Древній Ужгород. Чи знаєте ви, що на Петефі був Чорний орел
Малий Галагов завершується сквером, названим на честь першого президента Чехословацької республіки. Саме там встановлено пам’ятник Томашу Масарику, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
У виданні Йосипа Кобаля «Ужгород відомий та невідомий» йдеться про те, що площа багато разів змінювала назви, свого часу навіть називалася Орлиною. Не тому, що в місті над Ужем гніздилися дикі волелюбні карпатські хижаки, а саме так називався постоялий двір, що квартирував неподалік.
«Місце, де за часів Другетів стояли заїжджий двір і корчма, знаходилося в самому центрі сьогоднішньої площі Петефі, на проїжджій частині з північної сторони скверу, навпроти Пішохідного мосту. Тут схрещувалися дороги, якими до міста приходили мешканці лівобережних сіл – Радванки, Горян, Дравців, Миная, Боздоша та інших, щоб взяти участь в ужгородських ярмарках», – пише автор.
За його словами, перед корчмою сформувалася ціла торгова площа, де теж проводилися великі ярмарки. Ця місцина користувалася великим попитом через те, що, реалізовуючи саме тут свою продукцію, продавці не сплачували мито за користування мостом або поромом, який курсував між берегами річки. Отже, площу Петефі спочатку називали Торговельною.
«Найбільш людною частиною Лівобережжя була, звичайно, корчма, – наголошує Йосип Кобаль. – Як вона виглядала – невідомо. Але після того, як Ужгород із приватних рук перейшов під управління казенної домінії, новий власник у 1780 році збудував нове приміщення постоялого двору з корчмою. В одному з документів за 1791 рік збереглися цікаві відомості про пам’ятку. Називався цей постоялий двір «До орла», а трохи згодом, у ХІХ столітті – «Чорний орел». Ймовірно, що саме так називали і другетську корчму ХVІІ століття. Будинок був збудований із твердих матеріалів. Складався він із восьми кімнат і кухні. З боку вулиці мав троє воріт».
Історик також запевняє, що околиці «Чорного орла», особливо із західної сторони, на початку вулиці Капушанської, протягом тривалого часу були заболоченими. Тому, аби під’їхати до західних воріт постоялого двору, потрібно було подолати дерев’яний міст (його стовпи знайдено під час каналізаційних робіт у 1891 році). І хоч із часом болото поступово засипали сміттям та будівельними відходами, але калюжі й сморід ще довго допікали ужгородцям, які жили неподалік.
З початку 1860-х років територію навколо корчми назвали «Орлиною площею». Сам заїжджий двір із розвитком міста поступово втрачав свою романтичність і шарм, а згодом почав заважати ярмаркарям. У 1871 році міська управа направила до Міністра фінансів Угорщини делегацію яка серед інших питань запропонувала розібрати стару непривабливу будівлю. Та справа затягнулася. Нарешті місту допоміг римо-католицький плебан Андраш Будіш. Він викупив заїжджий двір і на деякий час здав його в аренду. На 1904 рік будівля була вже в такому занедбаному стані, що не залишалося нічого іншого, як негайно демонтувати її.
