Іван Пилипець поділився секретами творчості та життя у Києві

Артист розповів про кардинальні рішення, прийняті після участі у «Голосі країни», благодійність, своє дитинство та поділився секретом власного успіху

Він пішки долав десятки кілометрів до музичної школи, бо хотів бути артистом… хотів співати, дарувати людям свою творчість та хороший настрій. Він обіймав посаду начальника відділу культури Хустської РДА, але змінив крісло чиновника на творчість, бо прагнув мистецької свободи… Він не побоявся ризикнути і став відомим на всю Україну завдяки участі у телевізійному проекті. Наразі він мешкає у столиці, співає про Закарпаття, піднімає у піснях не лише ліричні, але й соціальні теми (наприклад, про аборти), привозить у рідний край зіркових колег і займається благодійністю.

Сьогоднішнім нашим гостем є півфіналіст п’ятого сезону «Голосу країни», заслужений артист естрадного мистецтва України Іван Пилипець.

— Пане Іване, Ви – людина впізнавана і Ваше ім’я не сходить із вуст багатьох краян. Нині багато говориться про Ваші юнацькі роки, про важке дитинство. У Інтернеті можна знайти більше пліток, ніж правди. Розкажіть, будь ласка, якими ж були насправді Ваші перші кроки у музику…

— У житті мали місце різні моменти. У нашій родині росло четверо дітей. Були й важкі часи. Але, слава Богу, із часом усе змінилося. Справді було таке, коли я ходив до музичної школи пішки з Бороняви до Хуста, як ми тоді казали, через берега. Я хотів навчатися, прагнув отримати знання. Гадаю, це мало б бути добрим прикладом для молоді, яка не хоче навіть за гроші вчитися. Інколи справді мені було важко. Але я впорався.

— А ким Ви мріяли стати в дитинстві?

— Артистом! Я завжди наспівував щось… так і вибрав собі шлях – став співаком. Коли почав закохуватися, вже й пісні писав. Тоді, напевно, і зрозумів, що музика – моє покликання.

— Зараз Ви є батьком двох прекрасних дівчат. Чи хотілося б, аби Марія та Олівія пішли Вашими стопами?

— Думаю, це буде видно з часом. На моє переконання, всі діти на землі – талановиті. Тож ніколи не буду забороняти дочкам займатися тим, що їм до снаги. Що вони собі виберуть – залежить лише від них. Я з дитинства живу за принципом, що людина повинна робити ту справу, яку дійсно любить. Це є навіть моїм девізом. Лише так можна стати успішним. Якщо ж іти наперекір собі і кидатися до різних берегів, можна за все життя нічого не досягнути. Таким чином, якщо батьки примушують своїх чад обирати професію, до якої не лежить серце, то їхні діти у студентські роки ображаються на них, а далі – розчаровуються у всьому. А загалом мало хто потім працює за фахом. Та й не може така людина стати хорошим фахівцем. Це стосується і лікарів, і юристів… і список можна довго продовжувати.

— Багато хто вважає, що Вашим творчим стартом був «Голос країни», але ж до цього проекту Ви вже були успішним вокалістом…

— До «Голосу» було багато всього. Однак телебачення може людині зробити неабияку рекламу. У мене було записано два альбоми. «Ластівка» вийшов у 2005 році, а «Зачарована» – у 2007-му. Відтак третій, «Карпатський чардаш» – у 2015-му. Було багато перемог у інших конкурсах, були концерти…

Але кожен артист, який пише пісні (чи хтось йому пише), який співає, знає, що треба йти на медіа, на якісь канали, щоб людину впізнавали, щоб розкручуватися. Та, на жаль, у нашій країні в цьому плані дуже важко. Багато що у нас продається і хто має повні кишені грошей, той може мати більше ротацій і на радіо, і на телебаченні. І ніякі закони тридцяти відсотків тут не діють (нещодавно було прийнято закон про те, що у ефірі має звучати не менше 30% української музики). Як не прикро, у нас все можна купити… дуже розповсюджене піратство, корупція. Тож успіху насправді досягати непросто.

— Із «Голосу країни» крім Антона Копитіна, який є Вашим кумом, із кимось зараз спілкуєтесь?

— Безумовно. Із нашої команди із Анісом, а також із іншими із закарпатцями – Віленом Арустамовим, Тетяною Решетняк, яка успішно продовжує свою кар’єру… загалом із різними артистами.

— У цьому сезоні Ви за когось вболівали?

— Так. Звичайно, за команду Тіни Кароль. У дитячому «Голосі» – за маленьку мукачівку Іванну Решко. Вона – молодчинка і, переконаний, усе в неї буде добре.

— А з Тіною спілкуєтесь?

— Авжеж! Але без будь-якого приводу, просто так я не пишу і не телефоную їй.

— Ви провели ряд благодійних заходів на підтримку маленької Наталочки Кереканич. Раніше також були подібні проекти. Що підштовхнуло до занять благодійницькою діяльністю?

— Я відколи себе пам’ятаю, завжди допомагав іншим. Але якби не був на «Голосі країни», про це б ніхто не говорив… Насправді подібне не афішую ніколи. Хоча подібні вчинки робив раніше і робитиму, допоки б’ється серце… адже знаю, скільки людей допомагало мені. Тож чому б не підтримати інших й самому, коли є така нагода? Все в житті повертається, є такий закон бумеранга. Ми просто зобов’язані творити добро! На жаль, крається душа через те, що на планеті є багато зла, а люди, у яких є гроші ще більше творять погані справи. Особливо ж нестерпно боляче, коли хворіють діти. Ми всі християни і живемо на Богом даній землі. Тому маємо творити щось хороше, випромінювати позитив, а не ставити іншим палки в колеса. Тож, гадаю, ганьба тим, хто стоїть осторонь чужих негараздів і каже про себе: «Слава Богу, що це мене не торкнулося, тому я до цього не маю стосунку!» Отже наголошую, добро робити необхідно… завжди і всюди. І якщо Господь десь там запише, що ми зробили щось хороше, значить так воно й має бути.

— Всі ми живі люди і кожен з нас колись, нехай навіть у дитинстві, але робив щось не дуже добре. Поділіться з нашими читачами якимось курйозом, смішним випадком, можливо, секретом… про який Ви ніколи не розповідали іншим.

— Траплялося всяке. Я завжди дуже любив квіти. Тож малим міг нарвати не один букет від сусідів. Тоді ще не розумів, що в насадження потрібно вкласти чималу роботу, тепло рук і душі. Отже, я просто зривав і дарував квіти мамі, бабусі, дівчатам. Звичайно, мамі було приємно. Але коли вона дізналася, звідки ті рослини, мені добряче діставалося.

— У Закарпатті багато хто з  молоді хоче бути схожим на Вас. Що можете побажати своїм ще недосвідченим прихильникам? Можливо, дасте якісь поради юним артистам?

— Передусім бажаю ніколи не розслаблятися. Якщо комусь Боженько дав талант, це ще не означає, що людина вже знаменита, популярна, все зробила задля своєї кар’єри. Над собою потрібно дуже багато працювати, вдосконалюватися, вчитися і, що важливо, не від тих, хто досяг меншого, а від тих, у кого здобутки більші. Це і є запорукою успіху. А ще – треба наполегливо йти до мети.

— Щиро дякую за розмову і бажаю успіхів як у творчості, так і у всіх починаннях.

Марина АЛДОН, ексклюзивно для  zakarpatpost.net