Колишній мукачівський гопник, вважає, що від самогубства його врятувало Євангеліє, знайдене на смітнику. ВІДЕО
У 12 років хлопець з Мукачева став хуліганом, в 17 – опинився на вулиці і хотів накласти на себе руки. Зараз у нього у Львові є житло і робота, а нещодавно він отримав від одного з британських фондів 50 тисяч гривень на розвиток власного бізнесу.
На перший погляд, будинок на вулиці Угорській, 2 (Новий Львів) покинутий. У під’їзді невеликої багатоповерхівки – гори будівельного сміття, старі плакати. У дверях з’являється високий худорлявий хлопець.
– Вітаю. Я – Саша. Не лякайтеся, у нас тут зараз ремонт.
Проходимо в будинок.
– Ось, бачите, два поверхи – там наші оселяне живуть («Емаус-Оселя» – спільнота, яка з 2003 року допомагає бездомним у Львові. Їх годують, надають житло, роботу. Тих, хто зміг адаптуватися до нормального життя, розміщують в соціальному гуртожитку на вулиці Угорській. – Ред.). Спочатку інші мешканці будинку злилися, говорили: «Як це бомжі і п’яниці всякі будуть тут жити?» Потім все владналося. Нам виділили сім кімнат. Зараз тут живуть чоловік п’ятнадцять, є і переселенці з Криму і з Донбасу. Як і в «Оселі», так і в гуртожитку людина може прожити стільки, скільки буде мати потребу в цьому.
Саша веде мене в підвал.
– А це моя майстерня.
– Щит я ще з часів Майдану тримаю. Я з ним і в Київ їздив. Це мій оберіг.
У Львові 26-річний Олександр Горонда живе вже дев’ятий рік. Те, що було до цього, згадує, ніби інше життя:
– Колись я жив у Мукачеві і займався, ну, не знаю, як це сказати в м’якій формі… Коротше кажучи, був хуліганом, гопником. Обманював людей, крав… Не з власної волі, ну не повністю з власної. У нашій великій компанії все було, як в 90-ті. Можливо, і зараз так. «Молодші» носили гроші «середнім», «середні» – «старшим». Коли «старші» заводили сім’ї, то передавали владу «середнім». Я зв’язався з ними в 12 років, мені це здавалося дуже круто. Встиг дорости до «середнього». «Молодших» у нас били, вимагали гроші, змушували речі виносити з дому.
– Ти теж виносив з дому речі?
– У нас вдома не було чого красти: тато помер, коли мені було п’ять років, мама працювала на заводі, ріс молодший брат… Ми з пацанами ходили по району, погрожували перехожим. Приколювало, що нас боялися дорослі люди. Ті з компанії, хто хотів заслужити повагу «старших», зривали ланцюжки з жінок. Я на таке не зважився. З машин диски крали, магнітоли…
– І автомобільні номери?
– Ні, номери не крали. Це, до речі, зараз у Львові тренд. А ми тоді в основному бензин зливали.
– Як все-таки ти потрапив в таку компанію?
– Я жив в центрі гіршого району Мукачева – на Досах, там одні зеки і наркомани. Брат одного з моїх друзів почав нас водити з собою на всякі бійки, розбірки… Один раз, другий – а потім уже «зістрибнути» було нереально. Вони людей били, залякували, могли в ліс вивезти, до дерева прив’язати і залишити. Міліція їх ловила з двома цілями: заробити собі зірки або гроші збити. Вибачте, що я на жаргоні говорю, але насправді у ментів була задача піймати кого-небудь на чомусь і сказати: «Чувак, або ми тебе садимо, або ти відкуповуватися плюс здаєш своїх». А потім свої тебе б знищили – морально чи фізично. У 16 років я зрозумів, що треба звідти втекти.
Маючи в кишені кілька гривень, хлопець сів в першу-ліпшу електричку і виявився у Львові.
– Мені тоді якраз дали два роки умовно за розбій, – розповідає Саша. – Я приїхав до Львова і не знав, що робити. Додому повертатися не хотів, жити було нема за що. Залишалося або красти, або лазити по смітниках.
– Чому по смітниках?
– На заміському ринку познайомився з п’яницею, який розповів, що є жінка, яка приймає речі зі звалищ. З цього я і годувався. Хотів навіть накласти на себе руки, але все відкладав. І, уявіть, одного разу знайшов на смітнику Євангеліє. Думаю, це мене і врятувало. Євангеліє дало підтримку і надію. Хоча, якщо чесно, я почав читати його знічев’я…
– Де ти ночував?
– На горищі будинку біля вокзалу. Одного разу мене застукав мешканець. Я подумав: «Все. Зараз вижене». А він тільки запитав, як мене звати. Потім навіть кілька разів суп приносив.
Прийшов грудень. Похолодало. У ті дні в одній з нічліжок Саша познайомився з хлопцем, який покликав його до «Оселі».
– Він сказав: «Ходімо зі мною. Чого ти будеш тинятися вулицями? Там є робота, можна поїсти, і одяг дають чистий». Я спочатку відмовлявся – думав, це якась секта. Потім все-таки пішов.
Сашу нагодували і переодягли. Дали першу роботу – прибирати сніг.
