Еміл СОКАЧ про «Месу» Мартона, торгоні та про весілля Рахманінова у Швейцарії

Сьогоднішній гість прес-центру «НЕДІЛЯ» – людина добре відома не тільки в Ужгороді, у Закарпатті, але й далеко за межами нашої країни, народний артист України, художній керівник і диригент Камерного хору «Cantus», відчуття від виступів якого у церквах порівнюють із причастям.

Під час наших «Недільних бесід» Еміл СОКАЧ розповів про роботу, захоплення, власні уподобання та маленькі таємниці.

— Пане Еміле, Ви з музичної сім’ї. Чи вплинуло на вибір професії те, що Ваш батько був відомим музикантом і хормейстером?

— Звичайно. Батько також був диригентом і я пішов його стопами. Але усе так вийшло само собою. Він із дитинства брав мене за руку і водив із собою на репетиції, я був знайомий із його колегами, творчим життям. Потім була музична школа, музучилище, консерваторія. Утім це був не вибір, так повинно було бути.

Фактично на другому-третьому курсі консерваторії, а вчився я у Києві, зрозумів, що фах обрав для себе особисто. Тільки тоді усвідомив, що точно хочу цим займатися.

— Ваша дружина також музикант, а як склалася доля дітей? Чи продовжили вони родинну справу?

— Старша дочка закінчила музичну школу, куди ми її записали у 5 років, але обрала в житті інший фах. Хоча вона дуже музикальна, має чудовий слух, чисто співає, любить слухати музику, займалася танцями. Знаючи її характер, я розумію, що зробила правильний вибір. Зараз вона вже доросла, постійно ходить на концерти, співає в хорі, але це – для душі, для себе, та не для професії.

Ще у шкільні роки вона сама вступила в Дебрецені до гімназії. На щастя, маємо там родичів. Потім у Будапешті закінчила університет. Зараз вона працює у Швейцарії, усім задоволена. Я пишаюся нею, бо вона сама зробила себе, свою кар’єру.

Середня дочка пішла моїм шляхом, майже повторила мою долю, зараз навчається у Львівській музичній академії на фортепіанному відділі, як мама.

Найменший син Петро із усіх дітей виявив найбільший хист до музики. Наразі навчається на першому курсі музичного училища. Він – віолончеліст.

Маю також двох братів. Станіслав, із яким ми майже ровесники, навіть разом працюємо – скрипаль, а Петро – віолончеліст, як і син.

— Ви часто розповідаєте про батька, його ім’я багатьом добре відоме, а мама залишається в тіні… Розкажіть про неї.

— Вона була нашим оберегом. Батько був творчою людиною, все життя проводив у роботі, а вона носилася з нами. Працювала бухгалтером і  на ній трималося все. У ті часи, коли в магазинах нічого не можна було купити, рятувало те, що вона трудилася в торгівлі, крутилася у тій системі і могла десь «по блату» щось дістати, адже чотирьох чоловіків у хаті чимось треба було й нагодувати, і одягнути, і доглянути. Мама з нами проводила найбільше часу і ми її дуже любили. Зараз батьків немає… але вони постійно в думках, ніби просто живуть у іншому місті… Та я добре розумію вагу такого слова як «сім’я» і переконаний, що найкращим виховним методом для дітей є приклад батьків.

— Як з’явився «Кантус»? Чому отримав саме таку назву? Чим живе колектив сьогодні, який репертуар виконує? Чи часто їздите кудись із виступами?

— «Кантус» із латинської перекладається як  «пісня, спів», але це ще й абревіатура, що складалася з перших літер імен чи прізвищ тих, хто стояв у витоці. Я в ній «с» – Сокач. Репертуар у нас дуже різноманітний. Це  і духовна музика, і українські твори, і народна пісня…

«Кантус» – це моя дитина, або друга дружина. Мені завжди хотілося мати щось своє. Ще коли я навчався в училищі, батько залучав мене до роботи, просив допомагати в колективах, щось розучити. Тож я швидко почав практикувати. Батько ж також був практиком. Хоча є багато музикантів, які викладають і не практикують. Це залежить від темпераменту і від багатьох інших речей. У консерваторії я вже працював у одному колективі академічного напрямку.

А повернувшись додому, зібрав своїх друзів, з якими вчився, знайшов ще студентів (я вів студентський хор в  училищі) і почав робити перші кроки для створення колективу.

Історія дуже довга. Не вистачало спеціалістів, мені ж хотілося створити не традиційний хор, а щось нове.  1986 рік вважаємо датою народження колективу, хоча почали працювати ще в 1985-му, коли виступили на ювілеї нашого земляка і мого вчителя Михайла Кречка.

Тоді не вистачало людей і я попросив декого зі знайомих із нами поспівати. Це було у кінці грудня. На початку року ми зустрілися з ядром колективу і почали думати, що робити далі. Тоді вирішили стати вокальним ансамблем старовинної музики. Але хотілося більшого, іншого. Ми експериментували із жанрами, творами. У 90-х роках дізналися про міжнародних хоровий конкурс імені Бартока, що проходив у Дебрецені і вирішили взяти участь. А в ті часи у нас не було ніякої інформації, Інтернету, тож довідатися про подібні заходи було непросто. Щось дізнавалися тільки через міністерства.

