Львів’яни, які пішки ідуть через Україну: “Після Закарпаття село десь у Західній Європі здається нудним і одноманітним”
З актором Андрієм і театральним режисером Олександром зустрічаємося ввечері поблизу Хрещатика. З головної вулиці столиці лунають привітальні вигуки та крокування колон військових — репетиція параду перед Днем Незалежності. Сідаємо на лавці у сквері. Андрій ставить на землю похідний рюкзак. В Олександра — лише фотоапарат на шиї. Чоловіки приїхали з Рівного — на кілька днів перервали свою мандрівку, щоб відремонтувати у Києві дрон. З нього знімають відео.
— Перед виїздом ми зібралися з друзями у Львові. Вони знімали нас на камери, приколювалися. А в нас було відчуття, як перед польотом у космос — абсолютної невідомості, — каже Олександр. Він — худорлявий, має густе попелясте волосся. — Ми не були досвідченими мандрівниками. Андрій хіба прочитав Джека Керуака (роман американського письменника “В дорозі” про пригоди двох друзів-мандрівників. — ГПУ).
— Але там не написано, як вогнище розводити, — додає Андрій. — Перший день офігіли. Вийшли з Чопу о 6:00. Ніч до того не спали, бо їхали поїздом. Я вперше за сезон одягнув шорти. Шкіра на сонці згоріла. Ноги натерли. Їли сухий хліб. У якомусь селі до нас вийшла угорськомовна бабуся. Сказав їй українською, що йдемо до Донецька. Вона схопилася за голову і побігла до хати. Повернулася з полуницями. Підкріпилися ними перед сном. Я ще в роздумах полежав — думав, як би зіскочити з цієї ідеї. Якби знав тоді, що це розтягнеться на півроку, то зразу склав би спальник і повернувся. Зараз такої думки не виникає. Йти — в кайф.
Першого дня пройшли 30 км. Зараз намагаються долати не менше 20 щодня. Несуть туристичне спорядження й одяг. Їжу купують по дорозі.
— У підготовці до мандрівки підійшли несерйозно. Тільки за кілька годин до поїзду на Закарпаття купили намет — планували обійтися без нього, — говорить Олександр. — В останній момент захопили з собою термос. Перший час запарювали в ньому гречку, купували до неї овочі. Це було все наше харчування.
Зате я взяв із собою шарманку. Вирішив зробити її символом нашого проекту. Довелося її відправити додому.
Усі гроші витратили на камери, спорядження. Залишилося в дорогу 100 євро. Їх уже витратили. Думали, що будемо йти селами, а люди виноситимуть картоплю. З неї варитимемо суп. Але жодного разу так і не запалили багаття. Під вечір нема ні сил, ні бажання.
Під час мандрівки чоловіки знімають відео та фотографують. Із зібраного матеріалу зроблять виставу.
— Досліджуємо світогляд людей, що для них є добро і зло. Чіпляємося до людей під приводом “дайте води попити”, — продовжує Олександр. — Для мене відкриттям стало Закарпаття. Коли сказали там, що знімаємо фільм про Україну, почули: “Хлопці, вам тут не Україна”.
Там не всі розуміють українську. Відсотків 70 авто — з іноземними номерами. Київ нікого не цікавить — усі заробляють за кордоном, їдуть туди навчатися, отримують угорські паспорти. Угорщина щороку виділяє гранти для приватних підприємців.
Регіон виглядає заможніше за рахунок заробітчанства. Але культурно відстає. Показником є те, у що люди вкладають гроші — у паркани з трьох видів каменю.
Чоловіки — на заробітках. Жінки часто не працюють, бо не хочуть іти на 5 тисяч гривень зарплати.
Закарпатці також живуть за рахунок масової вирубки лісів. Бачили село, де в кожному дворі вантажать кудись дерево. Дорогою їздять наповнені лісом фури.
На цьому крупно заробляє не так багато людей. Більшість — прості трудяги, на яких наживаються.
Через знайомих нам удалося дістатися вирубки. Нас везли на джипі з тонованими вікнами. Просили не відкривати їх, щоб ніхто не побачив. Коли йшли територією познімати, прикидалися туристами. Нас попередили: “Обережно, ті лісники, як звірі”. Постійна атмосфера страху.
Там є якась первісність — їздять на підводах, роблять у прадідівський спосіб бринзу, дикі базари, нарвані стосунки. Після цього село десь у Західній Європі здається нудним і одноманітним.
Крім Закарпаття, Олександр та Андрій пройшли Івано-Франківську та Тернопільську області. З Рівненщини повернуть на Житомирське та Київське Полісся.
“Тунелем кохання” везуть на ремонт танки
На Рівненщині мандрівники Олександр Брама та Андрій Бучко потрапили до “тунелю кохання” — пам’ятки природи, зеленого тунелю у лісі над залізничною колією, пише gazeta.ua.
— Нас забрали з собою туди електрики. Їх зустріли випадково, коли вони знімали з проводів мертвого лелеку, — каже Олександр. — У селищі Клевань, де тунель, у магазині познайомилися з дітьми. Вони грали у наклейки — стукали по них долонями і перевертали. Запитали, чи їдемо у “тунель кохання”. Ми аж засоромилися. “Нічого цікавого”, — сказали. “Срань там”, — додав якийсь дядько. Але місце виявилося приємним. Дізналися, що це стратегічна колія. І “тунелем кохання” везуть на ремонт танки із зони АТО.
Військовий розказав, як малим ходив сюдою по березовий сік. Дорогою вбивав вужів і розвішував на деревах. Вони починали смердіти. І вони з друзями називали місце “тунелем смерті”.
