Письменник із Ужгорода Андрій Дурунда зізнається, що всі твори дорогі йому, як матері її діти
Днями в приміщенні облдержадміністрації в урочистій обстановці відбулося вручення обласної літературної премії ім. Ф. Потушняка кращим діячам культури регіону. В галузі прози цьогорічним лауреатом став письменник Андрій Дурунда. Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» письменник розповів про свій шлях у літературу, власні уподобання, здобутки та таємниці.
– Щиро вітаю з нагородою. До речі, Андрію Іллічу, ви вже втретє стали лауреатом цієї найвищої мистецької відзнаки Закарпаття.
– Дякую на доброму слові, як кажуть. Перша була за художній роман «Сльози Святої Марії», друга – за художньо-документальний роман «Дерево на вітрах» та повість «Вікторія регія», а нині – за книгу «Чаша», куди увійшли новели, оповідання, дорожні нариси та поезії. Це – солідне видання, яке до мого 60-ліття побачило світ у одному з видавництв Києва за кошти мого друга-верховинця Михайла Сятині з Синевира.
– Ви є ще й лауреатом міжнародної літературної премії ім. Лепкого.
– Так, за книгу про кращих – на той час живих! – людей нашого срібно-золотого Закарпаття «Замах на Паганіні». Я потім зібрав їх у обласній бібліотеці на презентацію і дійство було справді гарне й незабутнє, насамперед для героїв книги…
– Як вдалося уродженцю маленького високогірного села Рекіти Міжгірського району стати письменником? З чого все, власне, почалося?
– Усе, як і в інших людей, почалося з дня мого народження, яке припало на пізньоосінню пору. Може, тому саме осінь є моєю улюбленою порою року, бо спонукає до тихих і печально-світлих роздумів про суєтність і скороминущість життя. Що все треба робити вчасно і не тужити за тим, що не збулося, уміти радіти тому, що Бог послав, а не тому ефемерному, що могло бути, статися, відбутися. Не жалкуй за тим, що було, а бережи те, що є. Адже багатий не той, який має багато грошей, а той, який уміє порадіти тим, які має. Якось я читав, що в Китаї у одного чиновника знайшли вдома понад тонну(!) 100-доларових купюр. У підвалі свого будинку зберігав, неборака. На чорний день, так би мовити. Його за це повинні були розстріляти. В піднебесній це в нормі. Але не розстріляли, бо знайшли в нього ще й… рак. Тож він не встиг сповна порадіти тому своєму багатству, скористатися ним. Тому я тішуся й радію найперше з того, що живу і займаюся тією справою, до якої всеньке життя тягнулася-прагла душа. Радій з того, що є, а не жалкуй за тим, що могло бути.
– А як сталося, що простий сільський хлопчина пішов у літератори?
– Я десь читав, що саме з сільських уродженців вийшло найбільше письменників. Бо асфальт до краси дальше, аніж чарівна висока піднебесна гора, зелена і п’янка лука, мовчазно-таємничий ліс… А сталося так, що в дитинстві, аби вижити, я змушений був наймитувати у чужих людей, бо сім’я була велика, а батько молодим помер. Мої господарі виписували Міжгірську районну газету «Радянська Верховина» – нині просто «Верховина». Я уже вмів читати. І яким було моє здивування, коли на її шпальтах під однією із заміток я раптом знайшов прізвище років на десять старшого за мене односельця нині вже світлої пам’яті Юрія Поповича. Я очам своїм не вірив, що простий сільський парубок з восьмирічною освітою може надрукуватися в газеті! А його друкували не тільки в районній, і в обласній, а навіть республіканській пресі! Це стало моїм чи не найбільшим у житті відкриттям. Бо мені здавалося, що в газетах та книгах можуть друкуватися тільки обрані люди, тільки дуже знамениті, незвичайні такі, якісь аж неземні. А тут – односелець, з яким я мав честь стрічатися, розмовляти… Це було як вибух надпотужної атомної бомби. І я сам почав писати в газети – про школу, про вчителів, яких знав, про гори і т. п. Звичайно, цілісінький рік – це був 5 клас – ніхто не друкував моє писання, бо там було що публікувати. Я ходив на своєрідні журналістські заняття до Юрія, і він, як умів, по-простому і дохідливо повчав мене… Коли ж у 6 класі школи мою заміточку в кілька рядків надрукувала вже названа районка – радощам не було меж. За нинішніми мірками, ніби в мене вийшло 10-томне видання стотисячним тиражем. Я й донині зберігаю ту найдорожчу уже геть пожовтілу вирізку з газети, мов справжню реліквію і цінність. Коли закінчував 10 клас школи, то в мене було понад триста друкованих матеріалів у періодиці.
