Владика Мілан про резонансний лист єпархії до прем’єр-міністра, парк перед собором та пам’ятник Андрію Бачинському
Владиці Мілану днями виповнилося 65 років. 15 років він вже очолює Мукачівську греко-католицьку єпархію і зробив помітний вклад в її розвиток. На Закарпатті єпископ став постаттю не тільки в церковному житті, але й у культурному та громадському. У розмові з єпархом ми торкалися тих питань, які викликають суспільний резонанс
– Владико, багато писалося про парк перед кафедральним собором в Ужгороді. Дісталося у цій полеміці на горіхи і вам. Що висвітлила ця ситуація?
– …Ще багато людей мають неповну або викривлену інформацію. Мені приємно нині бачити щодня сотні туристів, які відпочивають на цій нововідкритій площі, насолоджуються видом собору і резиденції. Ужгородці побачили, яким чудовим є цей куточок нашого міста. Це подарунок нашої єпархії всі містянам. Не має вже гаражів, сараїв, того мотлоху, що тут збирався протягом десятків років.
Ми неодноразово просили, щоб цю ділянку передали єпархії. Колись вона належала Другетам, потім – єзуїтам, а далі – одна частина сестрам-василіянкам. Частково тепер вона належить Закарпатському інституту вдосконалення вчителів. Міську ділянку, яку передали єпархії, та інститутську наразі об’єднали і відкрили сквер Марії-Терезії. Ми повернули на місце статую Богородиці, яка стояла ще при сестрах-василіянках до 1948 року, і упорядкували сквер.
Тепер, коли все зроблено, ніхто не виступає проти нього, але мені довелося вислухати чимало прикрих звинувачень, що я зруйнував «історичний мур». Хоча це не відповідає дійсності, бо є фотографії міжвоєнного часу, де цього муру ще не має.
В Ужгороді багато будівельних скандалів, але про цей аж написали у Вікіпедії. Чомусь «охоронці історії» не збирають кошти на реставрацію справжнього історичного муру, що прилягає до скверу. А він в такому стані, що може завалитися в будь-яку мить.
Братислава колись була обнесена мурами, але імператриця Марія-Терезія дозволила їх зруйнувати. Але чомусь ніхто її за це не критикує, бо краще мати парки, ніж мури. Я за те, щоби в Ужгороді було більше пам’яток архітектури, щоби їх охороняли належним чином, щоби їх не спотворювали. Але під час галасу про псевдоісторичний мур, ніхто не згадав, що єпископська резиденція зусиллями Церкви стала окрасою нашого міста, що вдалося порятувати з небуття унікальні фрески. Бракує толерантності там, де вона повинна бути, і мало відваги там, де мусимо бути критичними.
– Ви згадали про оновлення резиденції. Коли можна чекати кінця реставрації?
– Це триває вже 13 років – із 2004 року, відколи Господь дозволив знайти спільну мову з університетом і нам поступово повертали ці приміщення. Вдалося зробити чимало. На фотографіях видно, як відбувався цей процес. Я радий, що знайшлися люди, які долучилися до реставрації – хто роботою, хто знаннями, а хто фінансами. Наприклад, кафедра Львівської академії мистецтв, яка реставрувала єпископську каплицю. Понад десять років працює на реставрації художник Павло Ковач.
Потрібно ще реставрувати три кімнати на другому поверсі, де також знайдені розписи, та цокольне приміщення, де хочемо створити єпархіальний музей та музей книги.
Про останній з університетом вже домовлялися, хоча минуло півроку з того часу, а справа не зрушилася. Єпархія надаватиме безкоштовно приміщення, а університет – працівників, які будуть працювати з цими книгами. Фахівці кажуть, що в Ужгороді збереглося чимало цінних книжок, які колись належали до єпископської бібліотеки. Сподіваюся, що відтепер вони зберігатимуться в кращих умовах.
