Як хобі допомогло закарпатці і тяжкі часи пережити, і душу втішити
Готували з мене класичну радянську жінку, яка працювала б інженером, а вдома могла обшивати сім`ю
>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»
Цю скромну і просту жінку часто можна побачити у фойє театру біля столу з сувенірами ручної роботи, на благодійних ярмарках. Пенсіонерка Тетяна Степанівна Коструб`як не має часу для нудьги чи осінньої депресії. За плечима – не тільки довгі роки роботи інженером, проектувальником мереж водо забезпечення, а й неймовірно душевне миле хобі, що допомагало і тяжкі часи пережити, і душу втішити. А ще – три з половиною роки волонтерства, яке продовжується й зараз. Тетяна Степанівна погодилася розповісти читачам «Мукачево Express» про своє багаторічне захоплення лялькарством та про те, чим іще багате її життя. Переглядаючи дбайливо збережений шкільний альбом, з якого посміхається золота медаліста Мукачівської школи №20, ми починаємо екскурс дорогами, які підготувало життя цій привабливій дівчинці.
Ви є корінною мукачівкою? Тут народилися і виросли?
Так, по маминій лінії – з діда-прадіда, а от тато приїжджий, вінничанин. Пройшов війну, був контужений. Тут у Мукачеві працював залізничником, зустрів і покохав мою маму Гізелу. Мама була з мадярської родини. Отож, у мені тече українська і угорська кров.
Як склалося Ваше життя після успішного закінчення школи? Про що мріяло оце яснооке усміхнене дівча?
Та, мріяти я могла про що завгодно, але була слухняною дитиною, тому мусила підкоритися волі батьків. У дитинстві я гарно малювала, розвивалася як художник, але тато не сприймав це захоплення всерйоз. Я була лівшею, і вчителька малювання називала мене Леонардо да Вінчі. Дуже мене любила, радила батькам розвивати мої художні здібності і навички. Однак тато не хотів нічого й чути про художнє училище. Казав, що цими забавками на життя не заробиш. Крім школи, я ще займалася на курсах крою та шиття при Будинку Офіцерів. Хоча наша викладачка – дружина офіцера – була дуже суворою, за криві стібки могла й лінійкою по руках дати, але мою роботу завжди хвалила. Казала, що з такими охайними швами мене можуть по закінченню запросто відразу взяти на роботу в ательє. Однак і з такою перспективою довелося розпрощатися. Тато наполягав на здобутті вищої освіти. Я трохи протестувала, говорила, що піду працювати на нашу міську трикотажку. Але поступилася його наполегливості. Він же після контузії іноді дуже емоційним був, а я не хотіла ускладнювати ситуацію. Бували випадки, коли тільки моя тендітна і ніжна мама могла вгамувати татові «вибухи». Тому вона завжди нас, дітей, просила не злити тата. От так і сталося, що наперекір моїм власним уподобанням я стала інженером. Вступила до Рівненського інституту, потім закінчувала вже Київський. Працювала у проектному інституті у нас в Мукачеві. Там, де тепер магазин «Всесвіт», на другому і четвертому поверсі знаходилася філія Київського проектного інституту, мала назву «Гіпроград», нас там 36 осіб працювало: інженери, архітектори… Хоча був у моєму житті і такий період на початку 80-х, коли довелося працювати звичайною робітницею на будівництві. То ще було до «Гіпрограду», підприємство називалося «Західелеватормельбуд». Тоді інженерно-технічним працівникам практично неможливо було отримати житло, а робітникам давали. Носила розчин відрами, дуже тяжко працювала. Пригадую, бригадирка наша зловтішалася, що я з ІТР перейшла в робочі. А що було робити? Терпіла.
Хоч недаремно? Отримали житло?
Так, отримала. Думала, що й далі доведеться відпрацьовувати на будівництві, але мене забрали назад в контору. Пригадую, як у той день бригадирка, побачивши, що я не в робі, накричала. А їй начальник наш пояснив, що відтепер я знову не Танька, а Тетяна Степанівна.
