Як закарпатець вилікувався силою волі, без лікарів та екстрасенсів
Лікар-хабарник, з яким я не мав чим розплатитися за лікування, навіть натякнув, що мені просто не повезло
Розкажу свою історію про те, як я зцілився. Сам, без допомоги якихось лікарів чи екстрасенсів. Просто силою волі. Чи навіть не волі, а думки.
Я працював далекобійником. Ця праця була важкою, я дуже втомлювався. Якось ледь не заснув за кермом. А одного дня моя машина перекинулася. Слава Богу, мене вчасно врятували, але я пошкодив хребет.
Навіть не пам’ятав, як мене доставили в лікарню. Лікарі сказали, що нічого мені більше не світить. Я залишуся інвалідом і навіть не зможу пересуватися. Можна спробувати зробити надскладну операцію, але ніяких гарантій вони мені не дають. Тому маю вирішити сам, як мені бути далі. А один лікар-хабарник, з яким я не мав чим розплатитися за лікування, навіть натякнув, що мені просто не повезло. Мовляв, якщо б я тоді помер, для мене це було б набагато краще, ніж залишатися таким нікому не потрібним калікою у свої 25.
Але все ж таки комусь на цьому світі і я був потрібний. Уранці прибігла мама, принесла мені всякої смакоти. Я знав, якою страшною новиною це все для неї було. Вдома на неї чекав великий город, який зараз вона вже мала обробляти сама. Адже батько у мене помер. Ще один брат поїхав на заробітки в Казахстан, та так там і залишився.
Тому мама мала б від чого розплакатися. Бо доведеться самій працювати на господарстві. Бо, можливо, не дочекається онуків – кому потрібний чоловік, прикутий до ліжка? Та ще до кінця своїх днів буде обходити сина-інваліда.
Але мама сіла на стільчик навпроти і, ніколи не забуду, так спокійно сказала:
– Дурниці то все, що лікарі кажуть. Не бери собі тяжкого в голову. Он Михайлу із сусідньої вулиці двадцять років тому сказали, що в нього рак, а він, бачиш, досі живе. А вуйко Василь з реанімації все життя не виходив, а потому плюнув ходити по лікарях – і тепер, дивися, живий-здоровісінький. І ти будеш ходити, сину. Вже після Зелених свят ти зможеш косити.
Мене дуже вразило, що мама все це говорила спокійно. Не просто так, заради того, щоб мене заспокоїти, як це говорять у таких випадках. А з якоюсь великою впевненістю. Ніби вона з кимсь дуже знаючим порадилася, і він їй сказав, що нічого страшного не сталося. Мені здалося, що в цей момент мама була такою сильною, такою вольовою! Хоча насправді вона відчувала те ж саме, що й я.
Мама пішла додому, а я неймовірним зусиллям волі сів на ліжку, потім звісив ноги. Спочатку біль був такий, що я трохи не втратив свідомість. Але через годину я зробив усе це трохи легше. Наступного дня я сказав собі, що встану на ноги. Я тримався за бильце ліжка, хитався, як п’яний, але все ж таки втримався на ногах. Лікар, який у ці хвилини зайшов до палати, трохи не збожеволів від страху: що то я таке роблю, мені ж не можна!
І що ви думаєте, після Зелених свят я вже справді косив у нас на загороді траву. Навіть сам собі повірити не міг, що виплутався із такої великої халепи. Мама мене відмовляла, казала, що я ще слабий. А я їй кажу: та ж то ви мене підняли, мамо. І тепер хочете, щоби я не повірив, що зможу все.
І де тепер ті надскладні операції, де ті славетні лікарі зі своїми страшними діагнозами? Коли б я, як дитина, слухав їх, то більше б не побачив ніяких радощів. Через рік я одружився. Моя Галинка народила мені двох красивих синочків. Старшенький, якому дванадцять, береться вже мені допомагати. Він теж уже уміє косити, згрібати сіно, обійти худобу, здоїти корову.
Тому дуже хочу цим листом підтримати тих, хто зараз опинився у дуже тяжкому стані. Не вірте, що є щось неможливе, щось таке, що вам не під силу. Не вірте, коли вам кажуть, що це кінець. Треба просто дуже захотіти зцілення. І ще добре, коли поруч є людина, яка не панікує, не плаче, а спокійно і впевнено вірить у тебе. Але якщо її немає, то такою людиною маєте стати ви самі.
Петро СОКАЧ, газета Екстра Закарпаття”, ексклюзивно для zakarpatpost.net
