На Закарпатті 80 тисяч ромів. Три історії цікавих людей

Вони ведуть осілий спосіб життя, здобувають освіту, працюють, створюють громадські організації і називають себе українськими ромами, попри те, що повсякчас, за їхніми словами, доводиться зазнавати дискримінації та утисків. Троє молодих ромів розповіли Радіо Свобода свої історії про те, як вони живуть і намагаються сприяти інтегруванню свого етносу.

Віктор Човка:

«Я – громадський діяч, журналіст, співавтор посібника «Прикмети та забобони ромів Закарпаття», складеного на основі зібраних матеріалів уромських поселеннях Закарпаття, пише Радіо Свобода.

• Був шалений ранок: селфі, автографи. Як Жан Рено покидав Закарпаття

Живу в Ужгороді, маю велику родину. Я навіть не можу порахувати, скільки нас точно. Знаю, що прабабуся мала дев’ятьох дочок, а вони – по п’ять-шість дітей. Наша родина не веде кочового способу життя. Моя сім’я – це тато, мама, сестра, дружина, дітей ще не маю.

У Закарпатській області за переписом 2001 року проживає 14 тисяч ромів. За підрахунками громадських організацій – майже в чотири рази більше. Однак за переписом, який нещодавно зробили медики Закарпаття, виявилося, що нас – 80 тисяч.

• Історія закарпатської родини: Це ти у всьому винна! Це ти забрала в мене батька!

В Ужгороді на телеканалі «ТИСА-1» ми маємо програму «Романо Джівіпен» (ромське життя). Я – її ведучий. Уже протягом десяти років ми висвітлюємо культурну, спортивну, освітню тематику, правові проблеми, які існують у ромській громаді. Показуємо також, де і як живуть роми. Раніше в програмі не було особливої потреби, а нині – навпаки. Наша команда намагається показати життя ромів, якого інші бояться і не хочуть бачити, той колоритний світ, що існує поряд.

Багато тем із ромського життя, з моїх спостережень за іншими ЗМІ, не висвітлюють і журналісти. Але роми так само збирають кошти на АТО, служать. Ніхто не знає про ромів, які навчаються в аспірантурі, отримали три вищі освіти, взагалі про освічених ромів або про громадських діячів, які працюють в Україні. Адже вони намагаються донести, що також прагнуть свободи і гідного ставлення до себе.

У журналістських матеріалах завжди має бути баланс, якщо ж ідеться про матеріали, де фігурують роми, то в них зрідка беруть коментарі, не вислуховують їхньої сторони в конфлікті. Взагалі є заклики проти ромів, які можна кваліфікувати як злочин на ґрунті нетерпимості, але ніхто не займається цими справами.

Негативні коментарі ми вже звикли читати. Основне, що мене турбує останнім часом – це, як пишуть в одному з місцевих ЗМІ, «для ромів Закарпаття – це місце експлуатації та наживи». Хоча ми тут проживаємо більше від трьохсот років. І, зокрема, я, громадянин України, народився тут, і я не хочу нікуди переїжджати.

Ми щодня зіштовхуємося з проблемами – куди не підеш, лише й чути – «всюди ці роми», «всюди ці цигани», «ненавиджу цих ромів», тому що живуть біля мене, набридли, співають, танцюють щодня. Одна ромська львів’янка Галя Юрченко нещодавно приїхала з Києва і розповідала про ситуацію, коли вона їхала в СВ-вагоні, де її сусід у купе сказав: «Я купив за такі гроші квиток, що хоч з циганами не буду їхати».

​Галина Юрченко:

«Сьогодні я говоритиму не від імені Галини Юрченко, а від Галі Оселедчихи – це моє ромське прізвище, якому сім поколінь – це більше від двохсот осіб на території України, Білорусі, Польщі, Литви. Ми не ведемо кочового способу життя, але такі люди в нашій родині були. І навіть моя бабуся, з якою я зараз живу, народилася в період кочівлі. За нашими здогадками, можливо, в Ковелі.

Мій прадід Михайло був із багатодітної сім’ї. Вони вели кочовий спосіб життя. Однак це відрізняється від нашого звичного розуміння «кочування». Тоді моя родина торгувала на ринках. Вони мандрували від ярмарку до ярмарку й продавали або купували коней. Дід розповідав, що його кибитка була для нього і домівкою, і державою. Змінювалися прапори, а кибитка залишалася. У ній народився він, його брати і сестри.

Моя бабуся має освіту, на відміну від її батьків. Це пов’язано не лише з її власним бажанням чи ж родини, але й також з політикою, яку вела влада. Вона народилася до того, як вийшов закон про заборону кочівлі. Тоді її родина опинилася в Хмельницькій області, де їй дали будинок і господарку. Усі брати й сестри бабусі закінчили школи й училища.