Коли отримала житло, у тому ж під`їзді і мій чоловік Іван жив. Власне, ми познайомилися, коли заселялися кожен у свою нову квартиру. Прожили разом 18 років. Мою квартиру згодом довелося продати, бо тяжко захворів мій тато, і ми мали надію вилікувати його, врятувати. Але жертва виявилася марною. Іван мій, хоч і був з числа простих робітників, але дуже начитаним і розумним був. Я від нього стільки цікавого дізналася. А ще він завжди у мені людську гідність плекав. Співчував, зауваживши, що батьки зламали мене як особистість. Тоді гарну книжку дістати було не так просто, як зараз. Тепер були б тільки гроші. А нам, бувало, на два дні вдасться у когось взяти щось з Ремарка чи ще якусь цікаву книгу, то по черзі читали, або вголос одне одному. Я ж, було, з роботи прибіжу, їсти наварю, уроки з сином повчити треба. Гора посуду збереться, прибрати б у хаті. А Іван мені каже: «Залиш, нікуди воно не дінеться. Ходи почитаємо». Було й таке, що зайде хтось знайомий, тоді ж люди частіше ходили одне до одного в гості просто так, без запрошення. А потім кажуть: у хаті не прибрано, а вони книжки читають. Але ж Іванко мій для мене такий цікавий світ відкрив. Він розумів мене, як ніхто. Шкодував. Казав, що батьки мене ламали в догоду соціалістичному реалізму. Він був родом з Івано-Франківщини, син одного з провідників УПА. Я ж була дитям системи, вірила в піонерські вогнища і торжество комунізму. Написане в підручнику історії за чисту монету сприймала. Збирала вирізки з газет про піонерів-героїв. Уявляла себе на місці Олександра Матросова, як я на амбразуру ворожу кидаюсь. Мене навіть однокласники дивачкою вважали за таку щиру віру в ідеали тодішнього суспільства. А Іван у моїй свідомості перевернув усе з голови на ноги іще до того, як це стало можна говорити вголос. Коли він помер, мені й самій жити не хотілося. Тільки заради сина змусила себе якось повертатися до життя.
А коли почало розвиватися оце Ваше миле хобі – лялечки, равлики?
Я ще років з чотирьох від мами навчилася гачком плести. А от шив добре мій тато. Але йому не вистачало терпіння, щоб цьому й мене навчити. От чому мене тоді віддали на курси крою та шиття. Готували з мене класичну радянську жінку, яка працювала б інженером, а вдома могла обшивати сім`ю, бо пам`ятаєте ж, який у ті часи дефіцит на все був. Однак по-справжньому мої навички знадобилися на початку 90-х, коли почалася така криза, що ні грошей, ні іграшок на полицях магазинів. Одного разу я знайшла в журналі викройку, спробувала змайструвати іграшку, згадавши уроки шиття. Вийшло дуже гарно. Якось ми їздили за кордон щось продати-купити, то мої іграшки там пішли на «ура». По суботах, коли я мала вихідний на основній роботі, мені запропонували вести гурток у Будинку школяра. То ми з дітками потім ярмарок влаштовували. Дякувати Богу, нам це не забороняли. От сьогодні я зустрілася з однією жінкою, вона вже багато років живе в іншій країні, успішна, забезпечена. А тоді вона була у мене однією зі здібних учениць. Колись же, пригадую, прийшла і просить: можна, сьогодні я буду продавати свої роботи, бо у нас вдома навіть хліба купити нема за що. Ми в той день щось таки уторгували і все віддали їй. А тепер вона приїхала в Мукачево і зателефонувала. Ви не уявляєте, яка це була приємна і зворушлива зустріч! Вона не забула, пам`ятає той випадок. Правду кажуть: той, хто уміє щось робити власними руками краще за інших, ніколи не пропаде з голоду.
