На перилах ужгородського мосту – десятки замків, ключі від них – на дні або взагалі вже у Дунаї
На день Валентина їхня кількість щороку збільшується…
Сімдесяті роки були безчасів’ям і, разом із тим, добою розквіту класичної радянської кінокомедії. Музичної. Що цілком логічно: якщо кризи не уникнути, то її треба ретельно підготувати – бажано з музикою і шампанським. Комедіографи готували як могли, підстеляли нам соломки на майбутнє.
«Джентльменів удачі» я вперше дивися в ужгородському кінотеатрі «Москва», а потім десятки разів – по телевізору, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Наприклад, що Доцента звали Олександр Бєлий – зовсім як майбутнього героя «Бригади». Хоча тоді то був просто креативний перегук з іменем режисера – Олександра Сєрого.
Комедія про шолом Македонського була одним із перших фільмів, побачених мною у тому кінотеатрі – величезному, на два яруси (з балконом), ще чеської побудови. Серед останніх перед його закриттям я дивися «Титанік». По-своєму символічно: там з-під води витягли, так би мовити, шапку, тут – цілий корабель, а з ним – жмуток зів’ялого листя: кохання не вмирає, поки живий бодай один із двох.
Георгій Данелія з маніакальною настирністю вставляв до усіх своїх фільмів (і так не надто веселих) одну тужливу пісню: «Мыла Марусенька белые ножки…» Її співали у найбільш несподіваних епізодах і у зовсім неочікуваних місцях, включаючи стару Грузію і неіснуючу планету. Так, режисери затято шукали життя у космосі, бо знали: на землі його точно немає. При цьому вони продовжували співати. Згодом Данелія зізнався, що то була єдина пісня, котру він знав до кінця, бо вивчив її в армійському хорі. М-да, у виконанні солдатів та дівоча пісенька мала звучати особливо «органічно». Як зрештою й усе у тій чудернацькій країні, де ми колись жили. Чи робили вигляд, що живемо.
Не відставав від колег і Леонід Гайдай. Слова були інші, але щем – той самий. Папанов приречено хрипів: «Летят утки, летят утки – и два гуся!» Водячи циркулем по карті, він нагадував кіношного Чапаєва, який теж, плануючи чергову операцію, співав про чорного ворона. Але тут далі одного рядка справа не йшла, відтак чувся якийсь шум внутрішніх органів, що не піддавався жодному перекладу, як і попередня жвава дискусія заморських контрабандистів. Було у цьому щось епічне, навіть – містичне.
Всі ті історії могли відбуватися в Ужгороді. Багато подібного, власне, тут і відбувалося: і з контрабандистами, і зі студентами, і з ученими з трикласною освітою, і з винахідниками машини часу, і з осінніми марафонцями. Екранне дійство перетікало у глядацьку залу і навпаки. Кожна стрічка була скринькою Пандори, з якої нестримно струменіло – і не було тому кінця-краю. Так ми училися читати між рядками, чи то пак – між кадрами. Завдяки цьому ми підготувалися до сприйняття радянської преси, а тим більше – пострадянських теленовин, де практично усе треба вичитувати так само між кадрами. Ми зрозуміли: те, що нам активно просувають у свідомість, це тільки верхівка айсбергу, а найцікавіше завжди – під водою.
Тільки через багато років я дізнався продовження «пташиної» пісні: «Кого люблю, кого люблю – не дождуся». Гм, справді билина про Михайла Потика. Старий злодій Льолік, на якому проби ніде ставити, – і отаке. Чесно кажучи, найбільш адекватний з усіх тамтешніх персонажів. Решта взагалі – не від світу цього. А цей ще не втратив зв’язок з реальністю. Такий собі сумний клоун. Екзистенціаліст з битого шляху. Виявляється, от що його тримало. Де і коли персонаж Папанова підчепив ту філософську печаль? Явно не на якійсь малині чи на зоні, а десь у своєму попередньому житті, яке нуртувало в його підсвідомості. Те покоління знало, що нічого не дочекається, але ішло на дно гідно, з піснею на вустах. Перетворювало поламану долю на феєрію. Сімдесяті по-справжньому закінчилися тільки з відходом їхніх трьох богатирів – Рязанова, Гайдая, Данелії.
Від кінотеатру через «Пасаж» виходиш до Пішохідного мосту, під ним – десятки качок. На перилах мосту – десятки замків, ключі від них – на дні або взагалі вже у Дунаї і Чорному морі. На день Валентина їхня кількість щороку збільшується. Так, неначе то справді помагає. Двох гусей немає. Замість них вряди-годи прилітають то лебеді, то баклани. Хтось уже не дочекався. Мені ще тільки належить не дочекатися.
– А ти без якого сиропу хочеш – без вишневого чи без абрикосового? – долинає до мене здаля знайомий голос.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», спеціально для zakarpatpost.net
