Закарпатка народилася без рук. «Це якесь прокляття! Воліла каліка померти, – робили висновок сільські пліткарки
Василина народилася без обох рук. Але мама, тато, бабуся ніколи не давали їй зрозуміти, що вона каліка. Дівчинка малювала олівцем, затиснувши його між пальцями ніг. А ще вчилася танцювати. Що для інших вважається страхітливою аномалією, тут, у сім’ї, сприймалося з гумором та любов’ю. Але одного ранку родина поїхала до родичів у Волинську область, бо сто років з ними не бачилася. Треба сказати, що вони намагалися на якийсь час залишати дівчину саму, щоб призвичаїти до життя. І Василина з цим екзаменом завжди справлялася на відмінно.
І тут сталося жахливе: всі троє загинули в автокатастрофі. «Це якесь прокляття! Воліла каліка померти, – робили висновок сільські пліткарки. – Хто її догляне?». Василинці на той час виповнилося 16. На похороні на неї неможливо було дивитися. Здавалося, її спалило горе, пише газета «Екстра Закарпаття».
Односельці, особливо жінки, щодня приносили їй теплі страви, прали, прибирали. Але знаєте, як то буває? Спочатку – великий ентузіазм, а потім у кожного своєї роботи цілі гори. І тому село тільки полегшено зітхнуло, коли до неї почав підбивати клинці один молодик. Він приїхав сюди на роботу – встановлювати газопровід. А Василина була дуже вродлива, тому люди подумали, що це справді кохання. І ось вони побралися. Це було найпишніше весілля на селі. Всі жінки допомагали готувати страви, пекти тістечка.
І от минає всього три місяці, і він… перебирається до іншої жінки, до того ж у райцентр
Анатолій, так звали чоловіка, свою юну жінку буквально носив на руках. І ось ще одна новина: Василинка вагітна. Народжувала вона на диво легко. Біля неї упадали всі лікарі. А медсестричка після пологів з такими радісними сльозами пригорнула немовля, начебто то була її дитина. І ось щаслива родина вдома. Але Анатолій став раптом сердитим, нестриманим. Може, через те, що на нього лягло багато клопотів? А може не терпів жодних зауважень чи заперечень від такої безпомічної дружини? Хтозна. А ще подейкували, що він не хотів дитини. Найприкріші плітки були про те, що він взагалі хотів згодом здати дружину в будинок для інвалідів, а хату забрати собі.
І от минає всього три місяці, і він… перебирається до іншої жінки, до того ж у райцентр. Це вразило всіх як блискавка! Така зрада могла б убити будь-кого, не те що Василину. Але коли прийшли по допомогу сусідки, вони остовпіли. Василина прала пелюшки… ногами.
Минали роки. І ось уже син Василини Марко носить маму на руках. Марко був на диво трудящим, тому вони не бідували. Але раптом зимою водій легковика не впорався з керуванням і влетів просто у їхні ворота. Ворота були тільки причинені, тож незнайомці опинилися на подвір‘ї Василини. Виглядало так, наче приїхали в гості. Люди в машині отямилися від такої незвичної аварії і розговорилися з господарями. Це була дівчина зі своїм батьком. Мама її померла десять років тому. Жили вони в іншій області, сюди вперше приїхали відпочивати. У них зіпсувалося колесо, тому застрягли вони у Василини на тиждень. І, здавалося, що знаються все життя. І так природно, без якогось примусу почали поратися по господарству всі разом.
А потім кажуть: «А давайте відвеземо вас до нас у гості!». Господарі подумали, і погодилися. Давно вони нікуди не від’їжджали. Кинули до машини мішок яблук і рушили в дорогу. А коли минали те село, де загинули їхні родичі, на дорогу вибігла дівчинка. «Ви обіцяли мені привезти яблук!» – заявила мала. «Яблука? Тобі?» – здивувалися всі пасажири машини. Але згадали, що в багажнику везуть цілий мішок. «Та хоч усі забирай!» – засміявся батько-шофер. «Ні, дайте мені тільки одне!» – попросила мала і, здавалося, просто-таки щезла. Скільки всі вони не роззиралися, не гукали дівчинку, більше її не побачили.
А от гостювання завершилося тим, що батько запропонував Василині вийти за нього заміж. «Я дуже й був радий, коли б Марко став моїм зятем», – зізнався він. Так об’єдналися дві родини. Але історію про дівчинку на трасі згадували часто. А одного разу наважилися і заїхали в те село. Про давню аварію тут чули, але нічого нового додати не могли. А потім просто за столом почали розповідати одне одним про своє минуле, родичів. У Василини чогось надзвичайного в родині не було, хіба те, що прадід був дуже добрим ювеліром. В Америці, куди поїхав на заробітки, навчився тієї справи. «О, в нас теж був такий, якого прозвали «Ювелір, – здивувалися селяни. Він ще мав такий шрам на щоці, дуже був високий, як якийсь вождь. «Та це ви розказуєте про мого прадіда!» – вигукнула Василина. Але, виявилося, що цей чоловік в юності мав у селі дружину. А коли вона завагітніла, став до неї жорстоким. Одного дня, коли та поверталася з річки із випраною білизною, вдарив її чоботом у живіт. Жінка впала, і через хвилину вже була в калюжі крові. А чоловік вперіщив батогом скривавлену землю, крикнув: «Ти мені обридла!» і подався геть із села. «Вона вже за кілька днів мала народити дівчинку», – запевняли селяни.
І всі приголомшено замовкли. Виходить, нічого випадково в житті не буває. Просто Бог деколи відкриває нам якийсь зв‘язок між усім, що відбувається, але найчастіше від своєї гордості та егоїзму ми цього не хочемо бачити.
Валентина МОРОЗ, газета «Екстра Закарпаття», екслюзивно для zakarpatpost.net
