Сповідь закарпатця: моя дружина – повія
Якщо б я знав, що це у Оленки професійне – з легкістю знайомитися з чоловіками, вивідувати у них історії про особисте.
З Оленкою ми познайомилися на вокзалі. Вона сказала, що їде кудись у справах. А я розповів, що їду в гості до друга дитинства. Ми всього за кілька хвилин знайшли спільну мову. Одразу невимушено почали розповідати одне одному про свої проблеми.
Боже мій! Якщо б я знав, що це у Оленки професійне – з легкістю знайомитися з чоловіками, вивідувати у них історії про особисте. Та й на вокзалі ми зустрілися тому, що вона там просто «працювала». Вже за 10 хвилин Олена знала, що в мене двоповерхова хата в місті. Це тому, що батьки працювали в Португалії, вирішили звести добротну будівлю, щоб колись усім нам жити разом. А невдовзі вони померли.
Я працював архітектором, тому на бідність ніколи не жалівся. Мені було всього двадцять шість, і в мене було все. Все, крім дорогих мені батьків.
А ще раніше я зустрічався з Танею, п’ятикурсницею з художнього інституту. З нею було дуже цікаво. Ми ходили в походи на вихідні, плавали на байдарці, ми були такі щасливі. Але зустріч з Оленою перекреслила все це. Мені здалося, що я зустрів фантастичну жінку. Не знаю, що на мене найшло, але Таня враз здалася такою мізерною супроти цієї шаленої жінки, з якою я блискавично, вже наступного дня, поніс заяву у РАГС. Навіть не хотів припустити, що вона належатиме комусь іншому, а не мені.
А далі почалося щось дивне. Олена почала зникати з дому. На роботу влаштовуватися не хотіла. Та я й не наполягав. Я ж можу заробити достатньо грошей і на життя, і на відпочинок, і на милі дрібнички для дружини. Але Олена насправді своєї старої «роботи» не полишила. Щоб не слідити в нашому місті, вона їхала в інші. І там «працювала», а знайомилася в Інтернеті. Але нічого надовго приховати неможливо.
Якось я зустрівся з давнім другом, який жив в іншому місті. Звісно, мова пішла про дівчат. У мене в мобілці було фото Олени, я його показав Олегові. «А, це проститутка, в неї ціна нічогенька», – зреагував друг. Я думав, що він помилився, такого не може бути. «І часто вона у вашому місті?» – перепитав я. «Та вона в інтернеті знайомиться, хочеш я їй подзвоню?» – поцікавився Олег. Я автоматично кивнув. І в телефоні зазвучав голос моєї дружини.
Мені було дуже неприємно, але до останнього мені думалося, що це якийсь жахливий збіг. Увечері сиділи в його машині. До Олега підійшла жінка, перемовилася з ним. Він запропонував їй сісти на переднє сидіння. Я побачив… свою Оленку. Тільки тепер вона вже була Світланою. І розмова була така ж сама, як зі мною. Ті ж самі милі слівця, ті ж самі жарти, так само вона нібито переймалася життям мого друга. Вони нарешті домовилися про ціну.
– Вас двоє? – кокетливо перепитала Олена. – Ну добре, тільки тоді ціна буде вищою.
Я шарпнув дверцятами і вибіг. «Чого це він?» – почув здивований голос Олени. Я був в окулярах, вона просто не впізнала мене.
А через три години вона вже була вдома. Проте я вирішив цього разу вдома не ночувати. Вигнати Олену виявилося просто неможливо. Вона стала зі мною судитися за половину нажитих моїми батьками статків. Ще й мене звинувачувала у постійних зрадах. Я був шокований, як із чарівної, пристрасної вона перетворилася на мегеру.
В душі було порожньо. Я віддав душу жінці, якій це було зовсім не потрібно. І яка цього, зрештою, не заслуговувала. Їй просто хотілося мого будинку, моєї зарплатні.
Якось зателефонував Олег. Я йому про все розповів. «Вибач мене, я б ніколи…» – почав виправдовуватися Олег і запнувся. Проте згодом сам взяв справу у свої руки. Виявляється, Олена багатьох намагалася обкрутити довкола пальця. Він «нарив» про неї багато інформації, в Олени було багате кримінальне минуле. Тому їй довелося просто втекти, щоб не наражатися на великі проблеми.
Але мені від цього не стало легше. Я втратив кохання свого життя – Тетяну, купившись на дешевий блиск незнайомки на вокзалі. У Тані зараз чоловік, який її обожнює, у них вже двоє дітей. Вони такі щасливі, що мені боляче на них дивитися. На жінок взагалі зараз не можу дивитися. Не знаю, чи колись повірю в особисте щастя. А в тому, що втратив його,винуватий сам.
Степан ДЕЯК, газета “Екстра Закарпаття”, екслюзивно для zakarpatpost.net
