«Чаламада»: «На Закарпатті є такі чиляді, які так говорять, як ми співаємо»
Закарпатський гурт «Чаламада» завдяки участі у різних конкурсах та фестивалях знають не тільки на теренах нашої області, але й у всій Україні. Яскраві колоритні виступи, пісні на місцевій говірці, шарм учасників, злободенність текстів, у яких йдеться про побут та проблеми краян, роблять «Чаламаду» популярною.
Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» «чаламадівці» Роберт Тіводор та Василь Полажинець поділилися секретами колективу та особистими таємницями.
— Хлопці, хто є учасниками гурту? Представте колектив.
Роберт:
— У нас зібралися музиканти з багатьох куточків області. Ми дійсно – така собі чаламада-асорті, адже колективі представлено Ужгородом, Мукачевом, Виноградовом, Хустом…
Василь:
— Нас шестеро: Роберт Тіводор – вокал, Василь Полажинець, тобто я – гітара, вокал, Юрій Тесличко – баян, Ярослав Боднарук – труба, Едуард Скунць – бас-гітара, Ерік Йоний – барабани.
— А чому гурт називається саме «Чаламада»? Хотілося, щоб колектив мав просто закарпатську назву, чи є ще якісь нюанси?
Роберт:
— Коли ми ся зібрали, нараз постало майважноє питання, ож як назвати групу. Нам хотілося зробити щось такоє автентичноє, бо ми співаєме на діалекті, тому відповідно ми підбирали закарпатські слова. Було кілька пропозицій, а наш трубач каже: «Чаламада!» Спочатку мені не полюбилося. Але далі проаналізував і думаю: у традиційному рецепті цієї страви є шість інгредієнтів, а нас у колективі теж шестеро. До того ж, салат консервований і в ньому банка символізує згуртованість, а овочі – то наші смаки і вподобання, адже у всіх нас вони різні. Та в банці вони маринуються – маринуються і виходить унікальний продукт. Отже, назва підійшла ідеально.
Василь:
— Я теж вважаю, що всі ми різні, але банка з салатом нас об’єднує.
— Коли було створено колектив?
Василь:
— У 2014-му.
— А яка пісня стала дебютною?
Василь:
— «Не сумуй, не плач».
Роберт:
— І «Кукурудза, тингириця, мелай».
— На цю пісню у вас навіть кліп є. Загалом зараз скільки у вашому доробку кліпів?
Василь:
— Кліпів поки що два.
Роберт:
— Але зараз готуємо ще єден на файну пісню «Діско»
Василь:
— Сюжет поки що хай залишається таємницею. Всі карти одразу не будемо відкривати.
Роберт:
— Там все буде закручено, ексклюзивно і незвично.
— Хто вам пише слова і музику?
Роберт:
— Із текстами працюю я.
Василь:
— А музику – збираємося групою і всі разом. На репетиціях пробуємо, імпровізуємо. У когось є якісь заготовки, потім їх доповнюємо, обробляємо. Наприклад, торік я лежав у лікарні і мені прийшла в голову одна мелодія… вона крутилася-крутилася в думках і тепер ми над нею почали працювати. Робі придумав слова, а ми пісню разом аранжуємо.
— Де найбільше подобається виступати?
Роберт:
— На Закарпатті. Тут нас більше визнають і дуже приємно, коли співаєш, а люди підспівують.
Василь:
— Але й по інших українських містах нас люблять і нам також там подобається. Виступали у Львові, у Франківську, у Тернополі, в Умані… Цікаво, що навіть у центральних областях наші пісні вже переспівують. Навіть «Се мій варош» можна у YouTube знайти із словами «Се мій Канів, се моє місто».
— А у власному репертуарі маєте улюблену пісню?
Василь:
— Кожна нова пісня стає улюбленою до того часу, поки не з’явиться інша. Свіжий матеріал завжди цікавий.
Роберт:
— Я скажу не так. Переважно пісні – то якісь історії, які трапилися з нами, або з нашими друзями і відповідно у кожному тексті є частинка чогось близького серцю. Хтось щось розповів, почув і це лягло в основу тексту, хоча слова переважно у нас фіґлярські, але життєві. Тому, як на мене, всі пісні улюблені.