Хочу наголосити, що під час переїзду ми не викинули на вулицю жодної університетської книги. І нове приміщення університетської бібліотеки на БАМі було збудоване і завдяки коштам Мукачівської греко-католицької єпархії та її добродіям. Хоч університетська бібліотека знаходилася в нашому приміщенні з 1950 року, яке півстоліття експлуатувалося, і було повернене в жахливому стані. (Через неправильно зроблене опалення утворювався конденсат, деревина гнила, дах протікав). Єпархії не було виплачено жодної компенсації. І при цьому, ми допомагали університету будувати нове приміщення бібліотеки у 2 тисячі квадратних метрів, не рахуючи коридорів. Новий читальний зал має 400 метрів, у той час, як старий, мав лише 70 метрів. Мені розказували, як після 1949 року на подвірʼї палили книжки єпархіальної бібліотеки після ліквідації нашої Церкви. Ми ж не знищили жодної книжки.
– Резонанс викликав нещодавній лист єпархії до прем’єр-міністра та обласної ради…
– Так, ми просимо приміщення за коньячним заводом, яке належить Академії наук України, передати університету, аби там могла проводити досліди кафедра ядерної фізики. Прискорювач Академії наук, який там знаходиться, значно кращий і новіший. Університетський натомість вже вичерпав свій ресурс, до того ж розташований в безпосередній близькості від собору, куди ходять сотні людей. Там працюють з радіоактивним матеріалом, то чому це має бути в центрі міста? Не краще такі досліди робити на околиці міста серед лісу?
Виникла ідея, щоб історичний комплекс Ужгородського кафедрального собору та єпископської резиденції були включені до спадщини ЮНЕСКО, бо це – унікальна памʼятка пізнього бароко. Якби це сталося, це би стало візитівкою не тільки нашого міста, а й усієї України.
Ми звернулися до прем’єра-міністра Гройсмана, щоби допоміг вирішити це питання з Академією наук. Нас підтримала і обласна рада.
– Як проходить реконструкція собору?
– Уже зроблені першочергові кроки. Поміняно дах з бляшаного на мідний, реставровані вітражі, розписи у святилищі. Були залучені фахівці з Львівської Академії мистецтв, які зробили експертизу. Зараз шукаємо кошти чи гранти для відновлення розписів. Бо нині вірники не здатні самі зібрати стільки грошей. Через війну люди страшно збідніли. А церква таких коштів не має. Нам було повернуто лише третю частину будівель, які ми мали до радянської влади. Тому все, що робиться нині, робиться на пожертвування.
– Коли в Ужгороді постане пам’ятник Андрію Бачинському?
– Цікаво, що коли Андрей Бачинський помер у грудні 1809 року, тодішня міська управа вирішила, що з огляду на великий вклад Бачинського у розвиток Ужгорода, поставити йому памʼятник. Минуло 200 років, а його досі нема. Хоча він був єпископом у часи, коли територія Мукачівської єпархії простягалася і землями сучасної Румунії, Угорщини та Словаччини. Бачинський дуже багато зробив для нашого краю, тому ми ініціювали спорудження пам’ятника цьому видатному єпископові. Вже більше восьми років тривають роботи. Був завезений камінь за кошти меценатів, куплена бронза, скульптор Василь Роман обіцяє закінчити монумент у листопаді до святкування 285 років від дня народження Андрея Бачинського.
– Розкажіть про вашу філософію життя? Чи змінюється вона з роками?
– Дивлюся на деякі речі іншими очима. На щось – оптимістичніше, на інше – песимістично. Що не можу змінити, з тим доводиться змиритися. Мені подобаються слова Матері Терези: «Людей потрібно любити, навіть якщо вони на це не заслуговують». В «Євангелії», коли Петро запитує, скільки разів на день потрібно пробачити своєму братові, Ісус відповідає: «Не сім разів, а сімдесят по сім!» Це дуже сильні слова, і вони допомагають мені в скрутні хвилини.
– А ви не ображаєтеся на безпідставну критику?
