Як закарпатські заробітчани поневіряються у Європі
Закарпаття, що межує з чотирма европейськими країнами, де значний відсоток населення неофіційно має по два паспорти, залишається областю, де мігрувало закордон чи не найменше в державі осіб.
Якщо за сім місяців минулого року з області на постійне місце проживання виїхало 262 закарпатців, що зараз ця кількість стала удвічі меншою і склала всього 121 людину.
>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ» у Facebook
Що ж трапилось? Невже після отримання безвізу нашим землякам перехотілося жити там, де нас немає?
Чому наші земляки повертаються
У пошуках кращої долі закарпатці століттями виїжджають у інші держави. Хтось – працювати,хтось – на постійне місце проживання.
Іван Ковач жив у глухому селі, де не бачив перспективи. Батько був сезонним робітком, мати -домогосподаркою. Старший брат роками трудився Чехії. А він – мріяв про те, що матиме власну справу вдома. Закінчив економічний факультет УжНУ, два роки пропрацював у банкові, але зрозумів, що грошей на реалізацію його молодих амбітних планів не вистачить.
«Мій друг поїхав до США, там займався тим, чим у нас – тільки роми. Робив металеві стічні труби на будинки. Казав, що заробляє краще за деяких американців. Розповідав, як там гарно і добре, що немає корупції, відкатів, усе прозоро і чесно. Пропонував приїхати і пересвідчитись. Довго вагався, занадто вже люблю свій крав решті-решт зважився. Роман стверджував, що там, як вдома, діє потужна українська діаспора. Виготовлення документів зайняло кілька років. Перше, що я зрозумів у США, що зовсім не знаю мови. Те, чому вчать дітей в Україні – абсолютно непотрібне. Для чого граматика, коли не знаєш спитати, де повернути праворуч і не розумієш, що тобі відповідають. Потрібна розмовна мова, вміння вести живий діалог. Ніхто ж не учить немовля, поки воно не вміє говорити, літери та форми дієслів. Тобто, наша як шкільна, так і університетська практика викладання англійської нульова. Після курсів влаштувався на автозаправку. То була моя перша робота. Далі пішов учитися. Закінчив коледж,відкрив станцію технічного обслуговування автомобілів. Спочатку працював сам, далі найняв помічника. Там справді хороші умови для бізнесу. Можливо, залишився б у Америці назавжди, якби не одружився. Жінка в мене також за закарпатка. Вдома в неї захворіла мама і вона вирішила повернутись. Валентина виїхала за студентською програмою і прожила в Америці п’ять років, я – 12. Зараз аналогічну майстерню маю вдома. Працювати не легше, але й не важче. Заробляю менше, але дохід маю стабільно. Клієнтів багато. Якщо у США після серйозної поломки автомобіль можуть викинути на металобрухт, у нас просять полагодити навіть сорокарічну залізяку», – розповідає чоловік.
За словами Івана, не треба вірити в міфи, ніби за океаном мільйони самі лізуть у кишеню. Емігрантам часто недоплачують, вони працюють набагато більше за місцевих, а головне – без знання мови роботу дуже важко.
«У нас зараз багато розмов довкола закону про освіту. У США таке б ніхто навіть не обговорював. Хочеш вчитись – вчися, але англійською, хочеш працювати – будь ласка, але вчи мову. Як можна жити в державі і не знати її мови»,- каже закарпатець.
Інша наша землячка Софія Поп виїхала до Іспанії, також сподіваючись, що там швидко розбагатіє. Проте ілюзії розвіялися вже за кілька днів.
«Я їхала не на заробітки. Через Інтернет познайомилася з хлопцем, довго спілкувалися, він двічі приїздив до мене і ми вирішили одружитися. Жити поїхали до нього у Мадрид. Все, що я знала про Іспанію – так це, що вона є батьківщиною кориди і фламенко, а також, що норов тамтешніх чоловіків доволі запальний. І в цьому я мала змогу пересвідчитись. Наше одруження ми вирішили відсвяткувати не лише в Україні, але і в одному з мадридських ресторанів. Покликали чоловікових друзів, знайомих, родичів. Та якось під час застілля один з товаришів Анотоніо запросив мене танцювати. Чоловік на все поглядав досить насторожено, але не сказав нічого. Потім він кілька разів підсідав до мене і захоплено розповідав про свої мандрівки світом. Ми продовжували веселитись і все було добре, аж поки я не вирішила вийти трохи на свіже повітря. Кликала чоловіка з собою, але він відмовився. Натомість невдовзі біля мене з’явився його друг, який почав мене обіймати. На це саме підійшов і Антоніо. Що було далі – не пам’ятаю. Оговталася вже у лікарні. Кажуть, що він бив мене і руками, і ногами. Медичного страхування я не мала, а він за лікування платити відмовлявся. Врешті-решт кілька діб перебування у медичному закладі оплатив мій свекр і я вже збиралася повертатися додому», – наголосила жінка.
Але повертатися в Україну Софії зовсім не хотілося, їй було соромно розчаровувати близьких, тож вона спробувала знайти роботу.
«Я сиділа посеред вулиці на лавиці і плакала. До мене підійшла літня жінка і спитала в чому справа. Дуже добре, що я чудово володіла іспанською. Розповіла все, як було. Вона запропонувала вигулювати за певну плату собаку і прибирати у її квартирі. Платила мало, але для початку це було справжнім порятунком від злиднів. Адже навіть на дорогу додому коштів у мене не було. Відтак я мила посуд в барі, потім була офіціанткою, далі продавала гамбургери, була гувернанткою, доглядальницею за 84-річним дідом. Перепробувала багато чого. Наголошу, що в Іспанії зарплата в 1000-1200 євро на місяць вважається достатньою. А 1500-2000 тисячі – вже хороший дохід, за який доведеться «орати в поті чола» в пристойній компанії. Квартира з басейном обходиться в 550 євро, комунальні послуги – 60 євро в місяць, харчування теж виходить недорого. Правда, побутова техніка та електроніка обходяться недешево, – каже вона.
Софія не радить українкам чекати від зарубіжжя див.
«Остарбайтер – дешевий найманець, що має лиш три варіанти працевлаштування – прибиральник, офіціант чи доглядальниця. Аби мати кращу роботу, потрібно вчитися, так само, як і у нас. Тому якщо є можливість реалізувати потенціал вдома, на чужину краще не їхати», – підкреслює колишня іспанка.
Жінка прожила в сонячній екзотичні країні вісім років. Наразі знайшла себе в рідному Закарпатті – відкрила невелику кав’ярню, у якій можна скуштувати різні страви європейської кухні.
Тож чому одні їдуть закордон і не повертаються, а інші – рвуться додому. Тай загалом далеко не всі краяни прагнуть кудись виїхати.
За результатами опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у вересні 2017 року, 61% респондентів заявили, що не хотіли б поїхати за кордон на постійне місце проживання. Водночас 35% сказали, що мають таке бажання, ще 4% – не визначилися із відповіддю.
І ще… що цікаво, то дві третини опитаних заявили, що не хотіли б мати подвійного громадянства, 35% сказали, що хотіли б мати другий паспорт. Серед країн, громадянство яких хотіли б мати наші земляки, найбільше респондентів обрали обирали держави ЄС (42%). 18% хотіли б мати громадянство США, 15% – Канади.
Отже, як кажуть, скільки людей – стільки й думок. Де кому жити – особистий вибір кожного. Але не хотілося б, аби наші краяни вірили в міф про казкове життя закордоном, де можна просто ніжитись на морському узбережжі, а гроші тим часом самі падуть у долоні із неба.
Аби щось мати, потрібно працювати… всюди.
