Ходила до церкви, та щастя не мала, а чоловік засумнівався у знаку Господньому — й осліп
Маргарита, відколи себе пам’ятає, завжди ходила в церкву. Хоча не дуже розумілась у службах, але поштиво хрестилася й била поклони. Так навчила її бабуся. Звісно, коли заміж виходила, наполягла на вінчанні, щоб шлюб освячувався на небесах. Але надзвичайної глибини у її вірі в молодості таки не було. Вона прийшла пізніше.
Чоловік покинув з двома дітьми
Чи вдалося сімейне життя у Маргарити? Скроні давно посивіли, а ловила себе на думці, що справжнього жіночого щастя ніколи й не мала.
Чоловік Петро за кілька років після весілля залишив її з двома дрібними дітками на руках і подався до іншої. Важко було пережити зраду, розлуку. Сльози не раз обпікали її зболену душу. І коли найважче було, бігла до храму.
Намагалася йти у церкву в будні, коли менше людей. Колежанки в обідню перерву поспішали з кимось на каву чи по магазинах, а вона летіла до Божого дому, пише visnyk.lutsk.ua.
В тиші із запаленою свічкою старалася постояти хоч двадцять хвилин. Тоді ставало трохи легше.
Ось так минали роки. Діти вже закінчували школу. Здавалось, особистий біль потроху відпускав.
– Привіт, – Маргарита оглянулася на знайомий голос, що почувся позаду.
Її спинив… Петро.
– Ну, привіт, – відповіла.
– Як справи? Як діти? – запитав колишній чоловік.
– Згадав мало не через п’ятнадцять літ. Живі-здорові твої діти. В Сашка скоро випускний, а Марійці ще рік учитися. Звідки раптом така цікавість? – пустила шпильку.
Петро мовчав, насупивши брови.
Несподівана розмова
Маргарита дивилася на нього і не впізнавала. О, він добряче розповнів, відколи його не бачила, постарів, на маківці вже виднілася лисина. А руки… Його руки були порепані, як у старого діда, й жилаві. Видно, добряче спрацьовані. Жінка чула, що з новою дружиною Петро виїхав за кордон. Тож не подавала його навіть на аліменти – дітей тягла сама.
– Вибач, – ледве спромігся із себе видушити чоловік. – Так життя склалося. Хочу загладити свою вину і, якщо дозволиш, усе повернути…
Маргарита запитально на нього дивилася. Що повернути? Роки? Дитячі ранки в садочках, поїздки із сином та донькою на конкурси, олімпіади? Чи, може, кружляння маленької Марійки на руках, ігри із Сашком у футбол? Вони виросли без батька і навіть не знають, як це, коли б він був.
– Я би хотів їх побачити, – благально вимовив.
– Не знаю, що тобі на це відповісти. Мені треба подумати. Залиш свій номер телефону, я тебе за кілька днів наберу, – промовила Маргарита.
Петро швиденько дістав з кишені куртки клаптик паперу й попросив у жінки ручку. Він написав номер свого мобільного і внизу зазначив «твій Петро». Прочитавши ці слова, Маргарита усміхнулася:
– Який ти мій? – розвернулась і пішла.
Але та усмішка швидко обернулася на сльози. Вона мільйони разів прокручувала в голові ось цю зустріч у перші роки, як чоловік пішов. А тепер, коли він мало не на колінах прохав про пробачення, їй було зовсім байдуже. Тільки знову запекла душа: як дитячі проблеми вирішувати – мати тягнеться сама, а як старість на поріг ступає – батькові треба діти?
Каяття
Маргарита довго вагалася, чи розповісти дітям про ту несподівану зустріч. Але ж розуміла, що від Петра сина з дочкою не сховає. Буде довго тягнути з розмовою – чоловік сам до хати прийде. І тоді реакцію дітей важко буде спрогнозувати.
Вона пізно ввечері вийшла надвір, аби наодинці поговорити по телефону з Петром, бо цікавило кілька моментів.
– Привіт, то Маргарита. Можеш розмовляти? – запитала.
– Так, чекав на твій дзвінок. То що ти вирішила? – нетерпляче мовив Петро.
– Хочу в тебе дещо запитати. Тільки мені не потрібне лукавство – лише правда. Чому ти повернувся? Як відреагує твоя дружина на те, що вирішив спілкуватися з дітьми? І взагалі, наскільки це серйозно? Може, діти впустять тебе у своє життя, а ти знову їх зрадиш і чкурнеш світ за очі.
– Свєтка кинула мене. Вийшла заміж за чеха. А що мене там тримало, за бугром? Знаю: тому, що зробив по відношенню до вас, прощення нема. Але постараюся його заслужити. Хотів би, щоб ми знову стали сім’єю.
– Гаразд. Я підготую дітей до зустрічі. Але про спільне життя і не мрій – треба було сім’ю змолоду берегти, а я без тебе давно навчилася давати всьому раду.
Домовилися, що зустрінуться у вихідні. Перед цим Маргарита розповіла дітям, що їхній батько повернувся із заробітків, що хоче їх бачити. Важко було приборкати бурю емоцій, яка вибухнула, пояснити, що батько, яким би він не був, на все життя залишається їхнім батьком. Просила дозволити з ними порозумітись. І вони погодилися.
Кара за лихослів’я
Минув рік. Петро перебрався жити до Маргарити – діти пробачили батька, здалася на його вмовляння і присягання у «вічній любові» й вона. Чоловік на очах розквіт, пострункішав, його згаслий погляд налився життям. Але все частіше Маргарита стала помічати, що він кидає його на інших молодиць, засипає сусідок недоречними, на її погляд, жартами, дозволяє собі чужих жінок тримати за плечі.
– Схаменися, Петре! – якось спересердя буркнула.
Та він не зважав на її слова.
Напередодні Великодня в місто привезли чудотворну ікону, що мироточила. Маргарита хотіла, щоб до неї пішов приклонитись і Петро. Довго вмовляла, аби разом з нею вистояв кількагодинну чергу. І коли вона вже побожно вклякала перед святинею, вимолюючи в Богоматері для себе жіночого щастя та сімейного затишку, почула, як Петро скептично вимовив:
– Понамальовують ікон, понамазують олією – й гроші тільки збирають.
– Побійся Бога, – шепнула чоловікові на вухо. Але він далі продовжив голосно, на весь храм обурюватися.
Маргариті було соромно за цю історію, вона поспішила вийти. Вдома на цю тему розмову не продовжувала, настільки їй було образливо.
А зранку прокинулася від крику чоловіка:
– Я нічого не бачу!
– Як нічого? Зовсім? – перелякалася Маргарита.
– Зовсім нічого…
Жінка знову побігла у храм. Простояла навколішки біля образа, який, була переконана, її Петро своїми словами осквернив, просила за нього прощення, благала про зцілення. А виходячи з храму, підійшла до священика, щоб розповісти йому про те, що сталось. Уважно її вислухавши, святий отець недвозначно відповів:
– Що хотів, те й отримав. Його серце, душа були сліпі до Божого дива…
***
До останніх своїх днів Петро їздив по монастирях, ще і ще каючись через своє лихослів’я. Він осліп тілесно, але духовно таки прозрів.
Наталія КРАВЧУК