– Нині в Інтернеті різне пишуть, всі вважають себе найрозумнішими, обливають одне одного брудом. Що має бути в душі, аби таке писати? Як кажуть, від повноти серця говорять уста. Мене батьки вчили, що писати без підпису – аморально. Тож я перестав читати те, що пишуть в інтернеті.
– П’ятнадцять років ви очолюєте єпархію. Що ще плануєте зробити?
– Найперше моє бажання – врятувати свою душу. Далі буду продовжувати свою справу – євангелізацію задля спасіння людей. Буду нести благу вість про Ісуса Христа і його любов до нас усіх.
А з мирських справ хочу, щоби кафедра ядерної фізики знайшла своє місце за містом, а за собором був гарний парк, як у часи Андрея Бачинського, з видом на долину Ужа. Це буде унікальний оглядовий майданчик для всіх мешканців міста та туристів. Але на те мусить бути Божа воля, бо головою мур не пробʼєш, хоча той мур і зведений штучно.
– А особистих бажань не маєте?
– Особливих не маю. Колись мріяв поїхати до Рима і та мрія здійснилося: два роки я там навчався. До Фатіми поїхав 2000-го року як гід для паломників, бо не мав на поїздку коштів. У студентські роки молився за свободу для греко-католицької церкви в Україні і мріяв працювати в Україні. Мої бажання здійснилися сповна.
– Ви обмовилися, що не маєте особистих коштів.
– Так, бо у монастирях все спільне. І це чудово, бо нема спокуси грошима. Одруженим священикам з цього погляду складніше, бо вони мусять утримувати сім’ї.
– Ви багато їздите по світу. Яка релігійна ситуація в інших країнах?
– Скрізь різна: десь краще, десь гірше. Матеріально ми стоїмо найгірше. В духовному плані також не є найкращими. В інших країнах є більше ревних християн, що жертвують на благодійність. Нам бракує соціального почуття. Хоч дедалі більше людей ходить до церкви, але все-одно більшість є пасивною. А яка ситуація на сході України, де в багатьох населених пунктах нема жодної церкви!
15 років тому я спілкувався з православним монахом Московського патріархату, який говорив, що хоче відкрити монастир в Ужгороді або в Перечині. Кажу йому, що в Україні більше церков, ніж у всій Російській Федерації. Чому там не йдете відкривати храми?! Він помовчав та й каже: «Тут легше!»
– Які виклики стоять перед нами?
– Їх багато. Є чимало людей, які ледве зводять кінці з кінцями. У Різдвяній проповіді я згадував про безпритульних. У наших сусідів – на Пряшівщині, в Кошіце є облік таких людей, є будинки, де можна помитися, заночувати, надають їм допомогу. Думаю, що й нам би треба було такий організувати.
Ще одним викликом є наша молодь. Дуже прикро, що поширюються наркотики, СНІД. Закарпаття було колись острівцем, де цієї біди майже не було. Тепер і в нас вона є.
Я неодноразово звертався до влади, щоби нам повернули будинок по вулиці Капітульній, 18, де був церковний гуртожиток. Тепер там складські приміщення університету, дім розвалюється. Я пропонував, що знайду кошти на відновлення цього гуртожитку і там могли би жити зацікавлені студенти УжНУ. При цьому церква опікувалася би ними, виховувала їх. Адже в інших країнах присутність священиків у таких гуртожитках є нормою. На жаль, досі це питання не вирішене.
Згадаймо монастир отців-василіян в Ужгороді, збудований у 1912 році. Ченці відкрили там у 1938 році українську гімназію. Вони виховували молодь в дусі патріотизму, а їм віддячили тюрмами і вбивствами. До речі, їм досі нічого в Ужгороді не повернули.
– Знаю, що словацьке телебачення зняло про вас документальний фільм. Наскільки ви є відомими в Словаччині?
– Важко сказати. Я рідко їжджу додому. Там є теж різні люди. Одні слідкують за подіями, інші – ні. Аж таким знаменитим я не є. Але маю досить поваги як з боку старих земляків, так і нових.
Розмовляв Олександр ГАВРОШ, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
