Чому закарпатка двічі зреклася сина
Рідна мати подала на нього до суду через те, що він хотів єдиного – аби вона визвала його сином
Віктор Пилип сумно дивився у вікно маршрутки, якою їхав із рідної Тячівщини до Ужгорода. У голові крутилися різні картинки останніх років життя: жінка, яка його виховала; та, яку шукав 10 років і яку вважав рідною матір’ю; маленький син; розлучення з дружиною… Стільки всього трапилося за кілька місяців, що роман можна б написати. Але письменником він не був і не міг цього зробити, бо трудився простим будівельником… здебільшого у Чехії, на заробітках, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Хто моя мати?
Віктор ріс звичайним сільським хлопчиком у родині вчителів. Його з усіх боків оточували любов’ю та увагою, не відмовляли ні в чому. Він мав найкращі від усіх іграшки, модний одяг, а головне – про нього турбувалися рідні. Батько готовий був тим, хто хоч слово не так сказав про хлопчика, голову відкрутити.
Перші проблеми почалися тоді, коли він пішов до школи. Уже в третьому класі діти почали його обзивати безбатченком, а він ніяк не міг зрозуміти чому, адже ріс у чудовій родині. А тато, коли дізнав-ся про ексцес, накрутив хлопцям вуха. Пізніше, у сьомому класі, одна дівчина, яка йому дуже подобалась, сказала, що не хоче з ним зустрічатися, бо він нагуляний і підкинутий чужим людям. Коли розповів усе вдома, його всіляко заспокоювали, що то вигадка, а в його однокласниці просто хвора уява. Але невдовзі такі ж слова про себе він почув і від інших підлітків. Тоді вперше серйозно замислився, хто ж каже правду.
Віктор замкнувся у собі і не мав друзів, із батьками теж став поводитися скуто. Мати не витримала і вирішила поговорити з сином. На той час йому було вже 16 років.
«Так склалося, що я не могла завагітніти. Де лише не лікувалась, до яких лікарів лише не їздила – нічого не допомагало. Побувала майже в усіх монастирях України, багато молилась, та народити дитину не судилося. Один монах порадив всиновити малюка, мовляв, так і радіти кому матиму, і перед Богом добру справу зроблю, бо чужих дітей насправді не буває. Я розповіла про все чоловікові, і він мене підтримав. Ми почали готувати документи і вибирати собі хлопчика», – почала розповідь жінка.
«Значить, я дійсно вам не рідний! – аж підстрибнув Віктор. – А хто ж тоді моя мати? Де вона?»
«Ми справді взяли тебе з притулку. Тоді тобі було вісім місяців. Вона відмовилася від тебе. Знаю лише те, що вона з Хустського району. Якщо хочеш, ми її пошукаємо», – відповіла Тетяна Романівна.
«Так. Допоможи мені її знайти! Будь ласка! Я тебе ніколи не покину, але хочу подивитися на неї. Чому? Чому вона це зробила?» – наверталися на обличчя хлопцеві сльози.
Швидко знайти рідну матір Вікторові не вдалося. Бюрократію в нашій державі ще ніхто не відміняв. Крім того, казали, що хоч вона й прибула до пологового під реальним прізвищем, але дату народження змінила. Бо була неповнолітньою, тож насправді мала бути молодшою років на 2-3. Але хлопець не міг заспокоїтись, навіть після закінчення школи поїхав вперше на заробітки, аби найняти детектива. Та замість приватного таємного слідопита йому довелося шукати адвоката.
Я тебе не знаю! І не хочу знати!
Поки Віктор працював на чужині Тетяні Романівні вдалося дещо дізнатися про матір прийомного сина. Вона знайшла людину яка працювала в той час у пологовому. Жінці хотіла дотримати слово, що дала Вікторові, і відшукати ту, яка привела на світ її найбільше щастя.
Сходилося все: і прізвище, і ім’я, і число та місяць народження, тільки за документами Ліза Михайлюк була не з 1964, а з 1966 року народження. Тобто фактично жінка була стовідсотково впевнена, що то і є мати Віктора.
Отримавши приємну звістку, хлопець купив букет квітів, коробку цукерок і шампанське й поїхав знайомитись. Дорогою уявляв приємну зустріч, обійми, її каяття, щиру розмову і багато теплих слів на свою адресу, мовляв, змужнів, вріс, став схожим на батька.
Але не так сталося, як гадалося.
Коли хлопець підійшов до будинку, його серце завмерло. Натиснув на кнопку дзвінка. Але до нього вийшла не доросла жінка, а 18-річна дівчина. Віктор зопалу їй розповів усе, що знав про себе.
З’ясувалося, що Ліза на заробітках, у тій же Чехії, де був і Віктор, за фахом вона була журналісткою, але не мала роботи, тож поїхала на чужину, писала вірші і мала двох дітей. Старший син Андрій теж був з нею.
«Але батько вдома. Він ось-ось має прийти. Він точно все буде знати», – заспокоювала Дарина гостя, який аж тремтів від хвилювання.
І справді за півгодини перед воротами зупинився синій «Жигуль», із нього вийшов трохи сивий, струнки і симпатичний чоловік. «Невже це мій батько?!» – аж підскочив Віктор, коли побачив його.
Разом із сестрою вони розповіли чоловікові історію Вікторового життя.
Та Юрій не знав нічого про іншу дитину Лізи. Коли народився Віктор, вони ще навіть не були знайомими, познайомились аж через рік. Одружилися швидко, зустрічалися всього чотири місяці. Справа в тому, що жінка від нього завагітніла і сказала, що боїться сорому.
