Чому Ужгород – місто-хронометр, або Як Закарпаття готується до осені?
Так типово ужгородськими стали магнолії і сакури, кава і млинці, а кожний великий стиль світової архітектури набув тут неповторних, специфічних рис.
Спека нарешті трохи вгамувалася, тож ужгородці повертаються до звичного ритму життя. Воно традиційно неспішне і розважливе. Історія Ужгорода продовжується. Це місто на межі двох цивілізацій – східнослов’янської і центральноєвропейської. Місто з двома обличчями: одне дивиться на Захід, інше – на Схід. Його історія – це динаміка взаємодії різних культурних впливів, що накладаються на потужну місцеву основу. Тому місто нагадує такий собі скелястий острівець посеред ріки часу. Хвилі налітають на нього, вони щоразу новіші, бурхливіші, шліфують-полірують кам’янистий берег, але ніяк не можуть його стерти чи хоча б розмити. Ужгород проніс через віки кілька рис, притаманних саме нашому місту.
По-перше, це дуже чіткі ритми міського життя – добові, тижневі, річні. Це місто-хронометр, де все відбувається невідворотно, як тільки тому надходить свій час. Цю традицію виробило багато чинників: і глибоко континентальний клімат з максимально відчутною зміною сезонів року, і місцевий мікроклімат, завдяки якому тут ростуть сотні і сотні «зелених годинників», і реалії прадавнього торгово-ремісничого поселення, яке виросло на битому шляху, і необхідність жити постійно назирці в умовах навколишнього пограниччя.
Тут переплелися у химерну арабеску ритми багатьох календарів – погодного, господарсь-кого, церковного, державно-політичного. І ще тисяч і тисяч партикулярних – особистих, родинних, корпоративних тощо. Усе те творить поліфонічний ритм міста, його рік, який починається і закінчується Днем міста наприкінці вересня, у пору зібраного врожаю і підбиття підсумків.
По-друге, історія Ужгорода максимально персоналізована. Тут немає анонімності, чорних масок-доміно на обличчях її творців. Все навколо має своїх «винуватців» – одні більш відомі, інші – менш. Все сприймається як творіння якоїсь конкретної людини, що неодмінно впливає на свідомість всякого сучасного городянина: усі твої діяння теж вкарбуються у пам’ять міста і стануть відомими нащадкам. Персоналізовано і кожний з етапів міської історії, які асоціювалися спершу з представниками великої графської династії Другетів, потім – із мерами ХХ–ХХІ століття – час діянь цілої когорти яскравих міських голів. Але і тисяч інших – священиків і військових, архітекторів і комунальників, педагогів і медиків, митців і науковців, підприємців і робітників, комерсантів і транспортників, зв’язківців, представників усіх численних прошарків міської спільноти.
По-третє, Ужгород є містом синтезів. Тут практично немає якихось стереотипів неприйняття, коли певна новація категорично відкидається з порога. Ні, Ужгород відкритий до усього, що з’являється на виднокраї, але усе це він трансформує на свій лад. Так типово ужгородськими стали магнолії і сакури, кава і млинці, а кожний великий стиль світової архітектури набув тут неповторних, специфічних рис. Та найбільше синтезом, бажанням протистояти рутинній одноманітності позначені душі ужгородців, які піддають сумнівам все усталене і шукають ще неторованих шляхів.
Нині часи, які дуже далекі від стабільності, проте ужгородці сподіваються, принаймні, що найтяжча її фаза глобальної турбулентності уже позаду. Для Ужгорода це були непрості часи, коли він на повну міру продемонстрував усю парадоксальність своєї натури. На якийсь час повністю зупинилося спорудження багатоквартирних будинків, зате продовжували з дня на день зростати торгово-офісні центри. Оновився проспект Свободи, Пішохідний і Великий мости. Супермаркети перейшли з цілодобового функціонування на денне, зате з’явилося чимало нових дрібних крамничок. Зривалися окремі гастролі та інші культурні проекти, а все ж ритм мистецького життя став ще насиченішим, ніж у попередні роки. Ужгород продемонстрував колосальну силу опору зовнішнім негативним впливам. Як кажуть медики, резистентність. А вона є чи не головною ознакою здорового організму.
Оця стійкість і незламність міста зумовлена його тривалою історією, глибоким культурним шаром не тільки під вуличною бруківкою, а й у головах городян. Вони рухаються повільно, все ще не відійшовши остаточно від нещодавнього теплового удару. А все-таки попереду відчувається свіже дихання осені. Ужгородські парки і алеї, які так і не змогли випалити жодні суховії, готові знову приймати відпочивальників. Життя продовжується…
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», екслюзивно для zakarpatpost.net
