Історичні докази того, що Христос воскрес
Воскресіння Христа з мертвих на третій день у повній цілісності тіла й душі є фактом, який здається настільки ж безсумнівним, наскільки може бути безсумнівним факт, підтверджений історичним свідченням.
Вся проповідь апостолів була зосереджена навколо Воскресіння Христового. Вороги Ісуса Христа – юдейські книжники і фарисеї – над усе боялися свідчення про Воскресіння Христове. Воскресіння Христа — це реальна історична подія у часі й просторі. Історик Вілбер Сміт з цього приводу зазначає: „Значення воскресіння — питання богословське, але факт воскресіння — питання історичне. Тут ідеться про конкретне географічне місце, про конкретного власника гробниці, який жив у першій половині І ст. Гробниця була вирубана в скелі поблизу Єрусалима, а стіни її складалися не з якоїсь міфічної павутини або хмари пилу, а з геологічно визначеного матеріалу. Охоронці перед гробницею не були повітряними істотами з Олімпу; синедріон був радою реальних людей, які часто збиралися на свої засідання в Єрусалимі.
Численні писемні свідчення вказують на те, що, ким би ще Ісус не був, Він був реальною особою, яка жила серед людей; що учні, які проповідували воскреслого Господа, були звичайнісінькими людьми, які їли, пили, спали, страждали, працювали й помирали. Що може тут бути „доктринального” ? Це є питанням історичним” . Ігнатій (бл. 50-115 р. від Р.Х.), єпископ Антіохійський, уродженець Сирії й учень апостола Івана, був, як свідчить історія, „кинутий на поталу диким звірам у римському Колізеї. Його „Послання” були написані під час мандрівки з Антіохії назустріч мученицькій смерті”. Він писав про Христа: „Він [Христос] був розіп’ятий і помер за Понтія Пилата. Він був розіп’ятий насправді, а не для вигляду, й помер перед очима творінь небесних, земних та підземних. Він також воскрес із мертвих на третій день. У день приготування до свята Пасхи, о третій годині, Він отримав свій вирок від Пилата, бо Отець Його дозволив це.
О шостій годині Він був розіп’ятий, о дев’ятій помер і ще до заходу був похований. Цілу суботу Він пролежав у гробниці в землі, куди поклав Його Йосип із Аримафеї… Його засудили на смерть і розіп’яли — по-справжньому, не для вигляду, не задля обману, не грою уяви. Він насправді помер, був похований і повстав із мертвих…”. Юстин Мученик (бл. 100-165 p.), філософ, апологет, мученик.. Будучи впертим шукачем істини, він послідовно стукався у двері стоїцизму, вчення Аристотеля, піфагорейства та платонізму, хоча ненавидів епікурейство…
Цей щирий послідовник Платона став віруючим християнином. Він говорив: „Я знаходжу лише християнство безпечною та корисною вірою”. І дійсно, Юстин Мученик зрозумів, що якщо філософські системи давнини пропонували лише інтелектуальну платформу, то християнство давало Самого Бога, Який узяв участь у людській історії через Ісуса Христа. Зрозуміло й недвозначно Юстин Мученик стверджував, що: „…Ісус народився сто п’ятдесят років тому при Квіринії, а далі жив під час правління Понтія Пилата”. Тертулліан (бл. 160-220 pp.) із Карфагена, що в Північній Африці, писав: „Але євреї були настільки розгнівані Його вченням, яке звинувачувало їх вождів та правителів у відхиленні від істини та привернуло дуже багато послідовників, що врешті-решт вони привели Його на суд Понтія Пилата, у той час римського намісника в Сирії, і звинувачували Його настільки несамовито, що примусили віддати Христа їм на розп’яття”.
