Іван НЕБЕСНИК: «Їхати за кордон, починати з миття посуду і думати, що там стану великим художником, не варто»
До 2003 року закарпатські митці, аби здобути фахову вищу освіту змушені були їхати до Львова. Але тепер у нас є своя кузня наук для творчих людей – Закарпатська академія мистецтв.
Закарпатський художній інститут отримав статус академії лише торік. Він після Львова, Києва та Харкова став четвертим в Україні мистецьким академічним навчальним осередком.
>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»
Як же колишнє училище «розрослося» до такого наукового рівня? Якою є людина, що власне і відкрила заклад? Як колишній хімік став мистецтвознавцем? Про це та інше під час наших «Недільних бесід» у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» нам розповів ректор вишу, мистецтвознавець, професор, кандидат педагогічних наук, член Національної спілки художників України, заслужений працівник освіти Іван НЕБЕСНИК.
— Іване Івановичу, життя людини починається з дитинства. Згадайте найяскравіший момент.
— Коли я навчався у другому класі (1963 р.), до нас приїхав із Канади дід Джон Товт. Він був чоловіком моєї бабусі Олени, маминої мами. Це була важлива подія не лише для мене, але й для всього села Дравці. Усі односельці припинили будь-які роботи, у нас навстіж були відкриті ворота, усі приходили подивитися на заокеанського гостя, працівника зводу «General Motors» у Канаді.
- Владислав ТИМОШКО: «На жаль, не знаю жодного фотографа в Ужгороді, який би вчився саме на фотографа»
— А що вплинуло на вибір Вашої професії?
— Вчительки хімії Марія Яківна Данкулич (Дравці) і Магдалина Антонівна Жофчак (Ужгород, ЗОШ №5). Середню школу №5 я закінчив із золотою медаллю і вирішив вступати на хімічний факультет, де вивчав цю дисципліну під керівництвом завідувача кафедрою органічної хімії Юрія Вікентійовича Мигалини, теж вихідця із села Дравці, який потім організував університет у Мукачеві, а я в Ужгороді академію. УжНУ, до речі, я закінчив із червоним дипломом.
— Хімія – наука точна і складна. А звідки хист до мистецтва?
— Це мені підказав комітет державної безпеки – КДБ і вища партійна комісія в Москві, які переслідували мого батька, доцента педагогіки, кандидата педагогічних наук УжНУ за те, що після відвідин нашої родини Джоном Товтом, баба Олена поїхала в Канаду. Після цього нас вважали приспішниками імперіалізму, дяді Сема і всього найгіршого, що лише могло бути. Батька вигнали з університету, а мене – з педагогічного товариства. На той час у мене вже була майже закінчена дисертація з педагогіки по гімназіям Чехії, Словаччини і Підкарпатської Русі. Мене ніде не брали на роботу. Рік пропрацював вихователем у школі-інтернаті на вулиці Фізкультурній, але хотілося більшого, а не готувати з дітьми домашні завдання і збирати за ними недопалки на клумбах. І мене взяли в Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва. Там я викладав усі предмети, які тільки міг.
— Ви працюєте з майбутніми художниками, а самі малюєте?
— Коли дивився фільм «Вінету – вождь апачів», брав кулькову ручку і малював, як індіанці сидять в засаді і розстрілюють ковбоїв. А потім читав книжки Фенімора Купера. Але щодо сьогоднішньої роботи, то крім того, що я кандидат педагогічних наук, маю ще й звання професора культурології. Після захисту дисертації «Розвиток художньої освіти на Закарпатті», написав багато посібників для студентів, монографію по творчості Ерделі та ряд інших видань, викладаю спецпредмет «Розвиток художньої освіти на Закарпатті». Тобто, я – культуролог.
— Ви – людина із прекрасним естетичним смаком. Чого у плані естетики не вистачає Ужгороду? Може, архітектурних елементів?
— Наше місто виглядає ненабагато краще і ненабагато гірше, ніж Україна в цілому. А в державі, як відомо, слабо наповнюється бюджет, слабо розвивається економіка, до влади прийшли люди, які швидко вискочили з нізвідки не завдяки тривалій професійній праці, а внаслідок різних подій і махінацій. Їм не вистачає регулярної освіти. Одного разу під час туристичної поїздки в Німеччину, лікарі, які з гуманітарною місією перед тим були в Ужгороді, повели мене у звичайну, не художню гімназію. Тож виявилося, що там діти з маленьких відвідують музеї, роблять аналіз картин. А ті медики дуже добре розбираються в мистецтві. Тож для того, щоб так було в Ужгороді, треба, щоб усі депутати, працівники міськради, інші чиновники з дитинства отримали гарне естетичне виховання. У цьому напрямку бідна, замучена війною і бандитизмом Україна рухається, бо в Закарпатській області, наприклад, найбільша густота шкіл мистецтв, їх близько 60-ти. І більшість із них мають відділ образотворчого мистецтва і в багатьох із них працюють випускники нашого коледжу. Найкращі з них – школа мистецтв в Ужгороді, у Мукачеві художня школа імені Мігая Мункачі, у Хусті, в Чинадієві та інші. Звідти діти йдуть навчатися в коледж мистецтв імені Ерделі, а далі – в академію. Та зауважу, якщо дитина не вчилася 5 років у школі мистецтв, не вчилася в коледжі, з нею працювати в академії важче. Талант потрібно розвивати змалечку. Так само, як коли вступають до консерваторії. Спочатку закінчують музичну школу, далі училище і лише відтак – здобувають знання у ВУЗі. У них є своє сольфеджіо, а в нас – своє: основи композиції, перспектива, лінія горизонту тощо. Людина, яка не вивчала це все є самодіяльним художником. І за роботами це видно.
