Євген ПАСІЧНИК: «Мені дуже подобається вислів: «Виберіть собі роботу до душі, і вам не доведеться працювати жодного дня у своєму житті»
Кажуть, що журналіст – це людина, яка вміє читати чужі думки, відчувати проблеми і біль суспільства. Більше того, негаразди інших доводиться пропускати крізь власну душу. А ще – треба бути психологом, порадником, деколи навіть правознавцем.
Сьогодні в гостях газети «МУКАЧЕВО EXPRESS» Євген ПАСІЧНИК – журналіст і ведучий телеканалу М-Студіо. Він розповів про свій творчий шлях, курйози в роботі, особисті захоплення та дитячі мрії.
— Євгене, із чого почалась Ваша робота на телебаченні? Завжди є якась передісторія…
— Ще з дитинства, із класу 5-6-го мріяв про роботу на радіо, чи на телебаченні. Тоді вважав, що в такі сфери потрапляють через зв’язки, але підріс і усвідомив, що ніякі зв’язки ходити замість когось на роботу не будуть і виконувати обов’язки також. У 19 років вирішив спробувати влаштуватися на телеканал «М-студіо», і в мене це вийшло, зараз працюю ведучим програми «Ранок з М-студіо», кореспондентом інформаційної програми «Час», ще є досвід у медичних та кулінарних програмах.
— А ким ще Ви мріяли стати в дитинстві?
— Власне я став тим, ким і мріяв. Але найперша мрія щодо роботи, яку пригадую, була провідником потягу. На той час це мені здавалося дуже веселим заняттям. Напевно через те, що часто їздив до родичів на потязі в Хмельницьку, Донецьку та в Запорізьку області. Знаєте, мені дуже подобається вислів: «Виберіть собі роботу до душі, і вам не доведеться працювати жодного дня у своєму житті». Переконаний, що саме роботу до душі я й знайшов, адже від неї я отримую нереальне задоволення. Насправді в мене вкрай рідко буває таке, що не хочу на неї йти.
— Робота журналіста – це постійні зустрічі з новими людьми, розмови,діалоги… Маленьким Ви були комунікабельною дитиною?
— Думаю досить так, ще в дитинстві міг розташовувати до себе оточуючих, якось їх зацікавити, в мене було багато друзів, з деякими спілкуюсь і до тепер.
— Що подобається в журналістиці найбільше?
— Це нереально великий потік людей, бути постійно в епіцентрі подій, ти знаєш майже про все, що відбувається у твоєму краї. Люблю допомагати людям, журналістика та телебачення – це не тільки позитивні та яскраві картинки, а це також і купа побутових, життєвих проблем та історій з якими люди приходять до тебе, щоб ти допоміг їм розібратися з ними. Особливо часто це буває, коли чиновники не чують людей, чи просто не хочуть чути. Подобається також, що на різних заходах ти маєш можливість побувати десь за лаштунками, поспілкуватися з відомими артистами, записати з ними інтерв’ю. Подобається динаміка роботи та шалений ритм в якому працюємо.
— Чи буває так, що до когось важко психологічно підійти, заговорити? І чи були якісь казуси, коли люди неадекватно реагували на питання? Пригадайте найцікавіший випадок, що трапився на роботі…
— Людей, так часто буває, відлякує камера та мікрофон, вони обходять нас стороною, тому що не знають з яким питанням ми до них підійдемо. Неадекватних реагувань було не багато, зараз їх важко пригадати.
Були випадки декілька разів, коли ми з оператором знімали на вулиці, п’яні люди підходили і настирливо просили взяти в них інтерв’ю, тоді я викликав патрульну поліцію і все дуже швидко вирішувалось.
— Хто найлегше йде на контакт: представники влади чи прості люди?
— Тут я думаю очевидна відповідь, звісно це прості люди. Представники влади часто, так би мовити, уникають спілкування з нами, посилаються на брак часу, наради, відрядження на різні об’єкти, кидають слухавки. Мені здається, що влада має більше спілкуватися і чути народ, адже для нього вона має і працювати по ідеї! Недарма ж їх називають слугами народу, але вочевидь вони частіше працюють у власних інтересах, ніж в інтересах простих людей.
— На вулицях Вас упізнають, автографи беруть? Як взагалі ставитеся до своєї популярності?
— Так, впізнають. І це буває досить часто. Люди зупиняються, цікавляться моїм життям, життям на роботі, поза кадром. Мені завжди приємно присвятити незнайомим людям декілька хвилин, послухати їх. Було що брали автограф і фотографувалися, смішно тоді було. Активно також спілкуюсь в соціальних мережах з людьми, які мене бачать з екранів.
— Чия думка для Вас є важливою у професійній діяльності?
— Перш за все напевно думка шеф-редактора нашого телеканалу Вікторії Росул. Вона в сфері медіа не перший рік, в неї багато досвіду. Вона завжди порадить, як зробити в тій, чи іншій ситуації правильний крок, допоможе знайти вихід з ситуації, в якій я його зовсім не бачу. Ми її називаємо студійною мамою, вона дуже хороша і дуже добра.
— Ви багато мандруєте. У Вас у Фейсбуці багато цікавих фото. Яка подорож запам’яталася найбільше?
