Закарпатець в інвалідному візку проїхав близько 12 тисяч кілометрів за півроку
Деколи цілковито здорові люди падають духом, опускають руки через певні життєві обставини.
І водночас дехто, у кого немає можливості навіть стати на ноги, показує приклад незламності і стає дійсно успішним.
Яскравим підтвердженням цього став життєвий шлях Олександра Сухана з Мукачева. Він розповів читачам закарпатської газети «НЕДІЛЯ» про підйом на Говерлу, стрибок з парашутом, сплав по Тисі на рафтингу, а ще про неймовірні марафони в понад десяток тисяч кілометрів. І все це він здійснив, будучи прикутим до інвалідного візка.
– 11 квітня 1992 року експедиція стартувала з Владивостока. А фінішували 31 жовтня в Санкт-Петербурзі. Ми пройшли в інвалідних візках близько 12 тисяч км за півроку. То був відрізок часу і дистанція, сповнена випробувань і пригод.
Зупинялися на відпочинок, огляд лікарів, ночівлю. Але повністю увесь шлях ми пройшли самостійно. Навіть там, де було бездоріжжя і супровід мусив залишати нас, ми продовжували шлях разом з прикордонником – велосипедистом з автоматом. То ж була тайга, навколо ведмеді.
Щодня ми проходили по 80-100 км в механічних спортивних візках. Усе навантаження на руки. Тому старалися розраховувати сили, щоб пройти заплановану на день відстань. Зупиняла нас хіба що негода. Бувало, в тайзі застрягали в болоті. Амурська і Читинська області – це суцільне бездоріжжя. Ішли ми вздовж китайського кордону. Отам нам пощастило, бо в той час була велика засуха, тому вдалося пройти по поверхні засохлого болота. Китайці дивилися на нас зі свого боку і не розуміли, що то за дивна експедиція, махали нам руками. А було таке, що ми проїздили повз поля конопель і потрапили під перестрілку, бо саме робили там облаву на наркоманів. Ото вже був екстрім з елементами бойовика. Встигли натерпітися страху. Поки по рації наш супровід зв`язався з місцевою міліцією, нас заховали між двома вантажівками, щоб якась шалена куля випадково не зачепила. Ми їхали під прапором ООН, але місцева міліція не знала про нашу експедицію. А ще ведмеді – вони на нас дивилися, а ми – на них. Був такий випадок, що той єдиний супроводжувач на велосипеді з автоматом десь позаду трохи відстав, мав комусь зателефонувати. А ми утрьох виїхали на місток на річці. Вечоріло, ми замилувалися краєвидом. І раптом я повертаю голову назад, а поруч на скелі, метрів 50 від нас, стоїть на двох задніх ведмідь і спостерігає за нами. Я показав хлопцям – і ми отетеріли. Що робити в такій ситуації? Навіть на здорових ногах втекти не можна було б. Кричати в надії, що наш автоматник почує і встигне на допомогу? Слава Богу, побачивши, що ми його помітили, ведмідь подався в ліс… Є про що згадати. Шкода, що хлопців вже нема в живих. Один помер років два тому, інший загинув. Торік на відзначенні 25-ї річниці експедиції мене дуже тепло приймали в Москві. Я мав можливість відчути, що і серед росіян багато людей ставляться з розумінням до України і українців. Просто їх тримають у страху. Бо навіть для того, щоб підійти і потиснути руку, висловити свою прихильність, людям потрібно було переконатися, що їх не знімають на фото чи відеокамеру.
Хоча потім були й інші експедиції, вже з учасниками від кожної країни СНД. Після тої експедиції (а її організовував Д.Шпаров) учасники з інших країн отримали у себе вдома і нагороди, визнання свого уряду, і житло. Я був тоді капітаном команди. І один залишився непоміченим нашою владою. Довелося вже Дмитрові Шпарову писати офіційні звернення до тодішнього президента України Леоніда Кравчука і клопотатися, звертати увагу на такий факт. Але й після цього пройшло два роки, перш ніж мене запросили до столиці, там я отримав від президента нагороду за мужність. Тоді ж подав президенту клопотання про допомогу з житлом, адже з моєю травмою легше було б жити в місті, а не в селі. І знову ж таки, пройшло чимало часу, перш ніж я отримав занедбану однокімнатну квартиру в Мукачеві.
