Закарпатський священик говорить із Богом у різний спосіб: із хрестом та молитовником, із будівельним інструментом, із голкою в руках
Подвір’я дідівської хати нагадує будівельний майданчик, а вітальня – майстерню. Священик Юрій Попович із Великого Бичкова, що в Рахівському районі Закарпаття, молиться … ще й руками, розповідає. Про це пише Оpinion.
Отець Юрій каже, що він перший священнослужитель у відомій на сьогодні родинній історії: і дідо, і батько були селянами, а до церкви ходили лише як прихожани.
Проте, говорить: якщо маєш прізвище Попович, то, певно, хтось із предків таки служив Богу. Він сам складає молитви не лише в храмі. Будує вже п’яту церкву, віддаючи безумовну перевагу гуцульському стилю, а ще – шиє і вишиває традиційний верхній одяг горян – сердаки й лайбики. Крім того, як чоловік, котрий із дитинства вміє тримати в руках різьбярського ножа, виховав послідовника: син Іван вирізає з карпатського дерева мистецькі гуцульські хрести, що встигли здивувати єпископа та вже прикрашають храми.
Сам отець Юрій мріє вчитися своїм вмілостям далі, а ще – відкрити в рідному селі швейний цех, де встановити кросна для ткацтва. Адже гуцульське декоративно-прикладне мистецтво – це краса й радість, його спосіб розмови з Богом… А будівництво храмів, певно, – місія.
«Церква є для того, щоби говорити з Богом, – каже священик, – і дуже важливо, аби це спілкування було щирим. Чи відчуваю я особливу радість у момент, коли щойно збудовану церкву освячують чи тут проходить перша служба? Певно, так. Але моє щастя – сама ця робота, від миті, коли починаємо робити фундамент. Любиться мені сюди прийти, ся подивити». Отець Юрій показує нам головний храм свого життя без гордині, але не без втіхи. До всього тут торкнулася його рука: від річкового каменю, який використаний для паркану (плоту, як тут кажуть), і до останньої дошки стін…
Церква в присілку Малий Бичків поруч зі старим цвинтарем – взірець гуцульського стилю. «Звідси ж і починається Гуцульщина!» – говорить майстер. Саме такі п’ятизрубні храми, які дуже пасують місцевому ландшафту, будували вмілі діди сьогоднішніх гуцулів. Як найкращі приклади сакрального зодчества, ця церква ззовні виглядає дуже акуратною та компактною, а всередині – просторою, ніби простір жартує із зором. На службі можуть бути присутні до трьохсот людей! «Мені не треба тут мікрофону. І, знаєте, не до душі мені, коли священик говорить до людей отак, через техніку, та і я не народний артист, аби бігати з мікрофоном… А тут я говорю супокійно, і мене люди чують», – каже отець Юрій.
Акустика тут така, що кожне слово священика, котрий веде службу, сприймають у найвіддаленішому кутку храму, а молитви вірян, вочевидь, йдуть звідси просто в небо. Адже збудована церква не лише з вірою, але і з любов’ю, зокрема до своєї землі та традицій. Найдосконалішою церквою сучасної роботи на Закарпатті називає цей храм Михайло Сирохман – дослідник і захисник дерев’яних церков. Отець Юрій мріє завершити облаштування подвір’я та звести тут дзвіницю, так само в гуцульському стилі. А поки що зберігає під стріхою старі хрести з цвинтаря: мовляв, православні священики московського патріархату хотіли їх спалити, а натомість встановити хрести свого взірця, і йому, греко-католицькому священику, це стало не до вподоби. Утім, він воліє не говорити про тихий конфлікт між конфесіями в селищі та про те, чому саме греко-католики змушені зводити церкви з нуля (у представників його конфесії чимало храмів просто забрали). Натомість із радістю каже, як саме це робить – складає молитви в бетоні, камінні й дереві…
Ця церква на узвишші – його четверта, тут він служить зараз. Ще один храм уже збудований у Бичкові, і п’ятий – вже мурований – у процесі, поруч із його хатою. Дві ж звів у Верхньому Водяному – гірському селі неподалік. І кожне будівництво має свою історію. Від процедури виділення землі, закладання фундаменту та покладення останнього фрагменту покрівлі. Одну з церков побудували в рекордні терміни: залили фундамент, а потім виготовили каркас і, доправивши його на місце, за 8 днів перетворили дерев’яну конструкцію на невеличку, але довершену дерев’яну церківцю. Встигли до великого церковного свята, і коли на освячення приїхав знаменитий закарпатський єпископ Мілан Шашік, то не міг повірити власним очам, адже ще нещодавно лише давав благословіння на побудову нової церкви на Рахівщині.