— Ви створили заклад, про який давно мріяли закарпатці. Тепер нашій молоді не треба кудись їхати в іншу область, можна здобувати професію вдома. Як це вдалося зробити?
— Слава про нашу закарпатську художню школу поширилася на всю Європу вже давно. Основний перший успіх припадає на кінець 30-х років, коли наш край входив до складу Чехословаччини. У 1931 році було створено Товариство діячів образотворчого мистецтва Підкарпатської Русі. До його складу входили переважно чехи, але й два закарпатці – Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі. Бокшай працював викладачем рисунку в гімназії, а Ерделі – у вчительській семінарії. Вони об’єднали свої зусилля і відкрили суботньо-недільну школу, в якій навчалися дуже талановиті учні, які в пізніше стали знаменитими українськими художниками. Наприклад, Андрій Коцка, Адальберт Борецький, Ернест Контратович, Андрій Добош та багато інших. Тоді була дуже сприятлива атмосфера для розвитку мистецтва, творчих людей підтримував чехословацький уряд, як і музеї та мистецтво в цілому. Тож у кінці 30-х років це Товариство створило культурне середовище на Закарпатті, привчило людей відвідувати виставки, виставляло роботи своїх авторів у Брно, Братиславі, Празі. Чехи писали, що в нашому краї виник якийсь феномен, бо закарпатська художня школа не схожа ні на чеську, ні на угорську, ні на польську, а є чимось самостійним. Після окупації нашої області угорцями у 1939 році в Ужгород привозилися виставки найкращих угорських художників. Отже, угорські критики також визнали, що на Закарпатті існує своя неповторна художня школа. Відтак – 1945 рік. Сюди прийшла радянська влада. А разом з ними – найбільші мистецькі авторитети – Микола Глущенко і Василь Касіян. Вони також були в захваті! Як то так, тут, у лісі, існує такий європейський живопис, який в Україні було знищено. Тобто, закарпатську художню школу визнали всі.
Отже, у 1990 році, коли мене вибрали директором тоді ще училища, а це було вже за Горбачова, бо раніше з такою американською біографією мені б ніколи не довірили таку посаду, ми з колективом оглянулися на те, що маємо. А що в нас було? Далека вже на той час слава. Ні Ерделі, ні Коцки, ні Манайла в живих уже не було. А ті, що жили, а дехто живе досі мали лише середню спеціальну освіту. Маю на увазі великих художників, зі званням «народний», лауреатів Шевченківської премії: Контратовича, Микиту, Шутєва, Герца. Тому, щоб закарпатці не говорили лише про бізнес, ринок на Краснодонців та інші буденні речі, потрібно було не жити згадками про славні минулі часи, а думати про майбутнє. До того ж почалися проблеми ще і в училища. Такі були реформи, що нас хотіли об’єднати з Ужгородським культосвітнім училищем, щоб заощадити бюджетні кошти. Оскільки танцюристів і хористів завжди більше, ніж художників, ми б там просто «розчинилися», як муха у молоці. У Дніпрі, наприклад, знамените художнє училище об’єднали з театральним. Так само згубили художнє училище в Одесі. Це ж загрожувало і нам. Та Укрмісцевпром нас підтримав. Вони організували нам виставку в Києві, затягли туди представників Кабміну і сказали: «Бачите, які таланти, не треба їх об’єднувати». Це нас врятувало. Але для мене, як для директора, було зрозумілим, що якщо не вдалося це зробити раз, вдруге може вдатися. Тому треба щось робити. Цей процес, до речі, триває до сьогодні. Про об’єднання говориться досі. Тоді ж я зрозумів, що нам треба піднімати статус закладу, рівень, не просто назву. Організував дослідницьку наукову роботу, ми відкрили науковий журнал, почали проводити теоретичні конференції… і стали спочатку Ужгородським коледжем мистецтв імені Ерделі з правом підготовки бакалаврів. Тоді була ступенева освіта. А далі в Україні почалася нова реформа. Захотіли згорнути коледжі і відібрати право підготовки тих же бакалаврів. Тож я собі думаю: ми готуємо бакалаврів і інститути також, а чому б нам не стати інститутом? Крім того, якщо ми будемо інститутом, нас уже не зможуть приєднати ні до якого училища. Отже, у 2003 році вийшла постанова Кабінету Міністрів про створення Закарпатського художнього інституту. Але для завершення справи, як прийнято у світі, вищий навчальний заклад, який готує професійних художників, а не вчителів початкових класів, має бути академією. Так започаткували брати Караччі, що заснували Болонську академію у XVI столітті. Саме таким був наш шлях від училища до академії.