— Я дуже люблю Львів, мене тягне до нього наче магнітом, туди я мандрую найчастіше напевно. Там в мене багато друзів, однокласників, товаришів, ми збираємось великими компаніями і круто відпочиваємо. Ще багато почав, так би мовити мандрувати, своїм рідним краєм – Закарпаттям. До роботи журналістом, я напевно бував тільки в Ужгороді та в Мукачеві, а завдяки своїй роботі відвідав напевно вже кожне місто на Закарпатті, а також чимало чудових сіл. Насправді у нас є багато цікавих місць. З життєвих подорожей запам’яталися напевно щорічні відпочинки на морі у дитинстві з батьками, вони були такі безтурботні, і вони напевно закарбувалася у пам’яті надовго. Зараз море я бачу рідко, але сподіваюсь ситуація виправиться. Ще люблю відпочинок в горах з друзями, особливо мені до снаги ночівлі на вершинах. Від цієї атмосфери отримую нереальне задоволення.
— У Вас багато друзів? Що найбільше цінуєте в людях?
— Так, друзів достатньо. Я досить товариський, люблю заводити нові знайомства. Як на мене, то найголовнішою людською рисою є гуманність. Вважаю, що кожна людина повинна гуманно ставитися до оточуючих. Не можу терпіти людей, які зверхньо ставляться до інших, вважають себе найважливішими у світі.
Другою рисою, яку я ціную в інших – це чесність. Вважаю, що коли б усі люди були чесними, то у світі не було б підлості та лицемірства. Для мене гірка правда є ціннішою за солодку брехню.
Крім того,важливою для мене є здатність вислухати. Дуже поважаю людей, які вміють вислухати і в потрібний момент дати пораду. Ще в людях мені подобаються такі риси як: вміння вчитися на своїх помилках, здатність визнавати свою неправоту, а також вміння посміхатись життєвим труднощам.
— Ваше життєве кредо…
— Хочеш змін – почни з себе. Це – найголовніше для мене!
— Яка подія з Вашого особистого життя останнім часом справила на Вас найсильніше враження?
— Кожен день, це якесь нове міні-враження, щось глобальне не пригадую зараз. Але цього року планую зайнятись разок, другий роуп-джампінгом та відвідати декілька цікавих та захоплюючих місць, думаю це і буде чимось новим для мене, і буде чимало вражень.
— Яка з останніх політичних новин Вас найбільше здивувала?
— Дуже здивувався, почувши про останній мітинг в Росії. Чимось нагадує початок Євромайдану. Але життя в тій країні мене турбує напевно менш за все. Хочеться,щоб в моїй рідній Україні, люди жили вже нарешті краще, в достатку, мирі та злагоді.
— Чи дивитесь телевізор, що подобається?
— Телевізор дивлюся майже щодня, але не дуже багато часу. Переглядаю новини, політичні програми, журналістські розслідування. На серіали та фільми у мене немає часу.
— Яку музику слухаєте?
— Дуже різножанрову. Я не з тих, хто до нудоти слухає одну і ту ж пісню. Але іноді я все ж знаходжу той самий трек, який можу слухати 3-4 рази на день, залежно від того, який настрій хочу отримати. З улюблених виконавців, напевно, Twenty One Pilots.
— Маєте улюблену книгу?
— Так. Це – Томач Кініллі “Список Шиндлера”
— Чи є у Вас домашні улюбленці?
— Так є собака, звуть її Боня. Донедавна вона була одна, а має п’ятьох чудових цуценят. Нещодавно народила.
— А як щодо смаків… Яка одежа до снаги найбільше?
— Подобається офіційно-діловий стиль, робота вимагає. Проте одягаюсь переважно в кежуал (повсякденний) одяг. При виборі завжди спираюсь на зручність, якість, кольори, серед улюблених – фіолетовий, синій.
— Уявіть, що маєте можливість подорожувати у часі. У яке століття, на який захід хотілося б потрапити?
— Маючи таку можливість, я б скоріш за все обрав подорож у майбутнє, у ХХІІ століття. Ось що дійсно цікаво і феєрично… А повернутись у минуле можна коли завгодно, читаючи історичні книги
— Чим для Вас є щастя?
— Особисто для мене щастя – близькі люди поруч, цікава робота, можливість навчатись новому… Ну і просто помріяти, як же без цього.
— Які маєте творчі мрії?
— Можливо це звучить надто банально, але мрію написати книгу, яка стане бестселлером.
— Як ставитесь до подарунків? Що найоригінальніше Вам дарували?
— Подарунки більше люблю дарувати, ніж приймати. Ніколи не забуду, як в другому класі мені подарували телефон. Він був дуже простий з антенкою, на той час мобільний з усього класу був тільки у мене і у вчительки.
— Ви є ведучим ранкового ефіру, а це вимагає дотримання суворого режиму дня… чи б то сну… Чи важко прокидатися вранці?
Колись було дуже важко, не міг відірвати голову від подушки, відкладав пробудження до останнього сигналу будильника. Зараз прокидаюся на ефір зазвичай у 4:45. Люблю встати з ліжка і, не поспішаючи, зробити всі ранкові ритуали: вмитися, поснідати, приготувати одяг, випити каву, почитати що сталося у світі, поки я спав, і потім так само не поспішаючи їхати… ще можна сказати нічним містом на роботу. Ти їдеш собі, а місто ще спить. Ти виходиш в ефір, звертаєшся до людей з екрану, які ще знаходяться в ліжку, і інколи насправді бувають моменти, що ти їм заздриш, коли самому сну бракує. Люблю пізно лягати, і рано вставати одним словом. А коли мені не треба на роботу, я дозволяю собі прокинутися тоді, коли додивлюся усі свої цікаві сни.
— Щиро дякую за розмову. Життєвих та творчих Вам успіхів і хай збуваються мрії.
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