– Який я був щасливий! Радів, що можу бути корисним. Найважче було знову навчитися розмовляти. Адже ті три місяці, що жив на вулиці, я майже ні з ким не спілкувався.
Потім був місяць випробувального терміну – за цей час бездомні повинні довести, що дійсно хочуть жити в співтоваристві. Так «Оселя» стала для Сашка будинком на два роки. Потім йому дали місце в соціальному гуртожитку, в якому він живе і зараз.
Професії хлопець не мав, досвіду роботи – теж. Один з друзів «Оселі» пошкодував Сашу і взяв до себе робити меблі.
– У той час я зрозумів, що мені подобається гарний одяг, брендові речі, захотілося самому щось шити, – згадує Саша. – У Мукачеві я був звичайним гопником в спортивному костюмі. Тяга до красивих речей проявилася у мене вже тут. Навіть не знаю звідки. Якось раз Олеся Саноцька (тоді директор львівської громадської організації «Емаус-Оселя», померла 24 квітня 2016 року) сказала, що для оселян організують курси з оббивки меблів. Я пішов туди тільки заради того, щоб навчитися шити…
Поступово до мене почали звертатися сусіди з проханнями щось підшити. Замовляли і сумочки, але я відмахувався – мовляв, кроїти не вмію. А потім спробував раз, другий – і пошив собі рюкзак.
Не вірилося, що моїми роботами хтось може зацікавитися. Але Олеся буквально змусила зшити кілька рюкзаків для гаражного розпродажу, який регулярно влаштовують, щоб допомогти спільноті. Пошив сім або вісім штук, їх розкупили за півгодини. Я навіть подумав, що це з жалості до мене…
Про мене дізналися журналісти, приходили, розпитували. А я продовжував робити ці довбані меблі – боявся, що не буде попиту на рюкзаки. Загалом, вдень працював з меблями, вночі шив. Потім померла Олеся. На меблі замовлень не було. І я вирішив всерйоз зайнятися пошиттям рюкзаків. Влітку буде рік, як роблю тільки це.
Спочатку Саша витрачав на пошиття одного рюкзака близько тижня. Зараз йому досить двох-трьох годин. На жаль, знайти в Україні потрібні тканини важко, доводиться замовляти їх з Польщі або Німеччини.
– Шив спочатку на машинках, які належали спільноті «Оселя», потім взяв в борг вісім тисяч гривень на покупку власної швейної машини, – згадує Олександр. – Коли «Оселя» подарувала ще одну, найняв помічницю – Наталю, показав їй, як шити. Радий, що когось чомусь навчив. Наталя досі зі мною працює.
* “Купив в майстерню професійне обладнання, – розповідає Олександр Горонда. – Планую найняти ще одного працівника і піти на курси з крою. Мені не вистачає знань, щоб шити одяг, а хочеться це робити”. Фото автора
Іноді люди кажуть, що я своїм прикладом їх запалюю, мотивуючи. А мене надихнув виступ Стіва Джобса. Він говорив, що не можна зупинятися, потрібно шукати себе, адже у кожної людини є свій талант. Я це зрозумів, коли працював на виробництві меблів: відчув, що меблі – це не моє.
У той час багато знайомих, які вже отримували в рази більше за мене, радили піти працювати барменом або офіціантом. Друг запрошував їхати до нього в Київ на будівництво – мовляв, там можна заробити великі гроші. А у мене тоді не було ні копійки. Зараз багато хто з них мені заздрять, тому що трудяться, тільки щоб прогодуватися, і не ростуть професійно. Але ж якщо стояти на місці, прийде час, коли керівництво від тебе позбутися, тому що попадеться хтось молодший, спритніший. Обов’язково потрібна мета, план.
– Яким був твій план?
– Я почав думати про розширення своєї справи. У мене вже було кілька непоганих бізнес-пропозицій. Наприклад, львівські айтішники пропонували партнерство (40 на 60 відсотків), хотіли вкласти в бізнес великі гроші. Це було круто, але я міркував, що потім, якщо вийде щось путнє, можу пошкодувати. І тут Наталя згадала про МОМ – Міжнародну організацію з міграції. Це британський фонд, який давно працює в Україні. Там саме були квоти для місцевих.
Претендентам на грант потрібно було пройти три етапи відбору: презентацію себе та своєї справи, написання бізнес-плану і захист його перед комісією. Перший етап Саша пройшов успішно, з бізнес-планом було важче.
– Раніше я це робив тільки один раз, і то мені допомагало половина Львова, – зізнається молодий чоловік. – Бізнес-план для гранту написала Наталя, вона це вміє, тому що працює в «Молодих лідерах України». А захищати мені його довелося по скайпу: комісія засідала у Львові, а я в цей час був у… Швейцарії, мене тоді запросили в гості в швейцарську «Емаус-Оселю». Йшов на захист спокійно, адже був впевнений, що грошей мені не дадуть. І мене відразу ж завалили – зрозуміли, що бізнес-план писав не я.
– І як же ти вчинив?
– Чесно зізнався, що бізнес-план писала мій менеджер.
Кілька днів мовчання – і британський фонд таки вирішив дати Олександру 50 тисяч гривень на розвиток бізнесу.
