Коли почнеться масове паломництво туристів до Закарпаття?
Ужгород – не Київ, не Львів, не Рівне, не Одеса… Ужгород – місто з індивідуальними принадами, власними здобутками та своїми проблемами.
Оскільки наш край вважається туристичним, найкраще мала б теоретично розвиватися саме рекреаційна галузь, до нас мали б з’їжджатися туристи, залучатися іноземні інвестиції, будуватися ідеально рівні дороги, рекламуватися оздоровниці та туристичні комплекси.
Утім саме рекламуватися Закарпаття чомусь не вміє.
Якщо два роки тому туризм почав інтенсивно розвиватися і подавав великі надії, то наразі процес чомусь дещо загальмувався.
Крім кількох бордів у інших областях, планових статистичних державних (задля галочки) виставок у столиці, Закарпаття не заявляє про себе ніяк. У нас немає так, як у Львові, реклами на центральних каналах, у провідних ЗМІ не те що України, а навіть області.
А як проводяться ярмарки, фестивалі?
Або за зачиненими дверима (вхід платний), або ж атракція триває всього кілька днів. І чомусь про заходи люди дізнаються не з періодики, а через «сарафанне радіо», або з Інтернету… завдячуючи виставленим у соцмережах селфі когось із віртуальних друзів.
Для прикладу візьмемо той же Львів. Ярмаркові будиночки, встановлені ще в грудні, почали демонтувати аж 17 травня. При цьому вони не стояли порожніми, а щоденно з них здійснювалася торгівля. Там продавали і різні наїдки, і хендмейд, і багато цікавого. Тай було будиночків близько сотні, а не десяток, як в у нас. При чому наші порівняно з сусідськими мають доволі убогий вигляд, а часто торгівля взагалі здійснюється з лотків. У львів’ян же ярмарок перетікає в ярмарок – різдвяний у весняний, весняний – у великодній тощо…
На жаль, ми не маємо навіть якихось яскравих сувенірів, які б ідентифікували наш край, які б купували на згадку про Закарпаття гості, хоча у нас живуть унікальні люди і є багато справді дуже талановитих умільців.
Наша область взагалі крім власне логотипу немає якогось бренду, не має системи привернення уваги до родзинок, які природа нам дала задарма. Але чому тоді до нас не запрошують справжніх фахівців, які могли б допомогти заповнити усі ці явні прогалини?
Адже що є у Львові? Гарна старовинна архітектура… і по-суті більше нічого. Однак туди безперестанку, незалежно від сезону, їдуть і українці, і європейці.
У нас же є річка в центрі Ужгорода, найдовша в Європі липова алея, свіже чисте повітря, неподалік – гори, мінеральні джерела, термальні води… цей перелік можна продовжувати ще дуже довго.
Утім… чомусь все одно гостей у нас не так уже й багато.
І однією з причин є ті ж дороги. У Львові вони гладкі, як скло, бруківка кам’яна і якісна.
У нас же – далека від ідеалу. В Ужгороді, незважаючи на те, що нормальне покриття у середмістях мають такі містечка як Мукачево, Хуст, Виноградів, Перечин та Тячів, в історичній частині бруківка неякісна. А на проспекті Свободи встановлене кілька років тому покриття – розсипається взагалі. Невже в населених пунктах із меншими бюджетами знаходяться кошти для ремонтів, а в Ужгороді – ні?
Що вже й казати про площу Кирила і Мефодія, яка руйнується на очах і яку гості просто не можуть обійти, адже вона знаходиться неподалік автомобільного та залізничного вокзалів та поруч із величезним за місцевими мірками готелем «Закарпаття». Правда, після завершення робіт над реконструкцією згорілого ТЦ «Україна» її обіцяють привести до ладу. Але коли це буде – ніхто не уточнює.
Навіть до серця міста – Ужгородського замку, куди сходяться тисячі гостей також немає дороги, яка була б гордістю, а не ганьбою столиці Закарпаття. Більше того, вона нерівна, та й тротуари бажають кращого.
Це ж стосується й нещодавно відреконструйованого автошляху до Синевирського озера. Туристи їдуть до визначних місць, аби відпочити, а не нервувати через ями та вибоїни. А Синевир – одне із чудес України, про яке відомо у всьому світі! Варто згадати й про Долину нарцисів, дорога до якої хоч і нова, але теж не така, як має бути, і про шлях до Говерли – найвищої гори нашої держави.
Взагалі чомусь більшість доріг Срібної Землі, як не прикро, дорогами назвати досить важко, вони криві, нерівні і місцями в іноземців навіть викликають шок.
Ще одна проблема – підсвічені мости Ужгорода, які дуже часто опиняються в об’єктивах туристів. Вони хоч і гарні вночі, та освітлення на них часто вигорає, тож посередині об’єктів періодично виникають темні неосвітлені плями. Але ж мости тільки недавно підсвітили. Яку ж гарантію дали підрядники на експлуатацію споруд? Чи просто виконали роботу абияк, щоб збутись, як часто робиться в нашій державі.