Щодо воскресіння Христа, то Тертуліан вважає його фактом незаперечним. «Учинивши так із Христом, Понтій Пилат повідомив про Нього правлячому імператорові, у той час Тиберію. Римські кесарі й самі ввірували б у Христа, якби тодішній світ не потребував кесарів або якби християни могли б ставати кесарями. Його учні, мандруючи по всьому світові, виконували волю свого божественного Повелителя. Прийнявши чимало страждань від переслідувань євреїв і прийнявши їх не без готовності, в силу своєї незламної віри в істину, багато з них урешті-решт прийняли смерть від жорстокого меча Нерона, який посіяв насіння крові християн у Римі”. Наступний вражаючий уривок ми зустрічаємо в єврейського історика Йосифа Флавія в його „Античностях” (кінець І ст.): „Близько цього часу жив Ісус, мудра людина, якщо тільки справедливо називати Його людиною, тому що Він творив чудеса й був учителем мужів, які радо приймали істину. Він прихилив до Себе дуже багато євреїв та поган. Він був Христос, і коли Пилат, навчений нашими начальниками, засудив Його на розп’яття, то ті, які любили Його з самого початку, не відмовились від Нього, бо Він з’являвся до них живим на третій день, згідно з передріканням пророків, які говорили про це та ще про десятки тисяч інших чудес, пов’язаних із Ним. Плем’я ж християн, яке отримало від Нього своє ім’я, живе й донині” (Josephus, AJ, 18.3.3). Упевненість апостолів була заснована на їхньому реальному досвіді. Христос з’явився їм живим „із засвідченнями багатьма” (Дії 1:3). Книга „Дії Апостолів” була написана Лукою приблизно між 63р. і падінням Єрусалима в 70-му. У вступі до свого Євангелія автор пише, що інформацію для книги він збирав в очевидців. Імовірно, той же підхід було використано й під час написання „Дій”. В окремих місцях своєї розповіді Лука вживає займенник „ми”, що вказує на його безпосередню участь у деяких із описуваних ним же подій. Лука знаходився в гущі проповідницької діяльності перших християн, особисто беручи участь у грандіозних подіях тих далеких днів. Отож, і сам він — співучасник та очевидець. Немає цінніших свідчень для встановлення історичного факту, ніж послання апостолів.
Послання апостола Павла є незаперечними свідченнями сучасника. У них містяться найцінніші історичні докази. Послання, адресовані галатам, коринтянам та римлянам, практично не викликають жодних сумнівів щодо своєї автентичності. Павло написав їх під час місіонерських подорожей, можливо, між 55 та 58 роками. Ця дата ще більше наближає свідчення про воскресіння Христа до цієї події: проміжок становить лишень 25 років. Христос неодноразово являвся своїм учням після Свого воскресіння. З’явлення відбувалися в конкретний час, у конкретних місцях, перед конкретними людьми. Воскресіння Христа є основою апостольського проповіді та християнського віровчення, причому не лише в догматичному, але й у історичному значенні. Апостолам було призначено стати свідками воскресіння Христа (Дії 1:22). В Афінах, говорячи про суть християнського вчення Павла, визначали її таким чином: „Ісус і воскресіння” (Дії 17:18). У перших розділах Дій підкреслено фразу: „Бог Ісуса Цього воскресив, чого свідки всі ми! (Дії 2:32)”. Професор Томас Арнольд, автор найвідомішої тритомної „Історії Риму”, упродовж 14 років був директором одного з коледжів. Обіймаючи посаду завідувача кафедри сучасної історії в Оксфорді, він, безумовно, добре знав ціну свідченням, які допомагали встановлювати історичні факти. Цей видатний учений сказав: „Достовірність свідчень життя, смерті та воскресіння нашого Господа доводили неодноразово. Вони відповідають загальноприйнятим нормам, за якими надійні свідчення розрізняють від ненадійних. Тисячі, десятки тисяч людей досліджували їх настільки ж ретельно, як будь-який суддя під час судового процесу досліджує найсерйознішу справу. Я й сам неодноразово заглиблювався в них, причому не для того, щоб переконати інших, але щоб задовольнити самого себе.