Потім на якийсь час моє захоплення відходило на другий план. Шила іграшки, коли потрібно було зробити комусь подарунок. І як Іванко помер, за ті іграшки вхопилася, як за рятівну соломинку. У них відраду знаходила. Просто для власної колекції виготовляла, іноді на замовлення. І значно активізувалася, коли у нас в місті почали організовувати благодійні ярмарки для збору коштів у підтримку воїнів АТО. Приносила свої роботи до волонтерського намету. Згодом сама почала чергувати. Коли збирали хлопцям на бронежилети, тактичні окуляри, термобілизну, то, розуміючи, що на одних ляльках далеко не поїдеш, приносила свої гроші з пенсії.
Я знаю, що за свою жертовність Ви отримали нагороди і відзнаки. Розкажіть про це.
Ой, так прикро мені, що замало я зробила, щоб отримувати нагороди. Так шкодую, що і роки, і статки не ті. Хотілося б для наших хлопчиків і небо прихилити, а не просто цукерок чи цигарок до свята відіслати. То за роботу у волонтерському штабі мене спершу хлопці з залізничних військ з Чопа медаллю нагородили. А потім іще медаллю «За жертовність та любов до України» від церкви. Хлопці часто телефонували з передової. Спершу я, побачивши, хто дзвонить, відразу звітувала: ваша посилка буде відправлена наступного тижня, чекаємо партію шкарпеток. Чи щось у цьому дусі. А у відповідь часто лунало: «Та я не через це телефоную. Просто поговоріть зі мною». Особливо ті хлопці, у яких нема родин, чи мами немає. Я зрозуміла, що там, у пеклі війни, їм іноді просто треба від когось слово добре почути. Тому, нехай хоч і серед ночі з чергування подзвонять – а було й таке – старалася щось добре, тепле їм сказати. Що ми їх любимо і чекаємо живими з перемогою. Ну, звісно, і про посилки, які для них постійно готували, теж. Вони ж там як діти… хоча, чому, як. Більшість з них навіть за мого сина молодші. І знаєте, так прикро мені, що наше теперішнє суспільство не цінує так своїх героїв, як колись ми в дитинстві цінували ветеранів війни. Тато мій, сам учасник другої світової, вчив нас, дітей, на День перемоги ходити вулицями міста з оберемками квітів і кожного ветерана, котрого зустрінемо – їх же по військовій формі з орденами можна було розпізнати – підходити, дарувати квіти і дякувати за перемогу. Багато чого з тих часів мені зараз бачиться смішним, наївним, безглуздим. Але оцю деталь – повагу і вдячність до героїв-захисників – варто взяти за приклад.
Зараз волонтерство у нашому місті значно пішло на спад. Але ж ми знаємо, що колишніх волонтерів не буває. Людина, яка вже навчилася жити чиїмось бідами і потребами, вже не може належати тільки собі.
То тільки так пишуть, що зараз хлопці в АТО не потребують нашої допомоги, усім від держави забезпечені. Потроху до зимових свят готуюся зібрати гостинці. А для цього однієї жебрацької пенсії ой як мало. Тому шию лялечки вдень і вночі. Щось вдається продати, щось заробити. З нашим міським товариством інвалідів я іще й до АТО дружила і співпрацювала. І тепер от їм дозволили в театрі перед виставами продавати сувеніри. Але ж то треба, щоб хтось там знаходився, виставляв сувеніри, а потім по закінченню вистави все знову збирав. Людям з обмеженими можливостями такі навантаження не під силу. Тому дуже часто це доводиться робити мені. Хочу зазначити, що серед них є багато таких, що теж намагаються допомагати бійцям АТО. Є одна дівчина Вікторія, котра має ДЦП. Вона шиє і плете одяг для ляльок, а потім дає нам, щоб продали, і просить на виручені кошти купити щось для потреб бійців АТО. Якби ж у нас серед людей, чиї фізичні можливості не мають обмежень, було більше жертовних небайдужих людей, ми б не те, що вже давно перемогли б у цій війні. Ми б її не допустили.
Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net
