Кого в Ужгороді більше – людей чи тварин
Діставати одне одного, як то вміють ужгородці, не вміє більше ніхто…
Тяжко сказати, кого спершу в Ужгороді було більше – людей чи тварин. І чи була між ними принципова різниця. Бо місто виросло посеред густої хащі – на острівцях, які обтікали різні рукави Ужа. Тому що схожість із Ноєвим ковчегом – повна. Ну і з Раєм також, бо всі істоти намагалися не надто докучати оточенню.
Перші ужгородці були переважно вегетаріанцями і задовольнялися тим, чим Бог послав. А той про них справді не забував: поливав місто рясними дощами і щедро одаряв сонячним промінням. Тож гриби-ягоди росли прямо посеред майбутніх вулиць і площ. Звірі і люди пили з однієї річки. Хоча не тільки з річки. Вони переймали одне від одного усе найкраще. Це робило їх сильнішими, гнучкішими, швидшими. Спорт зародився із наслідування тварин.
Але коли все надто гарно, то вже негарно. Принаймні, для декого. Нечистий аж знудьгувався від такої тиші і благодаті. Збагнув, що коли люди і тварини будуть разом, так недалеко і до раю на землі, а цього він ніяк допустити не міг. Тож вирішив будь-що порушити таку ідилію. Перетворився він на тварюку, котру сам тільки і міг вигадати: була одночасно і великою, і малою, і сірою, і рудою, і хитрою, і злою. Мала усі пазурі, які лиш можна уявити – словом, трансформер, що миттєво змінювався на очах. У такій подобі став він нападати на людську худобу і птицю.
Перша кізонька з відірваною головою викликала загальний шок. Ніхто не міг утямити, хто і навіщо це зробив. Хоча містом зразу поповзли чутки, причому кожний описував напасника зовсім по-іншому. Тоді і нечистий дізнався, що чутки – зброя набагато сильніша, ніж його власна магія. Людям сподобалося казкувати – вони вже свідомо нагнітали усе більше жаху, чорнухи, безнадії і туману. Так з’явилися перші журналісти. Став вимальовуватися образ ворога – у кожного за своїм образом і подобою. За лічені дні одні стали грішити на ведмедя, інші – на рись, треті – на вовка, четверті – на лиса, п’яті – на тхора. А скоро поза підозрою вже не лишилося жодної тваринки, включаючи навіть землерийок. Здоровий глузд вдалося легко відключити, зануривши кожного кудись у глибини власної підсвідомості. Люди пірнали туди, почепивши на шию камінь власних образ і страхів.
І тут почалося. Усіх до ноги не винищиш. Хоча з когось доводилося починати. Громада довго дискутувала з цього приводу, бо якось воно не по-людськи. Так, дискутувати, бо тоді ще люди говорили, а не тільки лаялися, інтригували та обманювали одне одного, як зараз. Хтось і запідозрив, мовляв, звірі тут зовсім ні при чому, але довести це не зміг – його самого незабаром знайшли бездиханним. І це стало останньою краплею. Інстинкт самозбереження у решти пересилив усе інше.
Після того люди стали полювати на звірів. Історія почалася по-справжньому, уже не по-дитячому, а по-дорослому. Спочатку все було просто – поки тварини не лякалися двоногих. Але з часом фауна навчилася ховатися від вінця творіння, почала і сама огризатися. І тоді пішло – стінка на стінку. Люди вигадували усе химернішу зброю і не втомлювалися її вдосконалювати. Людина навчилася наслідувати тварину, тільки вже зовсім інакше, ніж на раніше. Не по-спортивному, а для того, щоб її таким чином збагнути, тобто завалити. З часом у людській натурі все менше лишалося ангельського, вона усе більше наповнювалася звірячим. Кожний почав спеціалізуватися на створенні проблем для того чи іншого виду чотириногих – відповідно таке прізвисько й отримував. Ті наймення приросли до людей, як маски – і хотів би зняти, а вже неможливо! З’явився спортивний азарт. Люди давно вже й забули, чого вони отак на братів менших, та вже нікого не зупинити.
У цьому винищенні собі подібних ужгородці врешті-решт сягнули небачених висот і продовжують себе вдосконалювати навіть після того, як дичини навколо практично не стало. Просто тепер вже довелося переорієнтуватися на сусідів, колег, знайомих. Бо коли рушниця є, вона повинна стріляти. Так діставати одне одного, як то уміють ужгородці, не вміє більше ніхто: мисливські гени наших предків і досі не дають спокою. Люди почали гризтися гірше від звірів. Правда, для цього вже довелося вигадувати зовсім нові засоби, порівняно з якими стріли і пута – іграшки. З’явилися справжні блага цивілізації, з якими живемо дотепер, поїдаючи одне одного поїдом.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