— Чи багато з ваших випускників їдуть працювати за кордон, як скажімо, медики у Словаччину?
— Куриця – не птаха, а Словаччина – не закордон. Дуже то буде сумно, якщо для нащадків Ерделі найбільший закордон буде Словаччина. Я поважаю цю країну, маю там родичів. Але Бокшай, Ерделі закінчили Будапештський королівський інститут. Тож хоча б треба в Будапешті працювати. Знаменита художня академія є у Кракові. От це рівень. Прага – рівень. Там училися Федір Манайло, Василь Касіян. Але краще Рим. У Флоренції працює наш випускник Чубірко професором. Але зараз нас там не чекають. Тепер центри для художників там, де є світові фінансові центри. Це – Нью-Йорк, Лондон, Токіо. Щоб там прорватися через аукціони, треба мати куратора. А просто їхати і починати з миття посуду і думати, що може колись там стану великим художником, не варто.
— Чи є якісь спільні проекти Ваших студентів із міською радою з питання покращення туристичної привабливості Ужгорода? Чи хоча б плани, напрацювання?
— Із влади у нас найкраща співпраця із Закарпатським обласним управлінням культури. Вони інколи видають книги, підтримують конкурси і конференції, Ерделівські читання. А міська влада нами не дуже цікавиться, спільних проектів у нас немає. Колись давно, років 20 тому, місто пішло з нами на співпрацю. Кажуть: «У вас художники, а в нас – суботник. Тож хай би вони пофарбували набіло бордюри вздовж доріг». Красиво! А від словаків поступали пропозиції, щоб ті студенти, які учаться на стаціонарі, не ходили 3-4 місяці на пари, а йшли до них працювати офіціантами. Теж потужна ідея! Але я такі пропозиції відкидаю зразу.
— Розкажіть про себе, як про людину. Чим займаєтесь у вільний час? Чи подорожуєте?
— Колись у мене було більше вільного часу, а тепер його майже немає. Разом зі своїм шкільним товаришем Володимиром Зомбором я займався кольоровою фотографією та слайдами тоді, коли фотоапарати були ще плівковими. Мені подобалися подорожі Закарпаттям, на машині, з палаткою. Я мав 11 модель «Жигулів», «Москвич». Тепер на вихідних намагаюся написати черговий науковий матеріал, бо на роботі треба вирішувати інші питання.
— Діти чи пішли Вашими стопами?
— Так. Досить успішно реалізовує себе мій син Іван. Він підписує роботи І.І. Небесник (молодший). Він закінчив у нашому коледжі відділ кераміки, кафедру графічного дизайну у Львові, працює в нашій Академії викладачем, керівником дипломних робіт з графічного дизайну. Працював над дисертацією «Графічне мистецтво Закарпаття у ХХ столітті» і захистив її у Львівській академії, зараз він кандидат мистецтвознавства, або як тепер кажуть – доктор філософії. Активно вивчає англійську, оскільки це потрібно йому для подальшої кар’єри.
— Більш пікантне і особисте питання. Яка Ваша улюблена страва?
— Я фанатичний прихильник австро-угорської кухні. Люблю перкельт, сегединський, гуляш. Ніякі жуки, таргани, їжа, яку треба їсти бамбуковими паличками, мене не приваблюють.
— Як естету… що Вам найбільше подобається у закарпатській природі?
— Мені любиться все. А от у тих, що її гублять, вишуканий смак, вони нищать найкраще – букові і дубові праліси, рідкісних тварин…
— Якби існувала машина часу, куди саме Ви б хотіли перенестись, у яке століття?
— Ціле століття – небезпечно. Бо, наприклад, у часи Масарика, була демократія, відродження закарпатської культури, народного мистецтва, розвиток освіти. Але в те ж століття була й гітлерівщина, і сталінщина, і багато страхіть. ХХ століття небезпечне. Цікаво було б потрапити в Римську імперію, але там теж могли голову відрізати. Загалом історія людської культури повна всякого. Але я є викладачем саме цієї дисципліни, тож можу порадіти, читаючи про все.
— Як гадаєте, у чому секрет Вашого успіху?
— Як і у всіх. Людині має бути притаманне постійне прагнення йти до мети. Важлива риса – цілеспрямованість. Із першого разу досягти задуманого не вдається, але це не означає, що треба зупинятись. Звісно, потрібно багато працювати в той час, коли інші відпочивають.
— Поділіться веселою історією.
Пригадую ще, як уперше в радянські часи з братом ми поїхали в Канаду (де проживала наша бабуся Ілона ) і побачили величезний супермаркет. Увійшли, а там… сила-силенна фруктів. Це були радянські часи і в нас таке не продавали. Тож ми одразу почали фотографуватися біля тих бананів. На нас всі дивилися, не розуміючи, що це ми робимо. А один гарно одягнений чоловік підійшов і питає українською: «Ви з України?» Він зрозумів, чому ми так раділи бананам, бо сам був українцем.
— Спасибі за цікаву розмову. Успіхів Вам, процвітання і здійснення усіх планів та задумів.
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