Отець Юрій може довго розповідати, яке саме дерево краще для будівництва храму, як воно має бути оброблено і яка повинна бути покрівля – звісно, із шинґлів (шинґль, або ж ґонт – традиційна дерев’яна дахівка, звична для старовинних церков Карпат)! І що хрестоподібна перекладина під стріхою храму – не лише символ, а й технологічний елемент. Схоже, навички роботи з деревиною – у гуцулів у крові. Утім, отець Юрій вміє працювати і з бетоном, робити кам’яну кладку, знається на конструкціях перекриття й даху тощо. Так само власним оком визначає потрібні розміри і пропорції, ба більше – вносить корективи в архітектурні проекти, аби максимально наблизити вигляд майбутнього храму до традиційного та своїх уявлень про молитву, будовану руками.
Приклад нового життя традицій, ба навіть певної архаїки гірського краю – і надзвичайні різьблені гуцульські хрести, виконані за музейними взірцями. Це вже робота не отця Юрія, а його молодшого сина Івана, і видно, що батько пишається творами молодшого Поповича. Іван мав у кого піти: отець Юрій – ще й знаний майстер кіотів – спеціальних дерев’яних скринь для святих дарів.
Гуцульщина як натхнення: тут теж ідеться про рідний край і його особливості: робить кіоти у формі місцевих церков, зокрема виконав копію храму, в якому останню службу перед виїздом за кордон прослужив президент Карпатської України Августин Волошин – це було саме у Великому Бичкові. Ба більше: батько й син вкривають стріху міні-церкви так само, як і справжні храми, – ґонтом, лишень у мікроваріанті.
Якщо робота з деревом – це традиція горян, а будівництво церков – справа життя, то виготовлення гуцульського одягу в священика – хобі, заняття для відпочинку. Юрій Попович уміє шити й вишивати з дитинства, хоча цьому майбутнього церковника ніхто спеціально не навчав. Розповідає: у хаті завжди пряли, ткали, шили й вишивали. І він малим, коли був сам удома, брався до вовни, до кросен, до швейної машинки й голки. У творчому доробку отця Юрія вишивані ризи, ікони (ця робота, звісно, триває в піст і з молитвою) та кілька плащаниць, які прикрашають збудовані ним же церкви. А зараз уже має цілу колекцію сердаків: здавна гуцули полюбляють цю зручну, теплу й рясно орнаментовану одіж.
Почалося, звісно, з одного: захотів мати собі таку річ, от і взявся власноруч за взірцем із традиційного, дідівського. «Першого свого сердака я скопіював, а далі – то вже моя власна творчість! Щоправда, недовго я його проносив: пішов на ювілей до іншого священика, то друзі зняли з мене той сердак і йому подарували. Най має радість!», – сміється отець Юрій і показує наступні роботи.
Сам носить два сердаки: бордового бере для коляди, а чорний вбирає і без нагоди. Зараз майстер віддає перевагу кашеміру, але таки планує взятися і до шкіри (традиційно лайбики – гуцульські жилетки, оздоблені аплікацією та навіть металом – робилися з овечої шкіри та оздоблювалися лисячим хутром). Нині він виготовляє «полегшені» варіанти з тканини, а не валяного сукна, та додає власних барв і технік, вишиває шнурками, додає китиці. Оздоблювальні шви відтворює за фото, як і власне моделі (кроїти теж навчився сам, за взірцями з життя і альбомів).
