Повернути життя жменьці металобрухту. Політолог розповів як правильно вести бізнес в Ужгороді
Як правильно вести бізнес в Ужгороді
Ні, ну наші бізнесмени цілком подуріли. Хочуть все і негайно. А так не буває. Особливо у нас. Треба ж розумітися на національних особливостях бізнесу і особливо на психології, пише газета «Наш Ужгород».
Оце я вичитав, що люди фізичної праці мають спати сім-вісім годин на добу, а люди розумової – дев’ять-десять. Ну у нашій конторі так десь і є.
Усі приходять спросоння і відразу завалюються на столи спати. Так що робота у нас вкрай розумова. Хоча так нібито і не скажеш. Особливо у наших програмістів. Їх я з відкритими очима взагалі не бачив. Харчуються самою кавою і все одно сплять на ходу. Що на роботі, що вдома. Бо у мене і син програміст. Не без мого впливу, звісно, хоча усього я передбачити так і не зміг. Зате зміг багато чого іншого.
Коротше, на одного мого друга дитинства звалилися дурні гроші. Я його відносно легко переконав, що з усіх різновидів бізнесу зараз найбільш перспективним є комп’ютерна майстерня. Я з дитинства любив паяти, тоді це були радіосхеми, тепер комп’ютерні нутрощі. Потрібен був тільки добрий дядя, який би це все фінансував.
І справа закипіла. Правда, дядя виявився не таким вже і добрим. Після першого місяця роботи він зробив мені цілий рознос. Мовляв, надто мала виручка (та, чесно кажучи, зовсім ніяка). Якщо так справа піде, то ми ніколи не повернемо навіть те, що вклали у свою майстерню. А коли він посидів зі мною цілий день і поспостерігав, як саме я працюю з клієнтами, то він взагалі сказився. Приходили вони з різними дурничками – там роботи на пару хвилин і заробітку на копійку. Я усіх приймав чемно, зацікавлено, заглядав довірливо в очі, підморгував і вкрадливо казав:
– Та у вас же зовсім дрібничка, це ви і самі зможете полагодити. Ви прочитайте уважно інструкцію і самі спробуйте – навіщо вам витрачатися! Бачу, що ви людина серйозна, руки з того місця ростуть, що треба. Тож могли навіть не нести сюди.
Це була чиста правда, а правду, як відомо, казати легко і приємно. Єдине, в чому я лукавив, це про руки з того місця, але то вже таке. Про мене пішла поголоска як про дуже порядного майстра, який не хоче наживатися на тому, що клієнт недосвідчений. Зате шеф аж фонтанував слиною. Навіщо я усіх завертаю? На безриб’ї і рак риба. Нехай би були хоч копійки. Проте я твердо наполіг, що маю свій хитрий бізнес-план і твердо його виконую. Той тільки махнув на мене рукою і натякнув, що візьме собі іншого майстра.
Зате вже наступного місяця нам знову понесли оці жертви очумілих ручок, і там вже ішлося не про якесь копійчане протирання контактів, а про заміну дорогих деталей і цілих блоків, перепаювання усієї схеми і багато чого ще такого, що робило доречнішим би просто купівлю нового компу. Але ринок тоді ще був зовсім ненасиченим, їх доводилося діставати, причому з великими труднощами, то щасливі власники омріяного залізно-кремнієвого друга не шкодували ніяких коштів на його реанімацію. Чи хоча би гальванізацію. Тим більше що тепер на них тиснув ще й комплекс вини. Тепер вже вони заглядали мені в очі, ледве не хапали за руку і дякували зі сльозою в голосі. Я став для них царем і богом.
Ми з шефом були задоволені. Він – через цілком пристойну виручку, а головне – через все зростаючу добру славу нашої майстерні. Виявляється, ми могли повернути життя жменьці металобрухту. Про те, що ми самі і спровокували доведення машини до такого стану, ніхто і не згадував. Усі напирали тільки на кінцевий результат моєї спецоперації. Що і слід було довести.
Зараз, через багато років після цього, мені здається, що і наша держава розбудовується десь за тією самою схемою. Спершу до цього залучили максимум непрофесіоналів (і навіть просто різноманітних придурків), що наламали дров. Якби від самого початку українським державотворенням займалися би чехи чи німці, усе було би дешево і сердито. Ми би давно жили у раю. Але ніхто би не нагрів на тому руки. А так… Ми спершу поламали усе що лиш можна, продовжуємо ламати і понині, і тільки після того як дійдемо до краю, за все візьмуться справжні фахівці. Тоді вже за рай доведеться платити справжню ціну, але вони зроблять. По собі знаю.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