— Чому ви обрали саме закарпатський стиль у творчості?
Василь:
— Ми ж тут живемо, на Закарпатті. У нас є свій унікальний діалект.
Роберт:
— Популяризуємо нашу бесіду, доносимо її до людей. Адже багато українців із інших куточків держави не були в нашій області, не знають, що тут так говорять. А ми їм демонструємо через пісні і розповідаємо про наш край. Кажемо: «На Закарпатті є такі чиляді, які так говорять, як ми співаємо».
— А що Вас надихає? Де черпаєте наснагу, бажання творити?
Роберт:
— Оточення, заряджаємося спілкуванням із людьми. А також надихають якісь емоції, які переживаємо всі разом.
Василь:
— От зараз ідемо з друзями на творчу зустріч і переконаний, що після неї народиться якась прикольна пісня.
Роберт:
— Головне, щоб у них було те, що надихає.
— Переходимо до більш особистого. Ви – творчі люди, а творчі особистості, кажуть, творчі у всьому. Чим, крім музики, ще займаєтесь?
Василь:
— Я – художник. У 2011 році закінчив Українську Академію Друкарств за спеціальністю «Мистецтво/образотворче та декоративно-прикладне мистецтво» у Львові. Працюю в напрямку живопису, графіки, графічного дизайну та декоративно прикладного мистецтва.
Роберт:
— Я ся вчив на електрика, а далі – на міліцішту. 4 роки пропрацював у дитячій кімнаті відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх. То ми не любилося – і я відкрив власний бізнес: займаюся зовнішньою рекламою і сувенірною продукцією, маю невеличку майстерню. Крім того, непогано малюю.
— Оскільки у гурту дуже кулінарна назва, хочеться дізнатися, якою є ваша улюблена страва.
- Владислав ТИМОШКО: «На жаль, не знаю жодного фотографа в Ужгороді, який би вчився саме на фотографа»
Василь:
— Простіше назвати те, що ми не любимо. Їмо все.
Роберт:
— Кнедлики дуже люблю.
Василь:
— Нині ми бограч файний їли. Він – теж улюблена страва.
— Щось читаєте у вільний час?
Роберт:
— Останній раз читав Пауло Коельйо. Вільного часу немає.
Василь:
— Я нещодавно дочитав усі книжки, що мав, Еріх Марії Ремарк. Ще дуже люблю Хемінгуея. Загалом я романтик.
— А куди любите подорожувати?
Роберт:
— Дуже подобається відпочивати на березі річки Тиса. Люблю бувати з друзями на ночовках, мене просто окриляють походи в гори. У нас на Закарпатті є дуже цікаві місця.
Василь:
— Ходити в гори любить кожен із нас.
Роберт:
— Маєме таку піціцьку гітару і завжди береме її з собов.
Василь:
— Ми на Говерлі минулого року з нею були. Навіть виконували пісню «Се мій варош». А так… особисто мені цікаво їздити всюди. Нові місця – це нові знайомства, нове спілкування, нові враження, просто необмежений простір для творчості.
— Чи бували якісь приколи під час концертів?
Роберт:
— В Умані, коли ми виступали, впав великий світлодіодний екран. Добре, що дітей не прибив.
Василь:
— На щастя, все обійшлося. Все було нормально.
— Поділіться таємницею, або веселою кумедною історією з життя, про яку Ви раніше не розказували іншим.
Василь Полажинець
— Історій так багато, що вибрати єдину навіть важко. Було всяке – і автостопив, і волонтерством займався, і в АТО їздив, і на Майдані був. Але то не смішно.
А от одного разу поїхали ми на байкерський зліт у Славське. Спакували валізи, завантажилися, їдемо вдоволені, говоримо про своє. І вже у Львівській області комусь із хлопців спало на думку подивитися на календар, яке ж число. Виявилося, що ми вирушили в дорогу на добу раніше, мали виїжджати аж наступного дня. Що робити? Вирішили повертатись додому. Але перед тим поблукали в лісах, назбирали лікарських рослин, знайшли Іван-чай та багато грибів. Тож із порожніми руками не повернулися.