– Перша книжка вийшла у 1988 році. Це була проза. Скільки всього видано книг?
– На сьогодні, Богу дякувати, тринадцять. Перша – найдорожча, як перше кохання, називалася «Не карай самотністю» – новели та оповідання. Вийшла вона у республіканському видавництві «Карпати» в радянські роки за державні гроші, бо тоді книжку за свої, кровні, випустити було неможливо. Усе це комуністична влада міцно тримала у своїх руках. Не дай Бог – крок управо чи вліво – наслідки могли бути на просто плачевні, а навіть дуже тяжкі. Немало моїх літературних побратимів постраждало за правду, в тому числі і з закарпатських літераторів. Це нині – воля-свобода: видавай, що хочеш. Тільки б кошти. Тому деколи виходять видання, які навіть книгами – у високому розумінні цього слова – назвати важко. Тут уже друга крайність.
– Чому роман «Сльози Святої Марії» має саме таку назву?
– Свята Марія – це не тільки Богородиця, а вся моя Україна, яка вмивалася сльозами як і двадцять літ тому, коли писався твір, так і нині, на жаль. До речі, мою маму, яка не прожила, а простраждала 94 роки, теж звали Марія. Вона, сидячи на дерев’яній і древній лавиці у піднебесній хатинці Рекіт, слабо видющими від сліз і літ очима читала мої книги, чого не можна сказати про деяких приятелів, які оцінюють мої речі, навіть рядка не прочитавши… І таке буває. Але книжку з автографом завжди просять. Це як неписаний закон…
– Була й журналістика… Які найяскравіші епізоди в роботі пригадуються?
– Трудову діяльність після закінчення філфаку УжДУ – нині УжНУ – розпочав у обласній газеті «Молодь Закарпаття», якщо не рахувати, що до того часу студентом кілька років трудився нічним сторожем на різних об’єктах Ужгорода. Якщо руку на серце – журналістські роки були чи не найщасливішими з усієї моєї життєво-трудової біографії. Я всюди літав, як молодий орел. Був на шахтах Донбасу, де підготував серію нарисів під рубрикою «Зорі над копрами» – про молодих закарпатських шахтарів. Об’їздив усю Срібну Землю вздовж і впоперек, пишучи про визначних людей краю. А що може бути цікавішим? Тоді зі мною разом у цій газеті трудилися нині широко відомі Мирослав Дочинець – лауреат Шевченківської премії. Коли телефонує – називає мене братом. Літературним братом. Недавно в Мукачівській міській бібліотеці була презентація моєї книги «Чаша», і Мирослав прийшов на цей захід, і ми мали щастя поспілкуватися. Заслужений журналіст України Василь Нитка, відомий поет, лауреат республіканської премії ім. Тичини та інших літературних відзнак, мій одноліток Василь Кухта… Ми всі з одного молодозкарпатського творчого котла, так би мовити. Якось один з наших дописувачів на конверті написав не редакція газети «Молодь Закарпаття», а «Молодєц Закарпаття». Може, сам того не відаючи, він потрапив у десятку, бо справді скільки трударів слова вирядила у світ ця молодіжна газета, яка нині, на жаль, через фінансові проблеми не виходить.
– З ким із письменників товаришуєте. Чи є спільні проекти?
– З усіма літературними побратимами і посестрами у мене гарні стосунки. Ніколи й нікому з колег не заздрив і не заздрю, бо написане кожним – не вкрадене, не позичене, а створено даним індивідом. Я зазнав щастя спілкування й товаришування з старшим поколінням наших літераторів – міжгірчанином Петром Скунцем, Юрієм Керекешем, Василем Вовчком, Петром Угляренком, Василем Попом та іншими, які щедро ділилися секретами творчої кухні, підказували, допомагали, співпереживали… Такого нині мало. Хоч вони відпливли у світи далекі й незбагненні, але їхні твори залишилися на білому світі для поколінь прийдешніх. Сьогоднішня письменницька рать Срібної Землі – барвиста, різнопланова, цікава, неординарна, обдарована. Варто лише назвати прізвища задумливо-таємничого Дмитра Кешелі, філософа-чарівника Петра Мідянки, невгамовного Юрія Шипа, поважної Галини Малик, закоханого Володимира Товтина, різнопланової мистецької династії подружжя Ходаничів, заглибленого у себе Сергія Федаки, мрійливої Мар’яни Нейметі, енергійних Василів – Густі, Кузана, казкового Шкірі, задушевної Христини Керити, таємничо усміхнених Тетяни Ліхтей і Людмили Кудрявської, солідного Івана Козака, ділового Михайла Рошка, шукаючих і дерзаючих Вікторії Андрусів, Олександра Гавроша, завжди готової прийти на поміч Олександри Ігнатович, умудреної