Андріана Камінна: «Потрібен час, щоб люди зрозуміли щирість твоїх намірів»
Чуйність, жертовність, здатність переживати чиюсь біду як власну… Ці рідкісні риси набувають особливого значення, коли країна опиняється в стані неоголошеної війни, і число вразливих, знедолених, нужденних збільшується в кілька разів. Поки серед нас є люди, здатні випромінювати світло і дарувати іншим тепло душі, нічого не очікуючи натомість, доти добро перемагатиме зло, як би банально це не звучало.
Андріана Камінна – волонтер. Коли восени 2014-го року до Мукачівського військового госпіталю почали масово привозити поранених, вона прийшла до керівництва і запропонувала безоплатну допомогу. Так впродовж півтора року у вільний час відвідувала шпиталь, бо відчувала і власну потребу допомагати, і чужу потребу в допомозі.
З волонтерською місією їздила в зону АТО влітку 2015 року. На ворожому сайті «Трибунал» числиться як особа, що заслуговує на помсту від так званих ЛНР і ДНР.
Нагороджена медаллю «За жертовність і любов до України».
Сьогодні Андріана допомагає дітками з малозабезпечених родин.
Оскільки ми з Андріаною знайомі ще з тих часів, як волонтерський рух у Закарпатті тільки починав зароджуватися, зустрівшись, мали, і що згадати, і про що помріяти… Вона поділилася з читачами газети «Мукачево Express» згадками про перебування на передовій, розповіла про заняття з дітьми та плани на майбутнє.
— У мене тоді були три напрямки допомоги: прибирати в палатах, розносити їжу з їдальні лежачим пораненим, а також організовувати забезпечення тими речами, у яких була потреба. Пригадуєте, як ми об’єднали зусилля з активістами, що збиралися у волонтерському наметі, і разом вирішили проблему посуду. Він був старий, щербатий, до того ж, його катастрофічно бракувало. На таку кількість пацієнтів ніхто не сподівався. Доводилося годувати поранених у дві зміни. Долучилися Вікторія Юрик, Надя Семенець, і ми закупили новий посуд. Потім знайшли підприємців, які оновили постільну білизну. Коли привозили хлопців з передової, яких навіть не було в що перевдягти чи перевзути, ми відразу розповсюджували інформацію, що саме потрібно, який розмір взуття чи яка білизна. Відгукувалися небайдужі люди, приносили все, що потрібно. Коли комусь з бійців треба було щось випрати – я забирала додому і потім приносила чисте.
— Наскільки я знаю, крім допомоги в госпіталі, ти іще їздила на передову до 128-ї бригади.
— Допомагаючи в госпіталі, я познайомилася з психологом Юлією Величко. Вона співпрацювала зі 128-ю бригадою тут, в Мукачеві, і почала приходити до госпіталю надавати пораненим психологічну допомогу. Я тоді мріяла поїхати в АТО. Може, якби не Юля, я б сама так і не наважилася здійснити цю мрію. Хлопці, які воювали на сході, звикли жити у стані підвищеної небезпеки, в постійній напрузі, бачили жахливі смерті своїх друзів, і тому потребували психологічної допомоги не менш, ніж бронежилетів чи якісних свіжих продуктів харчування. Дізнавшись, що Юля їде в Станицю Луганська, я спонтанно прийняла рішення їхати з нею. Як з’ясувалося, це полегшило і завдання Юлі. Серед тих, до кого ми приїхали, було багато бійців, які мене знали, бо вже встигли отримати поранення, пролікуватися в госпіталі і повернутися в АТО. Тому у них відразу було більше довіри і до Юлі. Це дуже важливо для роботи психолога.
