Чому закарпатських учнів на уроках більше цікавить те, що у смартфоні, ніж те, що каже вчитель
Зараз багато дітей полюбляє проводити час за комп’ютерами, планшетами. Тож навіть змусити виконати домашні завдання школяра інколи непросто. А от чи можна захоплення інформаційними технологіями перенести на уроки, аби дітям було цікавіше?
Пояснити, чому школярам цікавіше гратися з телефонами, ніж слухати те, що відбувається на уроках, ми попросили заслуженого вчителя України, переможницю Всеукраїнського конкурсу «Учитель року» Олесю КАЛИНИЧ.
“Подобаються нам новітні технології чи ні – не важливо, варто розуміти, що вони є і наші діти ними захоплюються. Стародавні греки, здається, говорили: «Не можеш перемогти ворога – зроби його своїм союзником». Однозначно, треба переносити новітні технології на гуманітарні предмети. Учитися ж можна не тільки в класі через підручники, вправи, тексти, – наголосила zakarpatpost.net пані Олеся. – Новітні технології – це не форми робіт із вишуканими назвами, а ті, що справді ефективні. Не варто насичувати кожен урок «мультимедійністю», коли дитині треба потренуватися, наприклад, самостійно аналізувати речення. Та й презентації нашим учням уже давно набридли. Своїм учням пропоную «вийти з класу» – і реально, і віртуально через різноманітні проекти. Як це відбувається? Учитися можна будь-де. Ідете, наприклад, вулицею й бачите рекламне оголошення з помилкою. Чому б не випрваити? Так народився проект «Будь грамотним!» Не секрет, Хуст – місто на перетині мовних «епох»: у ньому дивним мереживом сплелися різні говірки, суржик, нанизані на українську літературну мову. Розмаїття щодня чути на вулиці – і це природно, жива народна мова. Та коли безграмотність кричить із вітрин магазинів, рекламних оголошень – це вже, м’яко кажучи, некультурно. Суть проекту – сфотографувати текст реклами, вивіски закладу, виправити помилку й обгрунтувати написання (чим не вправа з редагування тексту?). І, звичайно, робота над аналізом рекламних оголошень обов’язково оцінюється. Моїм учням такої роботи виявилося замало – й вони запропонували зняти відеоопитування, як хустяни ставляться до безграмотності (можна переглянути в блозі).
Біографії письменників (особливо в старших класах) учням здаються нудними й одноманітними. Тому ми створили проект «Сторінка письменника в соцмережі». Учень реєструється, наприклад, як Олександр Довженко, заповнює сторінку світлинами, відео, життєвими фактами. Проте це тільки початок. Робота оцінюється, наскільки «живий» письменник: він проводить опитування щодо своїх творів (а це тести у форматі ЗНО), відповідає на публічні запитання. Діти зізнаються, що так учитися набагато цікавіше.
Останнім нашим проектом є квест #я_люблю_українську 🙂 (причиною гри став сумнонозвісний квест «Сині кити»). Діти прагнуть гратися. А що мають натомість? Відсутність спілкування з батьками з різних причин, навчання – і ти належиш самому собі. Діти прагнуть не стільки іграшок, скільки уваги, як це не банально звучить. Тому я започаткувала квест. За правилами, завдання публікуються тільки в робочі дні; звіт виконаних завдань приймаю в коментарях до постів у блозі чи в приватних повідомленнях тощо. Квест триватиме 20 днів, розпочався 5 березня. Хто пройде до кінця, обов’язково отримає винагороду: 12 балів з української мови чи літератури у журнал (на вибір). Чесно кажучи, 12 балів будуть зароблені: учні виконують і творчі завдання, й завдання на редагування тексту, й на розвиток критичного мислення, аналізу власних вчинків (діти думають, що граються, я ж уважаю, що навчаються). Є серйозні й кумедні завдання (наприклад, прибрати робоче місце, стати аніматором для учнів молодших класів на перерві; написати рецепт страви, яку вміють готувати, діалектом й перекласти українською літературною мовою й багато іншого). До нас приєдналися учні з інших міст (учителі просили посилання на завдання). Більше того, навіть дорослі почали грати з цікавості: а чим же все закінчиться?
Який результат отримуємо? Учні вправляються в редагуванні тексту, опрацьовують правопис, мислять, аналізують, спілкуються поза межами школи – і, як наслідок, стають більш упевненими в собі, а навчання сприймають не як «обтяжувальний» обов’язок, а як розвагу”.