Отже, коли колега показав мені буклет, дуже зрадів.

Ми поїхали власним коштом, подали заявку, відбір був важким. Коли я побачив, що від нас потрібно, взявся за голову, ми таке в консерваторії не співали, але запал і ентузіазм взяли гору і ми стали бронзовими призерами.

На таку перемогу навіть не розраховували. Та нам вдалося «прорубати» собі вікно у Європу. Після цього нас запрошували на багато усіляких заходів.

Далі ми побували в Італії. Якщо Дебреценський конкурс  можна порівняти із чемпіонатом Європи, то той — із чемпіонатом світу.

У Ареццо ми посіли четверту сходинку. Відтак – знову повернулися у Дебрецен і вже здобули перше місце.

Цікаво, що коли ми побували там вперше, вдома це не сприйняли, адже в Угорщині наші могли бути хоч коли, тоді всі туди їздили торгувати. Казали: «Що… Дебрецен?  Та я кожен тиждень у Дебрецені!» Але після Італії про нас заговорили всі, ніби ми в космосі побували. Це було визнання!

Зараз за кордон їздимо не дуже часто, за запрошеннями, але гастролюємо там частіше, ніж у межах України.

— «Меса» Мартона завдяки Вам зазвучала по-новому. Розкажіть про роботу над нею.

— Я відкрив її для себе у 1992 році, коли ще Мартон був живим, випадково у нього вдома. У 1993 році був його ювілей і частину відредагованої ним самим  «Меси» ми співали під час концерту. На ньому була дочка Мартона від другої дружини, яка живе в Угорщині. Їй сподобалося і вона домовилася про наш виступ там. Але то були тільки три частини, а «Меса» складається з шістьох. Тож дочка їх шукала, казала, що можливо загубилися, адже написано твір було ще в 40-х роках. Тоді ж була така політика, що про подібні речі нікому не можна було говорити, потрібно було заховати. Я ж сказав, що якщо загубилися, треба дописати, аби твір був повним. Й Іштван Мартон пробував це робити, але на той час він був уже не міг. У нього була хвороба Паркінсона. А ми хотіли зробити повну «Месу» і думали, що перше виконання відбудеться Угорщині. Слава Богу, знайшлися чернетки усіх частин  у нередагованому первісному стані і я взяв процес у свої руки. Він сам пробував над ними працювати і щось йому вдалося зробити, щось – ні. Отже, доробляв я і в 1994 році відбулося перше виконання повної «Меси» у філармонії з великим струнним оркестром, з органом, хором. До того ж ми доповнили «Кантус» співаком із Києва (ми запросили баритона з оперного театру), а також нашою співачкою Оксаною Ільницькою. На цьому дійстві був присутній ще живий Мартон.

Потім з’явилася партитура, яку видали за цим виконанням. Але ця «Меса» була повністю не завершеною.  Мартон писав її в 40-х роках, коли не було ніяких хорів, оркестрів. Він сам збирав людей і писав для того складу, який у нього на той час був, хоча згодом, у 90-х роках, три частини він сам відредагував. І тут була цікава історія. Композитор  лікувався в Угорщині і лежав у одній палаті зі  священиком, який мав теж музичну освіту, також вів хор. Вони розговорилися і виявилося, що спільних тем у них багато. Тож Мартон згадав, що колись… у молодості… писав таку музику, про яку в Україні ніхто не знав… крім колег, які в 1946 році разом з ним виконували «Месу» в Мукачеві на Великдень. Після того його забрали. Руки – ноги скрутили… по голові дали, з роботи звільнили… Тож про твір довелося забути. Так от. Священик попросив ноти, аби ознайомитися з «Месою». І Мартон йому пообіцяв знайти твір. Вдома він знайшов три частини, відредагував їх під чотириголосний хор і орган. Під час нашого першого виступу орган не працював, бо у філармонії був ремонт і він підлаштував твір під струнний оркестр.

Однак це ще не все… Ми співпрацювали із Львівським композитором, лауреатом Шевченківської премії Богданою Фроляк, мали з нею цікаві творчі контакти, мені подобався її стиль і я позаминулого року звернувся до неї з проханням зробити редакцію і оркестрування «Меси». Вона погодилася, хоч робота виявилася серйозною.

Справа в тому,  що Мартон, коли написав твір, був ще студентом гімназії, самоуком, не мав музичної освіти, хоча жив музикою, з ним займалася мама, а батько був кантором у церкві (в «Паланку»), знайшов у Мукачеві приватного вчителя, аби займався з сином. Ця історія варта цілого роману.

Отже, зараз «Меса» має завершений вигляд, вона отримала відповідну класичну форму і її можна виконувати у будь-якому концертному залі.

