Як закарпатець познайомився в Інтернеті з колишньою дружиною
Соціальні мережі – то така штука, що її бодай раз кожен спробував. Так от, я розлучився з дружиною. Вже два роки минуло відтоді, а я досі місця собі не знаходжу. Якось не наважувався після такого шоку знайомитися з кимсь іншим. Тому засів у соціальній мережі. То пропадаю там тижнями, то на кілька тижнів плюну на цю справу і навіть не заглядаю на свою сторінку.
Траплялися мені й знайомства. Спочатку цікаво – нове обличчя, новий вітер. Але потім все, як по шаблону. Я вже думав, чи не автомат мені відповідає. Тому вирішив з однією зустрітися. Люба її звали. Чесно кажучи, ми навіть не знали, про що розмовляти, коли сиділи за столиком у кав’ярні.
Але якось мені прийшла пропозиція дружити від якоїсь Тетяни. Такою рідною стала мені ця душа. Так у нас із нею закрутилося. Виявилося, що так багато спільного в нас. Спільні фільми, які ми бачили, музика улюблена. Правда, про себе та про свої життєві події Тетяна розповідала дуже обережно. Розлучена, не зійшлися характерами, от і все. І це був єдиний шаблон у нашій переписці. Нам було шалено весело та цікаво одне з одним. Проте із зустріччю ми зволікали. Воно й зрозуміло – в кожного був уже свій сумний досвід.
Але от напередодні Нового року Таня призначає мені побачення. В іншому місті. Як потім виявилося, вона вибрала його з обережності. Це теж не було її рідне місто. Я весь не свій від хвилювання. Сніг іде, а я з букетом стою. Тільки не біля ліхтаря, а біля вокзалу. Таня сказала, що вона буде в чорному кожушку, але з жовтим шарфиком. Тому я одразу її впізнаю, можу не сумніватися. Цей жовтий шарфик одразу мені впав у око. І тому я одразу ж полетів у його напрямку.
Але вже за два кроки від неї я встав як укопаний. Так от, це була не хто інша, як моя колишня дружина. Я помітив, що вона смикнула шарфик, хотіла його скинути. Але вже було запізно. Ми обоє хотіли втекти з місця пригоди. Але потім Таня, яка насправді була Вікторією, приснула сміхом. Я теж розсміявся у відповідь. Ситуація була справді – смішніше не придумаєш.
–То ти навмисно це вигадав? – спитала Віка.
–Ні! – клянусь тобі, я до останньої хвилини не знав, що ти – це ти.
Віка мені одразу повірила, бо дуже добре знала мої звички. І те, який в мене вираз обличчя, коли я кажу правду, а коли брешу.
–Ні, це ти все підлаштувала! – за хвилину отямився я.
Але Вікторія зізналася, що на це її підбурила подруга Женька. Вона нібито сама в мережах з кимсь там познайомилася. Наша хитра, добра Женька! Вона ж прекрасно знала, під яким я ніком виходжу в Інтернет. Я про це їй розповів на випадковій зустрічі в місті. Я ще тоді кепкував із себе, і ми вдвох розсміялися. Ось вона й запропонувала мене колишній дружині в якості потенційного жениха.
Ми весь цей день ходили містом. А Новий рік зустріли на головній площі біля найбільшої ялинки. Ми були ріднішими, ніж колись раніше. Бо стільки одне про одного дізналися із листування в мережі. В буденному житті ми не наважувалися говорити про якісь важливі речі, бо вважали це зайвим. І про свої захоплення не надто розповідали. І от тепер ми знову разом! І такі щасливі!
Коли пробило на північ, ми зателефонували Женьці. Причому з обох телефонів. Женька засміялася: «Я все зрозуміла!». І, знаєте, це був найщасливіший Новий рік у нашому житті.
Віталій МАЛЕТА, газета Екстра Закарпаття”, ексклюзивно для zakarpatpost.net
