Смішні життєві історії відомих закарпатців
Закарпатська газета «НЕДІЛЯ» знаходить у нашому краї цікавих людей і постійно знайомить читачів із унікальними особистостями. Їх багато на нашій щедрій на таланти благословенній Богом Срібній Землі. Утім у видатних людей є не лише секрети успіху. Часом вони потрапляють у надзвичайно кумедні ситуації.
Напередодні Всесвітнього дня сміху закарпатська газета «НЕДІЛЯ» попросила відомих закарпатців пригадати веселі історії зі свого життя.
Валентин ШТЕФАНЬО, відомий кондитер
– Я вчився у Франції на курсах французької. Зі мною було багато вихідців із інших держав. Там такі правила – запізнишся: виконуй якесь завдання, штрафне так би мовити. І якось я запізнився. Це був лише початок нашого навчання. Викладач каже: «Що будеш робити?». Я ще ні говорити, ні якісь пісні французькою не знав. Кажу всім: «Станьте, я буду співати головну пісню своєї держави!». Не знав ще навіть, як буде французькою гімн. Усі встали, я проспівав гімн України і мені дозволили зайняти своє місце у аудиторії. Через певний час я знову запізнився. Усі заусміхалися і вже самі встали. Я знову виконав гімн України. А коли запізнився втретє, завчасно вже підготував собі віршик французький. Думав, розповім. Та коли професор мене побачив, у нього на обличчі засяяла посмішка і він одразу випалив: «Сідай, Валентин, сідай! Не треба нічого робити!» Досі смішно, коли пригадую.
Анастісія ПЕНТЕК, начальник головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області
– Чомусь зразу згадались молоді роки. Я працювала у соцзахисті і поїхала аж на 45 днів в Ленінград (нині Санкт-Петербург) на курси підвищення кваліфікації. Там в одній кімнаті жила з дівчиною Галею з Воронежа. Перший раз вибрались на прогулянку містом. А там рух транспорту такий інтенсивний – у чотири смуги, не як у нас… До підземного переходу далеко, і я, дівча з провінції, запропонувала перебігти дорогу десь поруч. То були радянські часи. Такого потоку автомобілів в Ужгороді не було. Галя, звичайно, заперечувала, але я все-таки побігла. Подрузі не залишалось іншого, як податися за мною. Вже на середині ми побачили, що до нас рухається міліціонер. Отже, штрафу нам не минути. І немалого. І тут в Галі з’явилася ідея виходу із ситуації – зробити з мене іноземку. Це ж не дивно: вона слова не розуміла з моєї закарпатської мови, а тим більше угорської. Отож міліціонер на нас кричить, а Галя йому розповідає те, про що ми домовились: мовляв, я угорка і нічого не розумію по-російськи. Я ж підтакую… то закарпатською, то угорською. Міліціонер просто отетерів від нас і… відпустив, порадивши Галі взяти мене за руку та провести до підземного переходу. Ми ще довго сміялися з того, як вдало розіграли його.
Ще одна історія знову ж таки пов’язана з Галею і моїми курсами в Ленінграді. Пам’ятаю банани. Де ж ми тоді їх бачили! То був вересень, величезна черга. Галя банани просто обожнювала, а я ці тропічні плоди бачила вперше. Запропонувала вона купити. Коштували ці зелені екзоти аж 25 рублів за кілограм! Мені було соромно зізнаватися, що ніколи їх не куштувала. Взяла я чотири штуки. В гуртожитку Галя свої банани заховала під ліжко, я ж тишком-нишком свій один попробувала. Звичайно ж, мені смак не сподобався – вони ж були незрілі. Тож я їх і викинула. Через кілька днів Галя мене пригощає своїм бананом – вже жовтим. То вже було смачніше! І тут Галя каже: «Тепер давай свої». Довелося зізнаватися, що мої банани на смітнику. Подруга була шокована, довго потім відчитувала мене, чому я так зробила.