Тоді було так зване затишшя, я навіть забувала, де знаходжуся. Було так, що випала вільна година, і я пішла прогулятися. Аж раптом хтось здивовано покликав: «Андріано! Це справді ти?» То був один з тих хлопців, що колись лікувався в госпіталі. Сказав, що я навіжена, бо це в мирних містах можна гуляти, де захочеться, а неподалік від зони бойових дій це дуже небезпечно. Але потім навіть на морозиво разом ходили. Дякувати Богу, той хлопець повернувся з війни, іноді в місті зустрінемося і, майже замість вітання: «А пам’ятаєш, як ми в Станиці Луганській на морозиво ходили?». А дехто з хлопців продовжив контракт і досі там, на сході…
— Як довго ти продовжувала допомагати в госпіталі?
— Десь до березня 2016-го. Знаєте, в житті воно завжди так: треба вміти вчасно піти. І приходити теж важливо тоді, коли це потрібно.
— У твоєму випадку саме так і сталося. Адже ти прийшла допомагати в госпіталі першою, тоді, коли там був повний «аврал». Це вже згодом «підтягнулися» з допомогою інші небайдужі.
— Я й зараз туди іноді забігаю. З колективом здружилися, залишилися гарні стосунки. Вони кликали мене на роботу. Але я відмовилася. Одна справа, коли ти волонтер – бачиш, де твоя допомога найбільш необхідна і робиш те, що більше нема кому зробити в даний час. Якщо ж ти працівник, то доводиться діяти в межах своїх посадових обов’язків і відповідати за якусь певну ділянку. Вже коли з колективом добре роззнайомилися, подружилися, вони мені зізналися, що спершу сприйняли мене з підозрою, як якусь дивачку чи «підставну» особу. Бо на той час в їхній практиці такого не було – приходить людина з вулиці і заявляє, що хоче допомагати безкоштовно. Я їх розумію. Але війна нас усіх багато чому навчила, ми стали по-іншому сприймати багато звичних речей. А тоді я відчувала настороженість, недовіру, але мене це не бентежило. Я ж не збиралася нікому нічого доводити, просто робила те, чого від мене вимагало моє сумління. Потім були такі моменти, коли мою роботу критикували збоку. Наприклад, хтось із поранених просив поповнити телефон, чи принести манікюрні ножиці. Мені говорили: є речі значно важливіші, не відволікайся на дрібниці, обійдуться. Але я не погоджуюся з такою думкою. Коли хочеш комусь щиро допомогти, тут не може бути дрібниць. Може, саме оті принесені манікюрні ножиці людина все життя пам’ятатиме з вдячністю. Може, той крихітний прояв уваги повернув комусь віру в одужання, жагу до життя.
— Якщо вже ти заговорила про критику, то можу зауважити, що право критикувати має тільки той, хто зробив щось краще за тебе. Повертаючись до теми волонтерства: за ці три роки, коли країна знаходиться між миром і війною, і в середовищі волонтерів визначилися не вельми приємні тенденції. Хтось допомагав і допомагає щиро, віддано, жертовно, переймаючись долею захисників і країни в цілому, хтось на тому робить політичний імідж і кар’єру, а хтось навіть наживається, тим самим компрометуючи саме поняття волонтерство.
— На щастя, останніх в моєму середовищі не зустрічалося. А от тих, хто робив імідж і політичну кар’єру, вистачало. Коли я бачила, що хтось приходить в госпіталь лише задля піару, то просто старалася триматися подалі від таких людей. Незадовго до виборів мене й саму запрошували до участі в них три політичні партії. І я навіть думала про те, щоб долучитися до котроїсь з них. Пропонували балотуватися і в міську раду, і в обласну. Я гадала, що таким чином матиму більше можливостей допомагати нашим хлопцям. Але вчасно зрозуміла, що мені це не потрібно. Політика – то брудна справа. І насправді вона б мені не допомагала, а навпаки, заважала.
— Як склалося твоє життя після госпіталю? Якийсь час ти дозволила собі займатися виключно своїми справами?
