Ірина ВОЛКОВА: «Обожнюю Ужгород. Там люди говорять по-особливому»
Нещодавно ведуча програми “Абзац!” на Новому каналі Ірина Волкова стала членом команди телеканалу “Україна”. Тепер веде програму «Ранок з Україною».
Ірина веде активний спосіб життя — багато подорожує, а у Києві їздить велосипедом. Як змінився щоденний графік телеведучої, про каву, яку не так давно ненавиділа, про заняття спортом і свого улюбленого Мішаню, Ірина розповіла журналістові “ВЗ”.
— З переходом у програму «Ранок з Україною» вам доводиться прокидатися посеред ночі. Ви жайворонок чи сова?
— Жайворонок. Але якщо раніше вважала себе жайворонком, і могла прокинутися дуже рано, то тепер прокидатись о четвертій чи о п’ятій ранку, звісно, не так уже й просто.
— Маєте ранковий ритуал, без якого не зможете прокинутись?
— Кава – це обов’язково. Якщо кави не буде, день пропав, починаю засинати і погано почуваюся. Таке враження, що я вже кавозалежна.
— В одному з інтерв’ю казали, що ненавидите каву…
— Моя кавоманія почалася зі Львова. Коли я вперше приїхала сюди у 2009 році і спробувала смачної кави, дивувалася, як могла раніше без неї обходитися.
— Ну, звісно. Як це бути у Львові і не випити кави?
— Насправді, хотіла лише спробувати. Мої батьки — кавомани, завжди пили каву, а мене навіть запах дратував у дитинстві. Завжди пила чаї. А після поїздки до Львова щось у мені перемкнулося. Подорожі змінюють людину…
— Як любите відпочивати? Ви ж така мандрівниця.
— Так, я це люблю. В Болгарію скоро поїду – це буде моя двадцята країна. Такий маленький ювілейчик буде.
— Які сувеніри привозите з кожної країни?
– Люблю привозити їжу. Якісь смаколики, що притаманні суто цій країні. Намагаюся в кожній країні куштувати шоколад, бо дуже його люблю.
— А який саме шоколад?
— Ой, я різний люблю. Але в основному чорний… У нас, скажімо, шоколаду з м’ятою мало. А от у європейських країнах його багато, європейці полюбляють з м’ятою. З фісташками шоколад подобається, у нас його теж рідко можна зустріти. Ніколи не купую магнітиків, підставок, вазочок. Вони не завжди знаходять місце у помешканнях чи офісах друзів.
— Які країни найбільше сподобалися?
— Коли людина багато подорожує, у кожній країні знайде щось цікаве для себе. Не було жодної країни, щоб мені не сподобалась. У мене не буває такого: ось я була у Парижі, а все інше – «бє». Мені подобається спостерігати за людьми, ловити якусь тему, порівнювати з Україною. Мене кожна країна по-своєму змінювала. Бо, наприклад, коли я поїхала до Гонконгу, а це була подорож до моєї сестри, зрозуміла, що більше ніколи не буду їздити пакетними турами. Тобто раніше я їздила в Єгипет чи Туреччину, і вважала, що тільки так можна відпочивати. Після Гонконгу в мене свідомість змінилась, я зрозуміла, що треба подорожувати самій. Після Хорватії купила собі велосипед, я там постійно брала велосипед в оренду. Зрозуміла, що можу й у Києві їздити на «вєліку». Це просто і не потребує надзусиль. Після Німеччини ніколи у житті не кину сміття на землю.
— Ваша сестра й досі живе в Гонконгу?
— Так, уже вісім років.
— Часто буваєте у неї?
— Лише раз була. Частіше вона приїжджає. Це далекий переліт.
— Ви не лише за кордоном подорожуєте, а й в Україні…
— Так. Люблю Західну Україну. Люблю змінювати картинки, особливо на день народження. У мене були класні дні народження саме у Чернівцях, у Франківську і у Львові. Це я завжди згадую з особливим трепетом. Франківськ вразив гастрономічно.
— Маєте на увазі страви української, точніше, гуцульської кухні, на кшталт баноша?
— Не тільки. Багато таких атмосферних місць є і в Києві. Але у Західній Україні є щось особливе. Наприклад, мого тата вразило, що ми йшли стометрівкою, і він каже: «Тут тільки одна пивна, а все інше кав’ярні! Це ж чудово». Там справді відчувається європейська естетика. Обожнюю Ужгород. В мене там друг живе, і ми до нього постійно їздимо компанією. Ми колись разом працювали. Попри те, що давно не працюємо разом, усі гуртом збираємося і їдемо до Ужгорода, коли цвіте сакура. Така традиція. Там люди говорять по-особливому. Свого друга через слово розумію. В Ужгорода особлива магія. Він маленький і дуже затишний. Якби я народилася у такому містечку, не поїхала б до Києва. Розумію людей, які не виїжджають зі Львова, з Ужгорода.