А ще… пригадалася інша історія з байкерами. Нещодавно з дівчиною стопили в Коломиї. Їхали на фурі, їхали попутками, добралися до друзів. Там поспілкувалися… А в них були й інші гості – із Дніпра. Вони нас і питають: «А ви куди?» Кажемо, що в Закарпаття. А вони відповідають: «А ми у Львів завтра їдемо. Але можемо вас через Рахів, через Хуст повезти додому, а самі поїдемо собі потім у справах. Для бішеної собаки 200-300 кілометрів – то не трюк». От так ми на мотоциклах їхали із Коломиї до Хуста та до Виноградова. Було дуже багато емоцій.
Роберт:
— Є в мене єдна дуже файна історія про ціганські знаки… Приходять до мене двоє ромів із золотими зубами і один з них питає: «Ти Робі?» Кажу: «Я!». Він: «Треба нам урізати одну фінтіклюшку на машину. Ми ти зараз покажеме яку. Чи можеш такоє учинити?» Думаю, оскільки займаюся рекламою, спробую. А наші цигани – фанати на «Жигулі», на «Лади». Вони брали автомобілі в кредит і їх у них було дуже багато. От вони стали біля мене й розказують: «Одному чулувікови в Мукачеві зробили на машину прикрасу. Щось там намудрували і поклали меже між фарами наклейку: «Реал тюнігн». Чи ти би муг сякоє учинити?». Я глянув і кажу: «Можу». Взяв, перемалював, вирізав, наклеїв. Він дивиться на ту машину, на свою й вигукує: «Робі! Золоті в тя руки!» Поїхав вдоволений. А наступного дня приїхав іще один ром. Так само заходить в кабінет і цікавиться: «Ти Робі?» Кажу: «Я!». Він: «Ото ти робиш такі файні знаки на машину? Бо мойому сусідови такусь красу вчинив. Я тоже хочу такий знак. У мене тоже «Лада». Мені стало трохи смішно, але відповідаю: «Добре!». Тож він знову: «Чуєш, Робі! Лиш напиши ми там американськими буквами такоє… мене звати Іван. А ти напиши: «Іван – Joni». Я так і зробив. Написав, приклеїв. Цей також зрадів і аж заплескав у долоні: «Робі! Золоті в тя руки!» Минуло півгодини. І тут приїхав перший ром. Каже: «Чуєш, Робі! Ти мойому сусідові «Іван» написав на машині. Учинивисьму точно таку наклейку, як у мене, а ун прийшов і дразнит ня, што в нього пише його ім’я, а в мене якусь фігню. Напишими моє ім’я!» Питаю: «А як вас звати?» Він відповідає: «Раджа!» Отже, я мав написати: «Раджа тюнінг». Після того як почалося… До мене по п’ять автомобілів на день приїжджало. І сценарій щоразу повторювався… Один каже: «Напишими там «Бахтале дров» . Я питаю: «А що таке бахтале дров?». Він відповідає: «Ото – щаслива дорога». Інший просить: «Напишими там: «Космос». Не витримую, перепитую, чому. Він і каже: «Бо в мене родився син і я го назвав Космос!». Десь тиждень я так інтенсивно робив наклейки. І раз приїжджає одна машина. Вийшов старший ром, із бородою, у величезній ковбойській шапці й каже: «Треба ми такий великий ціганський знак на машину». Відповідаю: «Вчиниме!» А він: «Лиш мені такий маленький як усім не треба робити. Мені величезний учини! І розовий! Тай всяку муру ми там не треба писати. Напишими: «Барон». А з ним був маленький такий чоловічок й вони між собою щось почали говорити. Тому я зрозумів, що він не барон, а лише знак такий хоче. Але замовлення поступило, пишу, що треба клієнтові. Ром подякував, розрахувався і поїхав. Пройшло три дні… і він повернувся. Каже мені: «Робі… є проблема. Треба знак учинити мало май малий, а перед словом «барон» треба дописати три малинькі букви». Я аж рот відкрив від цікавості. Питаю: «Які?» А він тихенько: «Зам», тобто, заступник. Мало не луснув від сміху. От такі в мене були циганські пригоди.
— Спасибі за розмову! Успіхів Вам у житті і творчості,нових пісень та вдалих виступів.
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