Тому те, що туристи обирають інші області для мандрівок – цілком логічно. Хоч, з іншого боку, влада так піариться про здобутки, ніби в області щодня бувають мільйони гостей. Де логіка???
А як у нас проводяться реконструкція фасадів?
Який потворний вигляд має «Корона», яка ремонтується вже далеко не перший рік і знаходиться прямо в центральній частині міста – біля пішохідного мосту. Її щодня бачать сотні, а то й тисячі туристів і далеко не в усіх завішена будівельним тентом територія викликає захват.
Це ж стосується й саркофагу, що протягом кількох місяців прикрашав вхід у міську раду.
Звісно, загородження було тимчасовим, але ж його можна було оформити гарно, зробити більш непомітним і навіть привабливим. Хіба найбільш європейське місто України повинні прикрашати такі жахливі штори на об’єктах незавершеного будівництва?
Для прикладу, у сусідньому Львові, реконструкцію фасадів проводять зовсім інакше. Там усе має акуратний вигляд і загорожа не заважає пішоходам пересуватися. А банери, якими застелено об’єкти, містять зображення майбутньої будівлі, тож здалеку навіть не видно, що там проводиться реконструкція.
Закарпатська методика озеленення бажає також кращого. В Ужгороді хоч і було висаджено 12 тисяч тюльпанів, та клумби не мають естетично привабливого вигляду.
Ніде за кордоном немає непідкопаних квітників. Більше того, вони засаджені так щільно, що глину не видно ніде.
А деякі львівські клумби взагалі нагадують справжні витвори мистецтва.
Скажімо, в центрі міста, перед адмінбудівлями та торговельними закладами, не кажучи вже про парки та сквери, із рослин викладено цілі композиції, а перед ратушею із квітів створено унікальну родзинку – герб міста.
Хочеться, аби і в нас було гарно.
Але, на жаль, ні на площі Народній, ні на Поштовій подібних рукотворних див немає.
Сміттєві урни в нас також неякісні і виглядають надзвичайно дешевими й непривабливими, як економ варіант.
Хоча вони, принаймні більшість із них, не такі вже й старі. Проте частина смітників пластмасова.
Звичайно, курці нерідко кидають у них недопалки. Тож природно, що їх ніхто не гасить. А урни часом займаються, плавляться і горять.
Після цього вони або потребують повної заміни, або втрачають належний зовнішній вигляд. До того ж, ці негарні сині пластмасові коробки нерідко, наче плями, потрапляють в об’єктиви туристів, які фотографуються поруч.
Що ж стосується старих урн, то вони виготовлені з тонкої сталі. Більшість із них на набережних зігнуті. Вони настільки застарілі, що в декотрих навіть прогнило дно.
Навіть у маленькому Хусті оновлений центр прикрашають якісні металеві смітники.
А в тому ж таки Львові встановлено чавунні і важкі урни для сміття із гербом міста, які є і надійними, і гарними. Вони не псують привабливість старовинних вулиць, а навпаки, є їхньою окрасою.
Тож чому нам не взяти добрий приклад від сусідів. Адже заплативши один раз за якісні смітники, їх не потрібно буде постійно замінювати, ремонтувати та оновлювати.
Це – і економія коштів місцевого бюджету, і крок, спрямований на процвітання міста.
Про лавиці в обласному центрі Закарпаття також уже неодноразово писав zakarpatpost.net.
Із ними завжди трапляється чимало ексцесів.
Лавиці вже і кидали в річку, і зносили до води… не кажучи про те, що їх деколи ламають, або про те, що часом вони розсипаються самі, без сторонньої допомоги
Навіть більш-менш нові біля пішохідного мосту знаходяться далеко не в найкращому стані.
Львівські ж лавиці дійсно гарні. Виготовлено їх із деревини належної якості, а на металевих поручнях відлито левів.
На таких лавицях приємно не те що сидіти, на них хочеться дивитися.
Або гордість міста – сакури! Саме споглядати «рожеві» хмари сакурових пелюсток ми кличемо до себе тисячі гостей.
Але при цьому забуваємо біля старих висохлих дерев висадити нові. Хіба це нормально?
Та й загалом щодо насаджень у нас незрозуміла політика. І в Ужгороді, і в Мукачеві, і в Хусті каштани постраждали від службового недбальства тих, хто проводив весняну обрізку. Нещасні розслини після так званого топпінгу, почали нагадувати руки мерців із ампутованими пальцями.
Дивно, адже ніколи раніше подібних знущань над деревами не було. Ще донедавна, під пилу потрапляли хіба що нижні віти, або ж ті, що заважали електричним кабелям.
До того ж такої радикальної обрізки немає ніде в цивілізованому світі.
Про підмітання міста взагалі говорити не хочеться, бо це окрема тема.
Та як би там не було, а на інших нам рівнятися і не треба.
Ми повинні бути кращими. Тільки так зможемо стати центром українського туризму. Тільки так до нас приїжджатимуть гості. Тільки так нашу область ставитимуть у приклад іншим.
Крім того, ми всі заслуговуємо на красу довкола себе і гідного справді європейського рівня життя.
Марина АЛДОН, газета “НЕДІЛЯ”, ексклюзивно для zakarpatpost.net
