Ужгородський лист, написаний тоді, коли ще не було ані електронної пошти, ані есемесок
«…Я навіть не знаю, навіщо ще пишу тобі.
Власне, не те щоб це робив я увесь – ні, щоразу це робить одна з моїх численних іпостасей, одне з отих незліченних «я», що сидить усередині мене. Ти ж бо знаєш це – сьогодні я один, учора був зовсім іншим, а завтра – взагалі буду якимось третім. Одні і ті самі люди часто знайомляться зі мною по кілька разів, сприймаючи мене як зовсім різних людей. Тільки ти одна завжди впізнавала мене, яким би я не поставав перед тобою. Впізнавала мій голос, коли він був охриплим і ледве чутним, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Впізнавала мене, коли я навіть не був самим собою. Вірила у мене більше, ніж я сам. Коли ти вперше зникла з мого поля зору, сподівався, що це ненадовго. А виявилося, що на роки. Спершу біль був гострим, потім перейшов у хронічну фазу.
Я вчився жити із ним, як каліка зі своїми протезами. Спершу вони страшенно муляють і дратують оте, що від тебе ще лишилося. Плоть бунтує проти того, що їй абсолютно чуже, не приймає. Хоча й розумієш, що без цього ніяк: якщо болить, значить, ти ще живий. Живий для того, щоб любити ту, котру я вже ніколи не побачу. І ніколи не забуду, бо тобою просякнуто кожну клітинку мого мозку. Видалити тебе зі свідомості можна, тільки зруйнувавши її усю до останньої крихти. Ти у мені всюди, в кожному порухові моєї думки, у кожній тіні давно задавлених почуттів і особливо у тому, що вмирає останнім. Як це не дивно, я живу завдяки тобі, бо вже давно не здатен розділити нас двох. Не можу ж я підняти на тебе руку. Не знати, навіщо Провидінню потрібно було це усе, але навіть зараз я готовий пережити усе заново. Не тільки готовий, а й переживаю – щодня з новою силою, тільки тепер наперед знаючи, чим усе воно скінчиться. Якщо це взагалі колись скінчиться. Інколи мені здається, що це триватиме вічно, як в Агасфера. І тільки твій лукавий сміх, що досі лунає у вухах так само гучно, як і тоді…»
М-да, «письмо как письмо – безпричинно, я в жисть бы таких не писал». Лист був без початку і без кінця, як і годиться подібним романтичним цидулам. Чи то у них так було прийнято (скажемо, з конспіративних міркувань), чи то звернення і підпис відірвали уже потім – не знаю. Швидше, останнє, бо аркушик був якогось аж надто незвичного формату, із філігранню десь у самому куточку, хоча хто знає, де вона взагалі мала розташовуватися у ті безнадійно далекі часи! Цей пожовклий напівпрозорий аркушик випав із кулінарної книги середини ХІХ століття, котру я купив у букіністичній крамниці. Книжка привабила мене, ясно, не своїм банальним змістом (хоч інколи і кортить скуштувати чогось такого, чим бавилися ще наші предки) – просто струменіла від неї якась така аура домашності, гніздечка-фортеці, котру уже рідко де зустрінеш. Виглядала зачитаною, але найбільший сюрприз таїла між сторінок.
Видно, що цього листа часто перечитували. Так часто, що вже можна було би вивчити напам’ять. Мабуть, таки і вивчили, але все одно перечитували. Як це до болю знайомо! Усякий закоханий просто помішаний на доказах взаємності своїх почуттів. Причому щоразу вимагаються все нові і нові – якомога свіжіші, з пилу з жару. Ті, що годину тому були – вже не годяться, вже приїлися. Інквізитор порівняно з ним – то невинне хлоп’я. Але так буває доти, доки ті нові докази взагалі ще можливі. Коли ж контакт переривається і лишаються самі тільки спогади, їх тереблять, як мавпа газету. Бажання все одно мати нові докази призводить до того, що у старих словах відшуковуються все нові і нові смисли, що читачку вже цікавить почерк, манера написання кожного слова і кожної літери. Починаються такі ігри розуму, що кабалістика порівняно з цим – то ще верх раціоналізму і здорового глузду.
Дика доба, коли ще не було ані електронної пошти, ані есемесок, ані, здається, навіть, стаціонарних телефонів. Коли ще звірі говорили і відповідали за свої слова, а філософи вірили у прогрес, але не відповідали за свою віру. Жили тоді двоє оцих ненормальних, приречених одне на одне і на відлучення від себе самих.
Значить, вони так і не побралися. Інакше навіщо би вона тримала цю епістолу у такому місці? Гм, ну не у Біблії чи у молитовнику було їй таїти це нагадування про щось таке, із далекої молодості. Щось було таке для неї у цьому беззмістовному листі. І щось було у ній, якщо їй писали таке.
Сергій ФЕДАКА, газета»НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
