Закарпатець має власну родинну церкву, а сам по півроку проводить на заробітках
…Феномен приватних церков у нашій країні пов’язаний із певним негативом – багато хто пам’ятає, як при першому е-декларуванні записували наші чиновники в перелік своїх маєтностей збудовані на їхні кревні приватні церкви – от щоб Богу молитися, аби ніхто не заважав, пише Укрінформ.
Історично цей феномен – не дивина – храми існували на території замків і палаців, і для вельмож-володарів до них був навіть окремий вхід: аби з простим людом не перетинатися.
А тепер уявіть собі, що такий-от приватний храм має собі на подвір’ї звичайний закарпатець, селянин, більше того – горянин.
ЯК СПИТАЄТЕ ПРО ЦЕРКВУ, ГОСПОДАР УСЮ РОБОТУ КИНЕ
Мова про Михайла Герзанича, який живе в селі Тихому на закарпатській Березнянщині та має на обійсті за хатою церкву.
Ні-ні, він не багатій, хоча все життя по заробітках – і сам їздив, і сини тепер їздять: бо такий тут спосіб виживання.
Ця церква була побудована далеким прадідом Михайла Герзанича, за легендою, 500 років тому. Й відтоді вона переходить у спадок усім Герзаничам по чоловічій лінії. Правда, у цьому селі є інша – громадська церква, куди ходять на службу, де вінчають, хрестять та відспівують… Але Михайло Герзанич має свою. Її він відкриває щоранку – заходить туди з молитвою, на ньому — підтримання тут порядку, ремонт, косметичний і капітальний. «Громадським» цей храм стає єдиний раз на рік – 27 вересня, на Здвиги, (так в народі називають один із дванадесятих церковних празників Воздвиження Чесного Хреста Господнього). Тоді до Герзаничевої кам’яної церкви сходиться весь сільський люд, парох та монахи зі скита, що в сусідньому селі – Сухий. І церква оживає.
А щодень вона стоїть собі, тихцем, підпираючи небо над цими горами. Невеличка, кругленька, як пасочка, охайна й ошатна. Біля церкви посаджені квіти, зовсім поряд – старі яблуні в саду, тут же височать туї, вони вже вищі за храм. А збоку від церковці – хрест із цікавою історією, про яку — нижче. Стоїть вона собі тут, оберігаючи це обійстя та й усіх, хто в ньому.
Живуть у невеличкій хатині поряд із храмом – через сад – господар із господинею, у Михайла Михайловича є також двоє синів, яких дома більше нема, ніж є — бо заробіткують. Та й сам Михайло півроку по заробітках (раніше в Росії працював, в останні роки – більше в Києві), півроку – вдома. Останнім часом дружина заслабла на ноги – мушу, каже, геть заробітки лишати, поміч удома треба — з коровами та городами.
Але якщо ви раптом захочете до нього навідатися, господар завжди радий лишити роботу – бо відомо ж, що в селянина не буває так, аби роботи геть не було: щось у ґаздівстві та знайдеться, аби рук попросити. Та заради родинної церкви Михайло Михайлович лишить усе, заведе вас, покаже, розкаже. Навіть у дзвона подзвонити дасть!
ДІД ЗВІВ ЦЮ ЦЕРКВУ, АБИ ЛЮДЯМ БУЛО ДЕ МОЛИТИСЯ
– За переказами старожилів, – розповідає Михайло Михайлович, – знаємо, що дід, Василь Герзанич, який звів храм, був багатим чоловіком. Він розводив волів, обробляв ними людські поля та ще й продавав – з того й жив. Ото якось дід продав пару волів і збудував цю церкву. Коли це було – достеменно невідомо, бо не збереглося жодних записів. Але кажуть, що збудував для того, аби люди в селі мали храм. Бо до 1792-го року в Тихому тимчасово не було церкви – згоріла за недоглядом дяка, вціліло при тій пожежі тільки Євангеліє, друковане 1645 року (воно зберігається нині в цій дідовій церкві). І от, переказують, доки молитися ніде було, бо старий храм згорів, а новий ще не збудували, дід вирішив звести для односельчан храм на своїй землі й на свої кошти.
Побудована церква з каменю, кладка трималася на глині до кінця 90-х років минулого століття, коли Михайло Михайлович із братом зробили капітальний ремонт церкви й укріпили товсті стіни цементом.
– На цю невелику будівлю, – каже, – пішло 22 мішки! До цього ремонту в 1999-му силами братів Герзаничів церкву ремонтували ще 1891-го, тобто, майже сто років тому.
До збереження зовнішнього виду храму та його інтер’єру в родині ставляться дуже відповідально: коли бачать, що потрібен ремонт, збирають гроші й роблять його. Тому храм має гарний вигляд: ні тріщин, ні інших вад ззовні нема. Усередині теж дуже затишно: вишиті рушники та скатерки обвивають образи й укривають лави…
У церкві немає цінних старовинних ікон чи іншої утварі (все цінне забрав із собою останній греко-католицький парох усередині 40-х років минулого століття, коли був змушений покинути й церкву, й паству – тікав від совєтів). Головна цінність храму на обійсті Герзаничів – древнє Євангеліє, друковане 1645-го року. Старопис має навіть автограф єпископа Поповича, поставлений 1864-го року. Його ґазда береже, як зіницю ока. Читають із нього про діяння Господа на літургії лише раз на рік – 27 вересня на Здвиги.