Мій ще один дід народився у Павлограді Дніпропетровської області. Він працював водієм-експедитором на місцевій фабриці, яка доставляла продукцію до всіх шкіл Львова. Бабуся закінчила гімназію, але не працювала, була домогосподаркою.

Я – чистокровна ромка. Однак у моїй родині була одна українка – Марфа – моя прапрабабуся. Вона прийняла спосіб життя свого чоловіка і почала кочувати разом із ним, хоча раніше співала в церковному хорі.

Мій тато закінчив Національний університет «Львівська політехніка». Тоді він був одним із двох чоловіків-ромів його віку, які навчалися у виші. Решта – переважно в коледжах. Я навчаюся в тому ж виші на економічному факультеті за спеціальністю «управління персоналом». Я – активіст ромської громадської організації «Рома України «ТЕРНІПЕ», займаюся молодіжним відділом.

Коли я була маленька і ходила до школи, я боялася залишатися в класі сама, бо знала – якщо в когось щось зникне, то завжди подумають на мене. Цю думку я несу і до сьогодні, попри те, що в мене дуже багато друзів не ромів. Я вважаю себе доволі інтегрованою і не мала б нічого боятися. Однак навіть коли я вступала до університету, то обрала не ту спеціальність, за якою дійсно хотіла навчатися, а ту, на яку вступали мої друзі. Я боялася, як мене сприймуть нові друзі та колектив.

У дитинстві батьки намагалися оберігати мене від образ і стереотипів – вони спілкувалися з учителем, моїми однокласниками, запрошували їх додому, аби показати, що ми живемо так само, як вони. Від нас не варто чекати ворожості.

У мене було дві підсвідомості – ми з батьками народилися і виросли в Україні, але нас ніколи українцями не вважали. І попри те, що я себе позиціоную українською ромкою, мені б хотілося, щоб ті, хто буде після мене не відчували тиску. Мене він мотивує, але декого це зламує».

​Януш Панченко:

«Я з міста Каховка, нещодавно закінчив Херсонський державний університет, де отримав ступінь магістра.

Моя сім’я вела кочовий спосіб життя, але в 1956 році вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом». За кочування, зокрема, передбачався термін ув’язнення до п’яти років. Це стало причиною, чому моя родина почала вести осілий спосіб життя.

Мої батьки постійно були на заробітках у різних містах України та Росії. Я міг бачити їх три місяці в році. Решту часу я проводив зі своєю нянею-українкою. Багато її поглядів залишилися в моєму мисленні. Завдяки їй я закінчив школу і мав інтерес до навчання. Вона дала мені українські уявлення про життя. І вони, так само як ромські, стали частиною мене.

В університеті викладачі ставилися до мене з цікавістю і певні речі мені пробачали. Однак коли ще в школі ми читали «Собор Паризької Богоматері», вчителька сказала: «Ви уявляєте, Есмеральда росла до 16 років у ромському оточенні і лише згодом зустріла свою матір. Як вона раділа! Адже вона ж могла загинути, роми могли її вбити або навіть з’їсти!» Я сказав, що ми не їмо людей. Вчителька не знала, що я ром, і зрештою потім попросила вибачення.

Рік тому ми створили першу в Херсонській області молодіжну громадську організацію «Спільнота циган південного краю «Романо Тхан». Першим нашим проектом стало соціально-етнічне дослідження ромського населення в Херсонській області. Для цього ми зібрали інформацію про те, скільки ромів там живе, їхню релігійну приналежність, рівень володіння мовами, освіченості, зайнятість і субетнічний склад. Ці дані дали можливість зрозуміти – хто такі роми в нашому регіоні та які вони мають потреби.

Однак я вважаю, що людям потрібно знати і в широкому розумінні історію ромів. Зокрема, і про те, що їхні предки походять із Індії. Певні племена займалися ковальством, заклинанням змій, плетінням кошиків. Вони постійно переміщалися північною Індією в пошуках місць, де будуть потрібні їхні послуги. Так трапилося, що одна кочова група потрапила до Ірану, ще частина – до Вірменії і Візантійської імперії. Масово роми почали мігрувати до Європи після того, як Візантійську імперію захопила Османська імперія. Першою етногрупою, яка з’явилася на території України, стали роми-серви, до них належить і моя родина.

Ромське населення не моноетнічне, воно різноманітне. На території Європи є близько вісімдесяти етнічних груп, в Україні – їх п’ятнадцять. Ромів можна порівняти зі слов’янами, які також мають велику кількість етнічних груп. Історія України – це історія не лише українців, а й усіх народів, які живуть на її території. Роми в цьому випадку не виняток.

Коли я йду вулицею, люди не думають, що я ром, але якщо йтиме людина і проситиме милостині – його вони одразу ідентифікують як рома. Я хочу, щоб люди бачили і знали, що є різні роми».

Потрібно знімати ту завісу, яка існує між українцями і ромами. Лише розуміння єдності змінить наше життя».

zakarpatpost.net