Яким є двадцять п’ятий кадр Ужгорода
Початок нового ХІХ століття ужгородці якось не помітили. Їм було не до того. У місті вже було аж двадцять п’ять вулиць, серед яких так легко заплутатися!
Ну, двадцять чотири – ще сяк-так. Але ота двадцять п’ята! Ужгородці самі не могли збагнути, чому вона їх так дратує. Адже до винайдення кінематографу, а тим більше мультиплікації, ще лишалося понад століття. Тільки з їх винаходом люди дізналися, що наше око здатне сприймати за секунду тільки двадцять чотири різні кадри. А коли з’являється двадцять п’ятий, то він вже не влазить у нашу свідомість – зовсім як ведмідь у казкову рукавичку. Проте його якимсь дивом фіксує наша підсвідомість, далі цей кадрик виринає у наших снах, мріях і прихованих бажаннях.
Саме отак стала діяти на ужгородців двадцять п’ята вулиця. Причому ніхто достеменно не знав, яка саме з них є фатальною двадцять п’ятою. З цього приводу існувало кілька версій. Кожний городянин, з чиїх вікон видно було вже навколишні поля, гордо заявляв, що саме його вулиця – найновіша і найбільш перспективна – і у втому сенсі, що звідти відкривалася найкраща перспектива на сільські ландшафти, і у тому, що така вулиця мала найяскравіше майбутнє. Так зародилося уявлення про те, що вулиці мають якийсь порядок, якусь послідовність і що та послідовність чимось важлива. А далі вже усе розвивалося відповідно до законів людської фантазії.
Ужгородці швидко докумекали: якщо вулиці з’являлися на карті міста послідовно одна за одною, значить, їх можна так само послідовно проходити у порядку їх виникнення. Далі – більше. Казали, якщо пройти їх усіх одна за одною у правильному порядку, то відкриється тобі брама в інший світ. Можна буде легко втекти з цього зручного, рідного, знайомого, але добряче вже набридлого міста до пальм, палкого сонця, екзотичних птахів і вічної молодості. І буде там тобі щастя. Усіх голодних нагодують, спраглих – напоють, а сумних розрадять.
Не знати, хто перший з городян пустив ту поголоску, але вона широко розійшлася у народі. Чи то ужгородці справді були такими вже нещасними, чи просто ми тут усі перфекціоністи, котрим недостатньо просто доброго, а подавай нам неодмінно усе тільки найкраще…
Як би то там не було, а відтоді серед ужгородців швидко поширився звичай гуляти по вулиці. Усі робили вигляд, ніби чинять це знічев’я, прогулюються задля здоров’я, доброго апетиту і нових вражень, хоча усі все прекрасно розуміли. Кожний гасав вулицями у пошуках того правильного маршруту, після якого відкриється тобі портал щастя. Усі робили це з відсутнім поглядом, хоча кожний шукав оту єдину виграшну комбінацію, ретельно запам’ятовуючи усі вже пройдені.
Проте з кожним десятиліттям вулиць ставало усе більше. Шукати правильну комбінацію серед них ставало усе складніше. До того ж місцева легенда обростала усе більшими деталями, застереженнями і просто забобонами. Років через півтораста найбільш просунуті ужгородці навіть стали підозрювати, що ніякого порталу щастя просто не існує, але все одно вперто продовжували швендяти взад і вперед. Цей броунівський рух тривав від світання до смеркання. Погожими вечорами здавалося, ніби усе місто гуляє вулицями. Та чому здавалося? Так воно і було.
Нині в місті аж 635 вулиць, провулків, площ. Є навіть один проспект. Добре, що немає жодного бульвару, не кажучи вже про якісь там авеню. Аби пройти їх усі, не вистачить цілого життя. Місто розрослося за два з лишком століття до своїх максимальних розмірів – далі вже нікуди, бо тепер воно затиснуте між державним кордоном з одного боку і навколишніми селами з іншого. І рада би душа в рай, та гріхи не пускають. Проте всередині місто продовжує структуруватися, освоюючи останні пустирі і просто зелені зони. Тож можливо, що і нинішня кількість вулиць – далеко не рекорд. Хоча навіть те, що вже є, скласти у правильному порядку тепер ніхто навіть не намагається. Звичка безжурно гуляти вулицями якось призабулася – чи то через те, що більшість городян пересіло на авто, чи то через якісь нові заморочки, чи то просто через те, що врешті-решт усе минає. Але вряди-годи городян знову пробиває на старе, і тоді вони знову починають запекло полірувати асфальт і бруківку у пошуках двадцять п’ятого кадру, та так, що час від часу покриття доводиться замінювати на нове.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
