки – відштовхує.
— Люблю активних і позитивних особистостей, а не подобається, коли людина дуже спокійна, її потрібно підштовхувати.
— Поділіться секретом про себе, про який раніше не розказували. Це може бути весела чи повчальна якась історія, якась згадка з минулого, щось цікаве.
— Моє життя настільки активне, що якісь події відбуваються щодня. Єдине, що мені дуже закарбувалося в пам’яті, це те, як я вчилася в Києві, інститут за спеціальністю «Художник, модельєр, дизайнер» закінчила на червоний диплом. Але як я вступала – то ціла історія. Нам сказали, що за нас домовилися і коли ми прийшли до вишу, виявилося, що це не так. Кажемо: «Ми з Ужгорода!» А нас питають: «А це в якій стороні?» За програмою ми мали здавати українську мову і малювання. Тож коли ми побачили ті роботи, які нам потрібно було виконати, я розуміла, що достатніх знань не маю… і нічого намалювати не зможу. Тож ми пішли на Майдан, а там малювали жінки за гроші. Одній із них ми заплатили… і вона справді навчила нас малювати… за три дні… при цьому – мала залізне терпіння, неабиякий як художній, так і педагогічний талант. Отже, в вступила на державне замовлення! Цій людині я вдячна досі.
— Спасибі за розмову! Успіхів у всіх починаннях! Хай береже Вас Бог і все задумане вдається!
Марина АЛДОН