— Навмання обираєте, куди поїхати, чи маєте певну мету?
— Найчастіше подорожі планую по музеях. Тобто їду не в країну, а в музей. От чому кілька разів була у Відні? Бо Відень – музейне місто. Я вже по другому колу ходжу в ці музеї, але все одно не встигаю в деякі зали. Пробігаю їх поспіхом, тому що мої друзі починають нудити й казати: ми вже голодні, вже втомилися. Поїду колись туди сама. Мрію побувати у музеї Прадо у Мадриді. А поруч є містечко Толедо, у якому є музей Ель-Греко з картинами самого Ель-Греко…
— Дотримуєтеся принципів здорового харчування?
— Я ніколи не сиділа на якихось супер-пупер-дієтах, коли тобі на сніданок треба з’їсти три яблучка, грубо кажучи, на обід – рис або тільки кефір. І завдяки цьому не зруйнувала собі обміну речовин. Але коли поправлялася, розуміла, що мені треба їсти менше солодкого і всілякої нездорової їжі.
— Але це ж важко – відмовляти собі у солодощах.
– Я – ласунка, тому це особливо важко. Але намагаюся себе стримувати. Не дуже люблю м’ясо – із більшим задоволенням з’їла би пиріг, ніж котлетку. Намагаюся, щоби моя їжа була збалансована, бо ще й спортом займаюся. А коли харчуєшся неправильно і займаєшся спортом, організм отримує стрес, особливо, коли рано доводиться вставати. У другій половині дня не їм нічого солодкого – тільки фрукти й овочі.
— Вечеряєте?
— Аякже! Я з тих людей, які на голодний шлунок нічого не можуть робити. Якщо голодна, то думаю тільки про їжу. Не уявляю, як люди голодують. Три-чотири години, і все – я вже голодна.
— Як часто займаєтеся спортом?
— Дотримуюся щоденного інтервального силового тренінгу. Тобто у мене щоденні короткі, але високо інтенсивні тренування по 20 хвилин. Був у мене і період бігу, щодня по годині бігала, потім перейшла на інтервальний біг, коли спочатку швидко треба бігти, а потім повільно. Після цього зрозуміла, що силові вправи теж потрібні. Був період тренажерних залів. Але до мене дійшло, що я таки несистемна людина, важко було ходити в зал. Ходила в зал з подругами, а коли вони не могли, мені це збивало всі плани. Врешті зрозуміла, що мені простіше тренуватися вдома. Вдома маю гирі, килимки і петлі Береша на турніку висять.
— Вдома самі готуєте?
— Ні. І це проблема. Я вдалася у двох своїх бабусь. Зазвичай, коли уявляєте бабусю, – це щось смачненьке, а от мої бабусі жахливо готували, і я пішла в них. Зате чудово готує мама. Тобто в нас це через покоління передається. І моя прабабуся, пригадую, як і мама, чудово готувала, навіть пекла хліб у печі. Прості страви я, звісно, можу приготувати, але кулінарного дару в мене немає. Харчуюсь по-різному, коли десь, коли вдома. Можу яєчню підсмажити, салат зробити, кашу зварити, м’ясо приготувати у мультиварці. Вранці зварити вівсянку. Можу відкрити сирок і залити його кефіром. Бідні мої діти. Сподіваюся, вони будуть смачно готувати (сміється).
– Хто на вас чекає вдома?
— У мене є кицька Мішаня. Я вже знайшла в неї клаптик сивого волосся. Влітку їй буде сім років. Кошенятком взяла її в колеги. Він якось свою кішечку, міську дівчинку, файну таку паняночку відвіз у село, вона там загуляла з місцевим парубком і привела кошенят. І він мене питає: «Тобі не потрібне кошенятко?». А мені його кішка дуже подобалася, бо він постійно розповідав про неї кумедні історії. І ще тоді казала: будуть кошенята, скажи. Так і сталося. А воно ж було в селі – блохасте, брудне. Але зараз це повноцінний член родини. Мішаня ніколи не просить їсти. Мовчки сидить біля мисочки і гіпнотизує мене.
Довідка «ВЗ»
Ірина Волкова народилася 31 березня 1982 року в Алчевську (Луганська обл.). У дитинстві ніколи не мріяла стати моделлю, акторкою чи співачкою (як мріють більшість дівчат) — тільки ведучою новин. Журналістикою захопилася в університеті ім. В. Даля (1999-2004). У 2001 році стала журналістом новин телекомпанії ІРТА. Потім стала ведучою спортивних новин на Новому каналі, згодом вела інформаційно-розважальну програму “Абзац!” на цьому ж каналі.