— Коли найближчим часом її виконаєте?

— У минулому році ми тільки її вперше в такому вигляді заспівали. Зараз вона має крила, масштаб, об’єм… Переконаний, «Месу» треба показати і в Україні, і за кордоном, але дати називати я не готовий. Наше завдання – дати твору життя, але для цього потрібні кошти.

— Поговоримо трохи про Вас, як про особистість. Чим займаєтеся у вільний від роботи час? Чи читаєте? Що саме?

— Дуже люблю художні твори, але часу на читання не вистачає. Тож найчастіше читаю професійну літературу. Свого часу шукав видання про Мартона, про його дитячі роки, хоча такі книжки знайти дуже важко.

— І щось вдалося дізнатися про композитора?

— Так. Він хотів учитися. Не мав освіти. У 1938 році відкрили кордон з Угорщиною і території  з Мукачевом, Береговом, Ужгородом відійшли угорцям. Тож він вирішив поїхати до родичів, які мешкали в Будапешті, сам же Іштван жив у Мукачеві. Там він ходив на концерти, загорівся, хотів здобути музичний фах, вступити до Будапештської академії. То були передвоєнні роки. У 1944 році він потрапив на конкурс і дістав рекомендацію для вступу у виш. Хоча був уже переростком. Та його допустили, зробили виключення. Окрилений він повернувся додому, адже отримав шанс учитися…  почав готуватися, закінчив гімназію. Але його призвали у армію… угорську. Він мав з’явитися у Мішкольц на призивний пункт. Поїхав… на велосипеді…  Та дорогою його пограбували, роздягнули, забрали від нього усе, що мав… навіть їжу, яку дала мама. Була зима, холод, він захворів. Якісь люди його підібрали, дали одежу і відправили додому. Він приїхав до Мукачева, а там – уже радянська армія. І все. Мрія розбилася. Це була велика життєва драма.

— Дуже сумно…А Ви почали про їжу… Яка Ваша улюблена страва?

— Маючи таке кулінарне прізвище, важко казати…  Сокач у перекладі із угорської означає кухар і батько дуже добре готував. Мама дуже добре пекла, а батько любив працювати з м’ясом, мав до того хист. Готував палачінти з м’ясом, торгоні, шашлик, кнедлики, борщ, бульйон. Це і є мої улюблені страви, що пахнуть дитинством. Але я всеїдний, їм усе.

— Телевізор дивитеся?

— Ні. Там немає що дивитися. То забирає час, енергію, виникають переживання за політику…

Добре, що є Інтернет і там можна знайти те, що людина хоче, а не те, чим кормлять з екранів.

— Як любите проводити вільний час?

— Не вмію цього робити… та і вільного часу практично не маю. Навіть розслаблятися не знаю.

— Ви щаслива людина?

— Так.

— Кому цим завдячуєте?

— Родині і в першу чергу батькам, що привели мене в улюблену справу.

— Чи про щось у житті шкодуєте?

— Ні. Абсолютно. Я знаю всьому ціну.

— Поділіться секретом, про який Ви раніше не розповідали іншим. Чи можете пригадати якісь цікаві історії?

— Це – невеселий випадок. Я дізнався, що у Швейцарії є дача Сергія Рахманінова. Мрією було побувати там.

Я довго намагався туди потрапити через знайомих, друзів, але не вдавалося. Нарешті кілька років тому мені повідомили, що є домовленість із внуком Рахманінова Олександром. Це було влітку. А восени нам потрібно було їхати туди на гастролі. Але організатори сказали, що мабуть із тієї зустрічі нічого не вийде. Та ми все одно приїхали у Швейцарію і першого ж дня поступив дзвінок. То був Олександр. Він повідомив, що на наступний день чекає нас у себе, але не всіх, бо ми хотіли піти з хором, а лише мене, мою дружину і водія. Наш друг швейцарець поїхав з нами. Нас зустрів Олександр, ми дуже цікаво поспілкувалися… спочатку тільки на вулиці, потім територією і лише відтак господар спитав, чи хочемо зайти подивитися студію Рахманінова. Тож ми побували в кабінеті композитора, дружині вдалося зіграти на його роялі. Далі він вибачився, що не може нам виділити багато часу, бо, мовляв, у маєтку має бути весілля.

Отже, ми попрощалися і поїхали. Враження були неймовірними.

Буквально за кілька днів ми мали співати в одній із церков «Реквієм» Брамса. Тож під час репетиції перед концертом наш організатор дав мені листок паперу, на якому було написано: «Сьогодні вранці помер Олександр Рахманінов». А перед тим Олександр  розповідав про грандіозні плани… Я остовпів. І ще, як виявилося, в той день, коли ми були в нього і він говорив про весілля… то було його власне одруження.

Хоч історія й сумна, але незабутня… і повчальна. Треба радіти кожній миті життя, бо воно коротке.

— Спасибі за розмову! Творчих і життєвих Вам успіхів та вдалих виступів.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net