– Тут правили служби, вінчали, хрестили – тобто, церква діяла до 1944-го року, – розповідає Михайло Михайлович. – Останнім священиком був отець Талабірчук із Королева. А за совєтів хотіли зробити в храмі склад – на сміх, але люди не дали. Хоча звідтоді церква все одно просто перестала діяти. Проте ми її зберегли.
МАРМУРОВИЙ ХРЕСТ ЯК ЗНАК ПОДЯКИ І МІДНИЙ ДЗВІН НА ЙМЕННЯ ЙОВ
Біля церкви є хрест, що теж має незвичну історію. Він зроблений із дорого мармуру (таких хрестів усього два на Закарпатті). На ньому надпис: «Цей хрест на славу Божу поставив Василь Герзанич, 1918». Це був не родич Михайла Михайловича, а однофамілець – Герзаничів у Тихому багато. Чоловік ішов на першу світову воювати, і перед тим, як залишити рідне село, зайшов до церкви помолитися – аби Господь уберіг від смерті на війні. Він повернувся живим через шість років, і поставив цей хрест – на знак подяки за своє життя.
Цікавий також дзвін над входом. Він невеличкий, мідний, має своє ім’я – «Йов».
Михайло Михайлович дзвонить у нього зазвичай, як з гір насувається гроза. Тут це часто буває. Каже, що дзвін допомагає розігнати грозові хмари – і то направду. А вперіщити й потовкти городину в Тихому, незважаючи на «Йова», може хіба що з Великодня до Вознесіння: тоді, за церковним законом, не можна дзвонити під час грози.
Також Михайло Герзанич показав ще один дзвінок, який має ця церква, щоправда, він маленький, теж мідний — у давнину з таким двіночком піп ходив селом і, дзвонячи, скликав людей на службу Божу, пояснює господар родової церкви.
Цікавлюся, що ж діється у церкві зазвичай – щодня, в неділі, на свята.
– Кожен мій день починається із ранкової молитви в нашій церкві, – каже господар. – Ми з жінкою її прибираємо всередині та доглядаємо ззовні, аби кам’яна церковця ще довго передавалася в роду Герзаничів, як за віки прийшла від прадіда до мене.
ДЕНЬ, КОЛИ В ЦЕРКВІ ХРАМ, У ГОСПОДАРЯ – ЯК ІМЕНИНИ
Одного разу мені випало побувати в цій церкві акурат на Здвиги – тобто в той урочний день, коли вона повна люду, коли горять свічки, святі отці читають молитви, а бабці їм підспівують. І вразило до глибини душі, як сприймав цю службу власник церкви Михайло Герзанич. Було враження, наче це – його день народження!
Ми на початок літургії не встигли, поки добралися до Тихого з Мукачева. І коли прийшли до церкви, служба уже йшла, якраз готувалися читати Євангеліє. Всередині маленької кам’яниці співали православні піснеспіви – люди спільно з парохом і монахами. Тут доволі тісно (храм усередині завбільшки – як звичайна вітальня), повітря сизе від людських подихів та ладану, горять свічки та лампи, народ співає церковні гімни церковнослов’янською, за давніми мотивами: Божа краса, одним словом, що й казати! А на порозі церковці стоїть іще з десяток прихожан: матусі з діточками, чоловіки. Як зазвичай – ті, кому не вистачило місця всередині. Біля входу до храму і його хранитель – Михайло Герзанич. Ґазда церкви гречно з усіма вітався, дякував за візит і припрошував до служби.
Видно було, що у нього справжнє свято. Михайло Герзанич скидався на іменинника, до якого нині зійшлися знайомі й незнайомі, аби вітати з празником. Ще й до того з хати долинало цоркання мисок та ложок: ґаздиня з сусідками та родичками готували гостину, бо по службі у Герзаничів прийнято частувати учасників храмової літургії. І навіть якщо ви дуже спішите (бо електричка!), мусите випити чарку вина і закусити простими наїдками.
І ХАЙ «ЙОВ» ГОСПОДУ РОЗКАЖЕ…
Познайомивши мене з історією своєї церкви, Михайло Михайлович перепросив та й побіг до входу, мовляв, зараз буде відповідальний момент. На літургії акурат дійшли до апогею – переможної пісні, зазвичай, у цей момент у сільських храмах дзвонять у дзвони. Настала черга «Йову» заговорити до людей та навколишніх гір. Михайло Михайлович дзвонить у свого «Йова». Він робить це з великим завзяттям, видно, що й сам він у цей момент дзвенить, як той «Йов», хоча й нечутно для оточуючих. А я відчуваю, як чоловіку аж дух перехоплює від щастя в ці хвилини.
Враження, що то разом із ним дзвонять усі Герзаничі – починаючи від того діда Василя, який звів на свої гроші цю церкву й передав у спадок дітям і правнукам.
Й лунає цей дзвін над Тихим, ллється над тутешніми горами, й поцілувавши полонини, летить у небо, до самого Господа. Передати Йому, що ще є на Срібній землі люди, які дбають про свої церкви, знають та уміють гордитися дідівським спадком.
Тетяна Когутич, Ужгород-Тихий
Фото автора