Він дуже розлютився, коли дізнався про Віктора, але обіцяв, хоч би там що не було, допомогти йому. Утім хлопець запевнив, що йому не потрібні ні підтримка, ні допомога, бо в нього є все. Єдине, що він шукав у цій хаті, це – погляд рідної людини.
Юрій пообіцяв усе з’ясувати і повідомити. Того ж дня він виїхав до дружини, щоб поговорити з нею. По телефону не хотів, бо йому потрібно було бачити її реакцію.
Ліза дуже здивувалася, почувши таку несподівану звістку. Вона запевняла, що це вигадка або хлопець щось наплутав. Але з того часу стосунки з чоловіком зіпсувалися.
Коли через місяць вона приїхала додому, Юрій був уже іншим,сказав,що подає на розлучення, адже якщо вона зреклася одного сина, то може зректися й інших дітей та й і від нього теж може відмовитись будь-якої миті. Тож, мовляв, краще він сам піде, поки вона його не вигнала. Просив про єдине – зустрітися з Віктором. Та Ліза тепер уже й сама прагнула побачити того, хто зламав її особисте життя. Якщо не тоді, немовлям, то тепер, через багато років.
Вона взяла таксі й негайно поїхала до хлопця.
Там вона прямо з порогу почала кричати, що він самозванець.
«Мамо! Невже це ти?» – ледве вимовив збентежений хлопець.
«Яка я тобі мама! Ти мені – ніхто! Я тебе не знаю! І знати не хочу! Та пропади ти пропадом! Ти ж лише на горе на мою голову звалився!» – проклинаючи його, верещала на всю округу Ліза.
Темноволоса, худорлява, із великими синіми очима жінка була справді схожа на Віктора. Цю схожість побачила і Тетяна Романівна, і він сам. Та й серце щемило і підказувало, що та криклива незнайомка йому не чужа. Тільки вона не хотіла цього визнати.
«Зустрінемось у суді!» – сказала на прощання Ліза і поїхала.
Двічі покинутий
Віктор не спів цілу ніч. Він плакав. Йому було дуже боляче, що мати відцуралася від нього вдруге.
Через певний час він спробував знову зв’язатися з Лізою, поїхав до неї. Її не було, поїхала до Ужгорода у справах. Познайомився з братом. Вони виявилися схожими настільки, що стало дивно обом. Коли жінка повернулася, влаштувала Віктору скандал і заборонила приходити. Із того часу він спілкувався тільки з Юрієм, який таки пішов з сім’ї.
Невдовзі хлопець отримав повістку до суду. Це стало для нього справжнім ударом. Знайшов адвоката, але все одно за образу жінки, яка відмовилася пройти тест ДНК, йому довелося сплатити штраф.
«Я хотів покликати столичних журналістів, запросити її на якусь передачу і щоб під тиском людей вона пройшла тест на материнство. Але потім передумав. Я ж був для неї тягарем малим, та і тепер, уже дорослим, виявився непотрібний», – з гіркотою в голосі зазначив Віктор.
Поки тривали пошуки матері, хлопець одружився. Його дружина була з дуже бідної багатодітної родини. Кохав її, мріяв про щасливу сім’ю. Купив хату в селі, почав облаштовувати. Незабаром народився Сашко, якого Віктор любив понад усе на світі. Та одного разу, повернувшись із Чехії, застав у своєму ліжку зі Світланою свого найкращого друга. Закипів, влаштував скандал, перекидав усе в оселі догори дном, але жінку та товариша не чіпав. Після цього пішов з дому, до батьків, до тих, що виростили його. Думав, що ніколи не вибачить зраду. Але серце розривалося навпіл, як же син ростиме без нього. Він не хотів, щоб Сашко ріс без батька, прагнув оточити його такою турботою, яку отримав сам від чужих генетично, але близьких фактично людей.
Віктор вирішив приходити до сина. Світлана не заперечувала. Він забезпечував їх усім, тим більше що дружина ніде не працювала.
У душі чоловіка кипіло все. Він не знаходив собі місця, не міг зрозуміти, чому доля так випробує його. Хлопчик дуже любив батька і просив матір відпустити його пожити до нього, але вона не хотіла. Тож аби не травмувати дитину психологічно, Віктор повернувся в родину.
Світлана змінилася, намагалася всіляко догоджати чоловікові, а малий просто був на десятому небі від щастя, що батьки знову разом. Здавалося, все поступово налагодилося, але раптом занедужала Тетяна Романівна. Із кожним днем їй ставало все гірше. Щоб оплатити лікування, Віктор знову поїхав у Чехію. Працював понаднормово – і день, і ніч, аби заробити більше, аби купити всі необхідні ліки. Він був дуже вдячний цій жінці за її людяність.
Та одного разу в неділю Віктор пішов із іншими заробітчанами в кафе на пиво і там зустрів Лізу. Вона була в компанії нового бойфренда, якого знайшла собі у Празі. Проте навіть перед ним не посоромилась на весь заклад влаштувати «розбірки». Вона кричала, що Віктор розбив їй родину і зіпсував життя, що хоче в неї відсудити будинок, через що і прикинувся її сином. Йому було дуже неприємно слухати маячню жінки, яку вважав рідною матір’ю, але він промовчав і просто тихо покинув кав’ярню.
Із того часу минуло три роки. Віктор усе ще не знайшов із Лізою спільної мови і мучиться у здогадках, чи дійсно ця жінка привела його на світ. І якщо це так (а всі факти вказують саме на це), то чому не хоче в цьому зізнатися. А якщо ні, чому ж відмовляється пройти тест ДНК…
З етичних міркувань імена дійових осіб у матеріалі замінено
Марія УЖАНСЬКА, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
