Як баба Анця на Інтерсіті їхала у Кійов
Вирішила баба Анця поїхати до онука в Київ.
— Дітвак уже другий гуд ся там учит, а я в нього ще й раз не була, – каже.
Прийшла в залізничну касу, а квитки є лише до Львова.
— Што чинити. Небай, пересяду там, – вирішила вона.
У Львові їй запропонували поїхати на Інтерсіті.
— Я ще нігда на такому не їздила, – аж сплескала в долоні стара. – Хоть ся попозераю, што ото за паранна електричка.
Прибув поїзд. Дивиться баба, а він – мов ракета – новий, сучасний, гарний.
Зайшла у вагон. Квитки ніхто не перевіряє. Сидіння нові, акуратні.
— Но сесе краса,- шепоче собі під ніс. – Як у самальоті! Типир ся я провезу!
Бабу Анцю аж переповнюють емоції. Радіє, як дитина на атракції в парку. Щаслива телефонує дідові.
— Чуєш, діду! Туй такоє діло. Я як цариця їду! – хвалиться стара. – Бога їм того небесного, яким увиділа такі електрички, яка в них парада, та аж у жар ня верло. Зовсім не такі, як у нас. Наші вонячі, старі, з полупленими деревляними лавицями замість сидінь. Чого нам усьо староє і списаноє дают? Не розумію! Аж ганьба ми типирь у них буде їхати. Уже не кажу про то, що на ходу горят. За пувгода у нас два раз такоє в області було. Цурача.
Дід слухав і диву давався. А баба тим часом вирішила прогулятися поїздом, роздивитися все уважно.
— У поїзді ліпше, чим у мене дома, сідєнія такі лем виділам по телевізору. Із шістьох екрану ми розказуют туй як поводитися треба, – продовжує екскурсію стара. – Ану бударь най увижу. Зайду, хочу увидіти як там. Ги в нас у сільському клубі смердяча діра одна для всіх, чи штось ліпшоє?
Вподобайте сторінку газети «НЕДІЛЯ» у Facebook
Коли баба побачила туалет, не могла й слова вимовити.
— Анцьо, ти туй? – нарешті озвався дід, зрозумівши, що баба щось довго мовчить. – Чи впалась у бударі у діру і загубив тя поїзд?
Нарешті дар мови повернувся до баби Анці.
— Не повіриш! – задумливо вимовила вона. – У бударі світиться кнопка. Як сходилам, треба на ню було нажати. Вода сама потекла. Не ги в нас відрами ї зливати треба. Там ще білий папір дают двослойний. У наших го ниє вобще. А сись аж не лиш до гузиці приятно прикладовати, а й до лиця. Така парада!!!
Щаслива баба дійсно почувалася дуже вдоволеною в комфортному Інтерсіті. Вирішила й подружці подзвонити, похвалитися.
— Но всьо, діду, дзвоню Василині. Хочу і юй розказати, як ми туй добре, – зізналася стара.
І набравши номер приятельки, одразу почала вихвалятися.
— Чуєш, кумо, представляєш, я в Кийов їду в такому поїзді, што в ньому май файно, ги в тебе у хижі! Та што там хижа, в сільськуй раді ниє так паранно. Оболоки туй такі, із жалюзями, всьо ся закриває. Вутяглам си столик на сідєнії, журнали всякі в поїзді є. Для нуг пудставка. Мож читати. Но я з собов узяла свою любиму газету «ПОРАДИ». Там дуже много разних інтересних совєту є на всі случаї жизні. Каждому челядникови ся пригодит. Світло ся направляє. Не уявлялам, што туй сервіс такий. Голову мож приперти, даже такоє придумали. Одноразові пудкладки для каждого встановили, оби було гігієнічно і мож було оддихати.
— А довго ся тягне тот поїзд? – питає подруга.
— Та де! – аж скрикує баба Анця. – Летит, як метеорит із скоростьов 160 кілометру в час. Май скоро ги машина, не встигаю в оболок позерати. Вижу, корови пасуться і думаю си як там моя Ромашка, ко ї за цицьки дьоргат, кулько дає молока. А через секунду вже якісь зданія. А через дві – обратно поле.
Тут до вагону заходять контролери, просять квиток. Баба простягає. За мить продовжує розповідь.