Надія КЕРЕЦМАН, доцент кафедри історії Стародавнього світу і Середніх віків УжНУ
— Я людина не надто спортивна, а якось на четвертому курсі ми з подругою вирішили, що нам потрібно бігати вранці. Жити ми на БАМі. Автобус тоді ще туди наверх не їздив, зупинявся біля «Веселки». Тож щоразу я прокидалася першою, бо в мене був такий внутрішній будильник. І от одного разу я годинник не так перевернула. Сплю собі і дивлюся, вже шоста ранку. Одягнулася, пішла дівчат із ліжок зганяти. Вони так важко вставали. Ми зібралися, пішли до виходу, спустилися чорним ходом, а двері зачинені. Ми – до чергового, кричимо, як то, вже давно треба було відчинити, нам вийти треба, а він – спить. І тут раптом я відчула, що тут щось не те. Та й черговий каже, які бігати, коли ніч на дворі. Глянула я на годинник, а там – не шоста година, а північ. Лише тоді зрозуміла, що подивилася спросоння на циферблат не тим боком. Ну й сміху було після тієї «пробіжки»! Два роки ми згадували про той випадок, а хлопці які коломийки не придумували, там завжди я була «прописаною» і те, як бігати ходила. А взагалі подібних кумедних історій безліч.
Марина ФЕДЧИК, КВН-щиця, умілиця, лікар, винахідниця
— Життя в мене щедре на кумедні випадки. Ось проходила повз вітрини і побачила манекени, тож згадала одну поїздку. Якось ми поїхали на КВН під Київ і жили у Пущі Водиці. Тож вдома, коли ми запаковували ранці, все було гарно утрамбованим, помістилося все, а коли поверталися, у поспіхові засовували речі абияк і нога від пластикового манекена в одного з хлопців стирчала з рюкзака. Ми брали її з собою для виступу. Отже… сіли ми у тролейбус, що їхав у Київ. Я сиділа поруч із тим хлопцем, що мав сумку з манекеном. Він задрімав, а нога доторкнулася до вікна. Враз усвідомила, що на нас із пересторогою почали дивитися пасажири. Я ліктем його розбудила і кажу: «Слухай, здається, вони думають, що ми розчленований труп веземо». Тому почала обігравати ситуацію. Добре, що він підіграв. Тож я завела розмову: «Блін, задовбала вона тебе вчора так, що тобі довелося її розрізати…» Спочатку в людей на обличчях був переляк, непорозуміння, потім почали уважніше роздивлятися ту ногу і зрозуміли, що вона штучна, тож почали сміятися. Далі й нам дехто почав підігрувати… До Києва вже весь тролейбус реготав. А хлопець іще так погладжував ступню, примовляючи: «Ну потерпи, кохана, ми зараз доїдемо». Але це ще не все. Із тією ногою ми пройшли через весь Київ, сіли у вагон поїзда під здивовані погляди провідника… а вночі він цю ногу притулив до гарячої батареї – і вона розплавилася. А нам її потрібно було повернути в магазин. Хлопець розхвилювався, але хтось йому підказав, що коли її помістити в гарячу воду і подути в дірку на ній – вона розпрямиться. Так він і зробив. Засунув ногу у воду і почав у неї дути. У той момент відкрилися двері – і зайшов його батько… Продовження було таким же веселим. Спочатку – жах, а потім – сміх. Ось так та нога веселила нас практично всю поїздку. Зрештою хлопець повернув ногу, яка все ж розпрямилася, і розказав господарям манекену усю історію нашої кумедної подорожі.
Роман ЗАЖИРКО, віце-президент Глобальної Федерації Силового спорту, Президент KFPS Закарпатської області
— Нещодавно ми проводили чемпіонат України з бодібілдингу, де я був головним суддею. Після закінчення нас повинні були відвезти до місця поселення. Сказали: «Сідайте в машини. Вас відвезуть». Посідали ми в автомобілі, водіям наказали їхати за головним автомобілем, єдиний водій якого знав дорогу. Було вже темно, йшов дощ, година пік… у результаті до місця локації доїхав єдиний автомобіль із місцевим водієм. Решта авто опинилася в різних кінцях міста, добре що не області. Якби не навігація, яка зараз є в кожному телефоні, довго б нас збирали докупи. Все було, як в анекдоті… Страшенно сильний туман, видимості ніякої. Водій побачив перед собою фари і вирішив не напружуючись прилаштуватися й їхати позаду іншої машини. Їхали вони так, їхали, але раптом авто спереду зупинилося. Водій чекає 10, 20 хвилин, думає собі: «Стоїш, так стій, а мене пропусти». Але боїться вийти, бо туман, і не потрапити б під інший автомобіль. Почав він сигналити. Підходить до нього водій першої машини і питає: «Чого шумиш?» Цей каже: «Це ти чого зупинився, від’їдь на край, дай проїхати». А той подивився на нього і відповідає: «Та я вдома, до себе в гараж заїхав!». От така кумедна історія.
