Вражаюча зустріч закарпатця з вовком. Історія, що розчулює до сліз
Бувають зустрічі, від яких залишається пам’ять назавжди. Я часто ходив до лісу – то по гриби, то по ягоди, або щоб заготувати тички на квасолю. І в мене із тутешнім лісівниками були добрі стосунки. Але один мені все ж найбільше запам’ятався. Він знав чи не всіх звірів на своїй території. Якщо з’являвся хтось новий, він одразу це помічав, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Навіть сойку міг вгадати, чи вона тутешня жителька чи прилетіла звідкілясь. Вовків він знав, як люди знають своїх сусідів на вулиці. І вони йому чимось довіряли. Одного разу я заночував з ним у лісі. Я тоді повіз у ліс пасіку, щоб добути меду із дикої малини та всякого цвіту. Увечері ми розклали вогнище. І раптом я з жахом помітив, що до нас наближається звір. Не було сумнівів, що це був вовк. Його очі хижо світилися в темряві.
Я боявся вимовити бодай якесь слово. Звір виглядав чи то дуже стривожено, чи то дуже ослаблено. Я боявся, що за мить він може накинутися на когось із нас. Я знав, що у цього лісника кращий досвід спілкування з вовками, ніж у мене. Але не дуже вірив, що такий досвід допомагає у подібних ситуаціях.
Але раптом лісник обернувся і заусміхався до вовка, а той покірно підійшов до нього, як собака, а потім став рити передніми лапами землю. Лісник сказав, що це не вовк. Це вовчиця. І що в неї щось трапилося. Тому пішов за нею вслід. Я ошелешено підвівся і теж пішов за ним.
Ми йшли за звіром десь півкілометра. І нарешті побачили вовчу нору. Але вона була порожня. Недавно вовчиця народилися вовченят, але зараз їх тут не було. Ми зрозуміли, що з ними щось сталося.
Раптом вовчиця стала бігти. Ми ледь встигали за нею. Час від часу вона озиралася, щоб впевнитися, що ми йдемо за нею. Нарешті ми почули шум двигуна. А згодом і побачили джип. Троє дядьків якраз вовтузилися з великим мішком. В нас закралася підозра, що в тому мішку якраз і знаходяться вовченята.
Але тут вони побачили лісника і мене. У їх очах стояв переляк. Мабуть, не тільки від того, що вони побачили лісника – з цим вони, мабуть, сподівалися впоратися, спробувати домовитися. Але тут ми почули ще й шум вертольота. Нам просто дуже поталанило. Це кудись летів рятувальний вертоліт. Мало статися щось незвичне, що він летів увечері.
Але дядьки сприйняли вертоліт на свій рахунок. Вони кинули мішок і застрибнули у джип. Та й помчали вони з такою швидкістю, на яку тільки джип і здатний.
Ми побігли до мішка і справді визволили трьох вовченят. Мати почала від радості бігати навколо них. Нашій радості теж не було меж. Лісник погладив одне звірятко і воно одразу згорнулося клубочком в нього на колінах.
Але коли я простягнув руку, щоб погладити інше, вовчиця на мене раптом застережливо загарчала. Вона ніколи до кінця не довіряла людям. Якщо й довіряла, то тільки єдиній людині на світі – цьому лісникові.
Ми так і не дізналися, навіщо ті круті дядьки вирішили викрасти звірят. Мабуть, для того, щоб продати, а може тільки тому, щоб розважитися. Але страху вони отримали повні штани. Думаю, навряд, чи їм ще раз закортить піти до лісу.
А от я ще раз зустрічався з тим лісником наступного літа. І побачив, що біля нього увивається молодий вовк. Він виглядав зовсім як собака – прирученим і радісним.
І зараз я – за будь-якої нагоди – намагаюся вибратися на природу. Усі можливі дати ми з рідними відзначаємо в лісі. День народження – не в ресторанах, а між буків та смерек або на сонячних галявинах. Це наш відпочинок, а ще й наша добра аптека. Я вже й не пригадую, коли звертався до лікаря. Хіба тоді, коли зламав руку. А про простуду не згадував вже років 10.
Іван РІШКО, Воловецький район, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