— Но неборе. І не снило ми ся такоє. Проводники туй такі паранні, як на пудбор. Кажут ми: «Панічко, дайте квиточок». Простягаю. А в одного з них пістолет у руці. Но не такий, як у воєнних, а світиться і півкає. Попросив удостовереніє уд ня. Звідаю го нашто. Показала м паспорт. А ун каже, што оби знав, што я – ото я. Но й смішний. А ко може замість мене бути. Дідо си лежит дома на постели та пердит. Лем я ся мотаю ги білка в колесі. У вагоні люди мало, усюди тихо і файно. Чекай лем, кумо, прийшли ще двоє проводнику… із теліжков… там їди усякі. Йой, які файні хлопи! Обим хоть мало май молода була, хоть покліпала бим їм. Як туй усьо культурно, ніко не їсть яйця з солонинов та цибульов у поїді. Но пак ти ще подзвоню, штось си возьму покушати.
Узяла баба чай та гамбургер. З’їла і телефонує дідові.
— Діду! Туй так годуют! Хочу туй жити! Я дома лем ги служниця. Атуй – панія. Годуют ня, звідают ня, чи всьо добре. Перше привезли з таков малов торбонцов усякої смакоти. Взялам си американський гамбургер. Думаю, нігда в Америці не булам, хоть їхньої їди покушаю. І не казала м, ож я із глухого села в перший раз у жизні такоє вобще вижу. Знаєш, доста ми ся полюбило! А їд у них много всяких. А ще – водичка, соки, кава, чай. Кому ся што хоче. Ще м такого сервіза не виділа, – емоційно ділиться враженнями баба. – А дале уйшлам у тамбор. Не повіриш, всі двирі із скла, ручок ниє, світиться зелена кнопка. Я нажала. Чудо удкрилися. Я си голову ламаю, як закрити їх. А они через секунду самі ся закрили. Такоє би ми думу треба. У слідующий раз мушу тя з собов узяти, обись сам увидів і нам такоє учинив. Кажут, што в нас у області тулько ся робит, а нич не чинят. Удкривают асфальтові заводи, а дороги всі в ямах, поїзди допотопні. І нашто нам таких депутату, я же за них голосовала, я їм вірила, а они… свистали нам усім.
Лем перед виборами вспомнят і декому по 200 гривень та по кілови гречки дадут. Як їду на маршрутці продавати яйця, доки до Ужгорода доїду, половину потрощу, так машинов мече. Наші державні мужі лем жеби си набивают, їм не до народу. У других областях і дороги, і поїзди паранні, і чисто всяди… не годнам ся налюбовати. Обись знав, іся електричка їде із Львова до Києва за 5 часу, а ото більше, чим 500 кілометру. Наприклад, у нас у нас із Рахова до Ужгорода тоже тулько треба їхати, лем відстань 200 кілометру. Добре, будь здоровий. Кось ми дзвонит. Мушу відповісти. Нагодуй кури, свиню, козу і корову. Тай сам ся наїш. Голубці в холодильнику, розогрій си лем.
Глянула стара на телефон, а то кума.
— Анцьо, сфотографуй ми тот поїзд, хочу нашому священикови вказати. Та прийшли ми фотки у вайбер, – просить подруга.
— Йой, у мене такий старий кнопочний телефон. Не маю вайбера. Буду діда просити, най ми смартфон купит. Я вже давно над тим думаю. Я би туй такі селфі наробила, што попішалабись ся, обись увиділа, – з сумом відповідає баба. – Туй вайфай усяди є, а в нас у селі донедавна оби подзвонити мало не на дерево лізти треба було. Дуже ми треба нормальний телефон. Ти за всю жизнь такоє не виділа, як я нині у сьому поїзді. Дякувати Богу, што онук ся в столиці учит і маю до кого їхати. Слідующий раз із новим телефоном много нафотографую всього.
Аж раптом бачить баба Анця, поїзд вже в Києві. Треба виходити. Попрощалася з кумою, взяла сумку і лише зітхнула.
— Як туй добре. Сміття за тобов збирают, їсти дают, варити, харити не треба. Буду май часто їздити. Шкода лише, што в нас таких Інтерсіті ниє. Ей, людоньки, до гузиці тоті поїзди, што в Закарпаттю їздят. Позор і провокація.