Мирослава КОПИНЕЦЬ, закарпатська співачка
— Якось я порізала 25 рублів, захованих мамою у серванті. Мені хотілося, аби в неї було більше грошей. Тоді, ще маленькою, я думала що якщо банкноту подрібнити, її стане більше і за ті кошти можна більше всього придбати. Радісно піднесла свій витвір мамі, обняла її і сказала: «Ти казала, що в тебе мало грошей. Тепер маєш багато!». Вона розсердилася, але не била мене… ніколи. А мені насправді було її шкода, що так багато працювала. Я була тоді десь трирічного віку.
Олександр Дзембас, історик і археолог, дослідник і охоронець Невицького замку
– Це буде дуже схоже на анекдот, але ситуація реальна і з життя. Свого часу я працював у Москві. Ходив у різні бібліотеки… Тож ішов вулицею Горького, тепер вона називається Тверською. Там був величезний міжнародний телефонний пункт. У автомат потрібно було кидати по 15 копійок, щоб зателефонувати. Тому я вирішив запастися копійками. Виміняв у кіоску Союздруку три рублі і направився до цього пункту. Тоді мені треба було багато дзвонити в Ужгород, а мобілок ще не було. У метро на сходах чую, як мої копійки посипалися. А я ще був студентом… Довкола бігав натовп і збирати було важко. Але враз дивлюся – мої монети збирає ще й якась бабуся. Спочатку хотів їй сказати, що не треба, я сам впораюсь, але стало якось незручно. Та, бачу, вона їх собі згрібає. Вже й не знав на що думати. Почав збирати швидше… але й вона пришвидшила темп. Ще і дивиться на мене так безсоромно. Ну… Ви розумієте, що я про неї міг подумати і якими епітетами нагородити! Отже, скільки вдалося, стільки зібрав…. Відійшов, порахував скільки маю грошей і вже хотів їх поставити до кишені, як відчуваю… мої копійки там… Так стало не по собі… Хотів повернути, але стареньку вже не знайшов.
Маріанна КРАВЧУК, редактор газети «Закарпатські оголошення».
— Це стосується безпосередньо роботи. Працюючи ще менеджером з реклами, домовилася з клієнтом про зустріч. Але в редакцію підійти він не міг, тож я пішла до нього. Ми підібрали зручний час і я відправилася на пошуки фірми. Наголошу, що тоді я тільки починала працювати в «Закарпатських оголошеннях». Дорогою думала про те, як рекламодавцю буде цікаво розмістити в нас інформацію про себе, над тим, як краще подати матеріал, аби його помітили читачі. Ужгород я ще знала не дуже добре. Фірму якось я знайшла, але підійшла до неї не з боку центрального входу, а з іншої вулиці. А територія підприємства виявилася дуже великою. Обходити було далеко. Огорожу ж господар встановив високу й надійну. Проте я вирішила через неї перелізти.
Пам’ятаю ще масивні ворота з ланцюгами. Ну й зависла я на них… застрягла… ні повернутися назад, ні потрапити на фірму не могла. Сиджу і думаю – що робити. На щастя, мене помітили. Підійшов охоронець і питає: «Ви всередину, чи за межі?» Я вибухнула сміхом. Кажу: «Та я… взагалі то… до Вас!» Саме він і зняв мене із огорожі. Я перезнайомилася з усіма працівниками, зайшла до керівника і розповіла йому про все, що трапилося. Він дуже сміявся. Наша з ним розмова почалася на веселій ноті і співпраця виявилася в перспективі дуже продуктивною. Він зауважив, що якщо я подолала на шляху до нього такі перепони, то ми просто змушені співпрацювати. Про цей випадок я не розповідала нікому, але він закарбувався в моїй пам’яті назавжди. Загалом курйозів було надзвичайно багато, за що мені й подобається те, чим займаюся. Навіть можу впевнено заявити, що в житті себе знайшла, що я щаслива, адже маю і прекрасну родину, і улюблену роботу.
Володимир ЗАКАПАТСЬКИЙ, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
