Вегетаріанець, вільнодумець і недовчений студент, – Андрій ЛЮБКА про українського філософа, що співав у Токайській церкві
Зізнаюся одразу: у школі вчителям укрліту так і не вдалося зацікавити мене Сковородою, хоч вони й змусили завчити напам’ять його вірш про свободу; в університеті викладачі взагалі зробили його образ нудним і архаїчним; ба навіть привабливий портрет нашого філософа з 500-гривневої купюри не змусив мене стати шанувальником Григорія Савича.
Вперше щось на кшталт живої цікавості зблиснуло аж три роки тому, коли після пишної дегустації я прогулювався вуличками угорського Токая. Побачивши на церкві меморіальну дошку Сковороді (тут він був півчим), я подумав: «А таки ж недурний був чоловік! Знав, де краще філософствувати. Після літри токайського кожен мимоволі починає думати трактатами».
Вегетаріанець, вільнодумець і недовчений студент (адже формальну освіту так і не закінчив!), експериментатор у віршуванні, харизматичний викладач (якого за це з викладацьких посад виганяли), емоційний педагог, який міг учня назвати «свинською головою», неформал, який так і не підлаштувався під «нормальне» рутинне життя, співак, що роками виспівував оперні арії при царському дворі, русофоб, давінчіанець, що спав чотири години на добу, пішохід, пастух і легенда, ‒ так могла б звучати біографічна довідка про Сковороду в шкільній хрестоматії. Настав час другого мого зізнання: можливо, я ще до цього не доріс, але наразі мені біографію Сковороди було цікавіше прочитати, ніж його твори. А біографія філософа – авторства знаного харківського дослідника Леоніда Ушкалова – справді варта уваги, пише День.
Книжка, що під назвою «Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди» вийшла друком у видавництві «Дух і літера», пропонує читачам цікаву мандрівку в малознану для нас епоху. Сковорода не просто самобутній мислитель і письменник, а й ключик, який відчиняє двері в час, коли починається масштабна російська експансія в Україні, нищення Гетьманщини, перетік мізків на північ, у Петербург, цю – за словами Гребінки – колонію освічених українців. Книжка написана доступно й цікаво, без перегинів у бік сенсаційності чи надмірної науковості, багатою мовою, рясно присмачена цитатами й контекстними екскурсами. Трохи зайвим виглядає хіба вступ, що скидається на якусь окрему наукову статтю про Потебню, але завжди можна почитати просто з першого розділу, одразу занурюючись у життя Сковороди.
Григорій Сковорода так і не закінчив студентського навчання, але так само й не постригся в ченці, попри своє захоплення Біблією й її емблематичністю. Жив по-своєму, то й мислив по-своєму. Аскет, але без фанатизму: «…ідеал Христової бідності не заважав Сковороді любити вишукані вина, курити вірменський тютюн, пити вранці чай з лимоном, ласувати сиром пармезаном, мати кишеньковий лондонський годинник, дуже коштовну флейтузу зі слонової кістки». Серцелюб, але не серцеїд: у всій творчості Григорія Савича професор Ушкалов налічив аж 1146 вживань слова «серце» у різних формах!
Сковорода міг би бути модним і любленим у наші часи також: людина з західною освітою, «просунутий» дауншифтер, віруючий, але у свою власну філософську систему (до церкви не вчащав, у монастирі заходив, щоб там переночувати й підкріпитися), палкий реформатор (освіти, системи віршування, способу життя), мандрівник, лівак. Ґрунтовно опрацьована й майстерно написана, біографія Сковороди пера Леоніда Ушкалова виконує якраз таку функцію: наближує до нас постать митця, представляє його людиною в розвитку, але не спрощує; дає «ключі» для розуміння його філософії, але скромно нагадує, що повністю осягнути цього генія – годі. Коли даних про Сковороду бракує, автор вдається до доречних відступів про сучасників і друзів філософа, змальовує добу, представляє Україну, інтригує й пояснює. Це книжка, після якої хочеться ще раз – з новою, збагаченою оптикою ‒ повернутися до книжок Сковороди. А ще її приємно й цікаво читати. Раджу!
Андрій ЛЮБКА