життєво-поетичним досвідом Надії Панчук, толерантного Івана Зимомрю, наполегливо-цілеспрямованих Тетяни Грицан та Ірини Надворної, романтичної Маріанни Шутко, суворого, як усі митники, Василя Мулеси, по-верховинськи стійкого Володимира Фединишинця та інших… Це справді літератори-герої, самовіддані служителі його величності Слова, які у цей сутужний, складний для книговидання час не лише пишуть, а й неймовірними зусиллями видають свої твори, доносячи до читача свій біль і тривогу, свою думу і печаль про цей збурунений світ. І за їхній титанічний труд не їм платять, як належало б, а вони змушені вишукувати кошти на видання своїх творів. То хіба не честь їм і хвала? Хто нині щось робить задарма? А письменники – речники нації, роблять. Чесно, професійно, щиро. Щодо проектів. У кожного літератора – свій власний проект. Це не колгосп чи заводська бригада, де всі разом женуть план. Тут усе на рівні лише свого світовідчуття і світосприйняття, свого нерву і своєї душі. Це занадто чутлива, ніжна і ні з якою іншою роботою не порівняна галузь людської діяльності. У мене ж особисто є творчий проект – художньо-документальні розповіді про кращих наших живих сучасників-співвітчизників у серії «Роде наш красний». У ньому вийшло вже кілька книг. За документальним романом «Дерево на вітрах» навіть знято телефільм.
– В одному з творів Ви піднімаєте питання заробітчанства. Як можна, на Вашу думку, вирішити цю проблему? Адже в Закарпатті сезонні роботи стали звичним явищем. Без батьків ростуть цілі покоління дітей…
– Про це йдеться у повісті «Вікторія регія», яка була написана у 1985-му, а вийшла аж у 2011 році…
– Але ж у книжці зазначається, що написана у 1995-му.
– Це просто коректорський недогляд. Насправді аж через 26 літ твір побачив світ і був відзначений обласною літпремією ім. Потушняка. Заробітчанство – незгойний біль моєї такої прекрасної, як казка, Срібної Землі. Я свого часу сам був на заробітках у Греції та Угорщині, тож знаю смак хліба і ціну копійчини, тяженьким трудом зароблених на чужині.
– Що найбільше надихає у творчості?
– Життя і люди.
– Що найбільше цінуєте в людях?
– Я вже дожив до такого віку, коли не зовнішність заворожує, а душевна краса, яку так тяжко відразу побачити.
– Яке рішення в житті Вам далося найважче?
– Одружитися. Я це зробив аж у п’ятдесят літ, настільки любив свободу.
– Що вважаєте щастям?
– Кожну днину, яку дарує Всевишній. З часом відчуваєш це гостріше.
– Розкажіть про родину.
– Дружина Наталя – державний службовець. І хоч по зав’язку, як кажуть, завалена роботою, але знаходить час для літературної творчості. Хоч до нашого весілля за нею таке не помічалося. Жила собі звичайним нелітературним життям. У 2012 році вийшла її перша книжка повістей «Доле орана-переорана…», яка мала в читача гарний успіх. До речі, нагороджена обласною літературною премією «Дебют». Зараз у Києві готується до друку нова книга її повістей «Коли відчинені ворота раю»…
– Мабуть Наталія має доброго спонсора, бо її твори виходять не через двадцять шість років, як ваша «Вікторія регія»…
– Має. Потушняка, най буде йому царство небесне. Ця її книжка виходить за мою недавню премію, а також за фінансової допомоги друзів зі США та наші власні заощадження. Перша ж її книжка теж вийшла після присудження мені у 2011 році Потушняківської премії за документальний роман «Дерево на вітрах». Тоді 8 тисяч гривень – така сума премії – дорівнювало 1 тисячі доларів США, а зараз ця сума в «зелених» у три рази менша. Отакий спонсор, такі наші сімейно-літературно-фінансові реалії. Її читають охочіше, з більшою цікавістю, ніж мене. Але не заздрю, а тішуся. На полі творчості – безліч доріг. Хай молодь іде далі, штурмує вищі висоти, прокладає нові путі.
Синок Андрійко-другокласник. Якось у школі вчителька спитала його, ким мріє стати. Гадали, що скаже: письменником. А він уповів: пенсіонером. Це й не дивно, бо вдома він тільки й чує безкінечні розмови про пенсії (Наталія трудиться у головному правлінні Пенсійного фонду України в Закарпатської області).
– Який з творів є улюбленим?
– Усі твори мені дорогі, як матері – її діти, бо в кожному – частка мого серця і душі. Інакше й бути не може.
– Спасибі за розмову! Щиро бажаю життєвих і творчих успіхів!
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