Пізнає символіку вишивки; показує вигадливу квітку, котра йде із «серця» і традиційно прикрашає обидві полочки лайбика: «Оце – символ роду людського, що продовжується, розквітає… А оцей узір зі спіралями – знак Сонця, він також на багатьох гуцульських строях присутній». Разом з тим додає власних елементів. Сьогодні це – едельвейс, легендарна квітка горян. Якщо хлопець приніс едельвейс дівчині, це означає освідчення у вічному коханні. Так само шовкова косиця (так називають рідкісну рослину на Закарпатті) – символ витривалості, мужності та сили життя, адже росте тендітний едельвейс високо в горах на стрімких скелях, ховаючись від людей, і здобути його непросто. Зараз отець Юрій вишиває едельвейс на сердаку, який замовили в Ясіня – знамениту столицю Гуцульської Республіки.
Власне, традиційними кольорами для гуцульських сердаків залишаються чорний і червоний кольори. Білий – це рідкісний, хіба весільний. А носять сердаки гуцули цілорічно, у три різні способи, залежно від погоди, це зумовлено гірським кліматом: вдягають в два рукави, в один і – наопашки, зав’язавши шнурками з китицями під плечем. Загалом Гуцульщині притаманні яскраві фарби в оздобленні речей. Звичним є поєднання жовтогарячого і зеленого кольорів: «На Косівщині не використовують синій колір, а у нас він є. Мені замовляють і сердаки з елементами кольорів національного прапора – у вишивці і ґитичках (так тут називають китиці – прим. авт.)».
«Багато хто хоче, щоби був червоний колір, у різних відтінках, аби було яскраве, така-от парадна одіж. А от ці орнаменти я складаю сам, дещо побачив на старих сердаках, але переробляю, комбіную зі шнурків та отакої густої вишивки, спробував її відтворити, виходить ось так», – отець Юрій перебирає і показує напівготові речі. «Двох однакових сердаків ніколи не буде, щоби знали! А таку вишивку я побачив в кіно про Карпати! Також дивлюся і в інтернеті…» Священик відзначає збільшення цікавості до народного строю та використання етноелементів в одязі та дуже це схвалює: люди тягнуться до свого, рідного, а це найкраще для душі.
Більш яскраві й більш строгі, з рясним оздобленням і прикрашені лише кількома швами… Сьогодні сердаки отця Юрія – улюблений одяг для колядників, на свята та на подарунки. Сміється: якось замовляли для презенту одну річ, а повернулися і спитали, чи зможе пошити сотню… «Що ж, потроху шию…», – говорить майстерний священик. А завершує «показ колекції» шапкою-«рогівкою»: історичний гуцульський головний убір відтворював так само по пам’яті та за фото і довго шукав крій, який би дозволив повторити автентичний вигляд. Утім, сфотографувати не дає, каже: та, яка вдома, не є вдала, то проба, а найкращі вже подаровані, надівані поважними гуцулами в свята…
Майстер таки ділиться заповітною мрією: хотілося б організувати в селищі виробництво, цех із пошиття й оздоблення гуцульського одягу. І, звісно, поставити там кросна. Раніше ткацькі верстати були чи не в кожній сільській хаті, а тепер і не пригадає, чи хтось має такі робочі. Але священик, хоч і любить традиції, тяжіє і до нових технологій. Так, у храмі обладнав електричні килимки, ними і опалюється церква. А про кросна мріє … фінські – мовляв, вони більш функціональні та й коштують точно не більше наших, музейних, натомість дають змогу виткати аж 16 видів полотна… Хоче й облаштувати особисту майстерню, адже нині шиття-вишивання сконцентроване в домашній вітальні й додає там робочого безладу. Але от яка справа: через дорогу від хати – цегляні стіни нового, вже мурованого храму. Завершити будівництво й облаштування цієї (вже п’ятої своєї!) церкви отець Юрій планує за два роки й, імовірно, майстерня доти почекає. Адже саме церкви – то його головна молитва. Хоча отцеві Юрію вдається говорити до Бога в різний спосіб: як із хрестом та молитовником, так і з будівельним інструментом, а також із голкою в руках, і щоразу це щиро.