— Іще в юності, десь років у 18, я усвідомила, що можу допомагати іншим, бо маю все необхідне, але навколо багато людей, яким у житті пощастило менше, ніж мені. Найбільш вразлива частина суспільства – діти. Коли моя волонтерська місія в госпіталі закінчилася, я постійно думала про те, як я можу допомагати дітям. Вкотре переконалася: коли ти маєш щирі наміри, доля обов’язково зведе з потрібними людьми, направить у потрібне місце. Зустріла знайому художницю Наталю Стоянову. Вона поділилася, що займається організацією дозвілля діток з малозабезпечених родин. Є у нас в місті гуртожиток, де живуть такі родини. Для дитячого дозвілля там було виділено занедбане приміщення. Наталя вчила їх малювати. Я не знала, чим зможу бути корисною. Я ж не педагог, тому не уявляла, що зможу дати тим діткам. Купила для них гостинців і пішла знайомитись. Як і в госпіталі, спершу сприйняли з недовірою. Але я вже була до цього готова, розуміла: потрібен час, щоб люди зрозуміли щирість твоїх намірів. Переглядала в Інтернеті різні майстер-класи з дитячої творчості: саморобки, рукоділля. Ламала голову, де знайти кошти чи благодійників, щоб привести до ладу приміщення в гуртожитку, щоб дітям було там затишно, приємно. Тим часом водила дітей у театр на вистави. Слава Богу, міське керівництво пішло назустріч. Нам дозволяють безкоштовно відвідувати дитячі вистави. На екскурсію влітку їх водили. Є одна релігійна організація, яка допомагає речами, іноді влаштовує благодійні обіди для таких дітей. Допомагала й там роздавати речі і їжу. І от одного разу, повертаючись з такого заходу, зустріла заступника начальника госпіталю. Він повідомив, що до нашого міста приїздить волонтерська організація «Будуємо Україну разом», дав номер телефону учасників групи. Ця організація має на меті, мандруючи різними містами України, надавати допомогу і родинам учасників АТО, і найбільш соціально незахищеним групам населення. Разом з тим, ця активна молодь здружує однодумців з різних куточків України, об`єднує небайдужих. Я запросила представників організації, щоб вони допомогли нам облаштувати клас для занять з дітьми. Коли вони прийшли вперше, сказали, що у нас там не так і жахливо, як їм доводилося бачити в інших містах, особливо, на сході України, в прифронтових містах. Я вже, було, втратила надію, що вони візьмуться нам допомагати. Але вони все ж прийшли, і разом ми перетворили занедбану кімнату у затишний куточок, куди дітям хочеться приходити якнайчастіше. І для малечі, і для підлітків створили умови для гармонійного розвитку. Ми там проводитимемо заняття з творчості, різні пізнавальні заходи. Розумієте, я хочу, щоб, попри матеріальні труднощі їхніх родин, ці дітки розуміли: можна жити інакше. Не тинятися вулицями без діла, чи програмувати себе на злидні в майбутньому. Що можна жити краще, радіти життю, розвиватися, навчатися. І я вже бачу результати моєї роботи з дітьми. Вони стали відчувати радість. Це дорогого коштує. Хоча я не є заможною людиною і не можу ділитися з іншими матеріальними статками, але насправді я маю що дати і чим поділитися. І дякую долі за те, що вона зводить мене з тими людьми, які доповнюють мої бажання і можливості. Разом ми справді здатні зробити світ добрішим, змінити на краще чиєсь життя. Після того, як ми з волонтерами прибрали територію навколо гуртожитку, бачу, що вже й дорослі, які там живуть, стали поводитись інакше. Ви не уявляєте, наскільки це приємно.
А мені приємно, що в нашому місті живуть такі люди, котрим не байдужа доля інших. Саме вони, а не політики та олігархи, і творять новітню історію – скромно, без пафосу і піару. Не очікуючи на визнання чи похвалу. І не зважаючи на осуд та нерозуміння з боку тих, кому для добрих справ завжди чогось бракує: часу, грошей, бажання…
Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net