Тривалі роки вивчення історії стародавніх часів навчили мене досліджувати та зважувати свідчення авторів, які писали про ті часи. Мені невідомий жоден факт із історії людства, який був би доведений за допомогою більшої кількості надійних та повних свідчень, ніж той великий знак, який дав нам Господь, — що Христос помер та воскрес із мертвих” . Великі істини, проголошені апостолами, полягали в тому, що Христос воскрес із мертвих і що лише через покаяння у гріхах та віру в Нього люди отримували надію на спасіння. Це вчення вони проповідували одноголосно, привселюдно, незважаючи на будь-яку загрозу, перед обличчям найвідразливіших оман, в яких можна переконати людину. Поширюючи свою новознайдену віру навіть найсмирнішим та безневинним шляхом, вони могли розраховувати лише на презирство, протидію, зневагу, жорстокі переслідування, побої, в’язниці, катування та страти. І все ж вони самовіддано проповідували свою віру, а страждання переносили без нарікань і навіть із радістю. В міру того, як вони один за одним гинули від рук катів, ті, що залишалися живими, вкладали в свою працю ще більше енергії та рішучості. Навіть в історії воєн навряд чи знайдеться приклад подібної героїчної постійності, спокою, незламної відваги. У них була величезна кількість приводів знову й знову ретельно переглянути основи своєї віри та свідчення визначних подій та істин, на яких вона ґрунтувалася. І ці мотиви поставали перед їхньою увагою з величезною регулярністю й невідворотністю. Таким чином, здається неможливою наполегливість, з якою вони продовжували проголошувати ті істини, якби їх Божественний Вчитель дійсно не повстав із мертвих і якби вони не знали про це з такою достовірністю, з якою знали про будь-яку іншу подію. Якщо вони й могли „наївно” помилятися, то, будучи людьми, розчарувалися б та пожалкували про свою помилку. А якби їхнє вчення було фальшивим від початку, їм довелося б приймати за нього не лише найжорстокіші із земних знущань, але й упродовж усього свого життя страждати від докорів сумління. Вслід за христологією, тема воскресіння безперечно посідала чільне місце в ранній християнській літературі. За часів, близьких до апостольських, до неї звертаються дуже часто, а в II ст. їй уже присвячують праці, такі, наприклад, як Афінагор, а також ще одну працю, авторство якої приписують Юстинові Мученику”.
І в історії Церкви, і в історії християнської віри, воскресіння Ісуса Христа підтверджується з перших днів. Воно згадується Климентом Римським у „Посланні до коринтян” (95 р. від Р.Х.), найбільш давньому документі історії Церкви, а потім ми постійно читаємо про нього впродовж усього періоду, пов’язаного з життям та діяльністю отців Церкви. У Посланні св. Полікарпа до филип’ян (бл. 110 р. від Р.Х.) автор пише про те, що наш Господь Ісус Христос „перетерпів за наші гріхи аж до смерті, і Бог воскресив Його, послабивши обійми смерті”. За його словами, Бог „воскресив Господа нашого Ісуса Христа з мертвих і дав Йому славу та престол по правиці від Себе, Кому підкоряється все на землі й на небі”. Воскреслий Христос „приходить, щоб судити живих і мертвих”. І „Той, Хто воскресив Його з мертвих, воскресить і нас, якщо ми будемо слухняні Його волі та Його заповідям”. Для св. Полікарпа вознесений Христос є „Вічним Первосвящеником”. У своїй останній молитві перед мученицькою загибеллю праведний єпископ прохав про честь „взяти участь із мучениками у чаші Христовій, для воскресіння у вічному житті душі та тіла в нетлінності Святого Духа. У всій історії Ісуса Христа найголовніша подія — це Його воскресіння. Від цього залежить уся християнська віра. І вона лише укріплюється, адже про воскресіння недвозначно пишуть усі чотири євангелісти, а також апостол Павло. Нам відомі імена тих, хто бачив Христа після Його перемоги над смертю.
Можна сказати, що воскресіння Христа історично доведено краще, ніж будь-яке інше диво в історії, оскільки, як казав Павло: „Якщо Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна і віра ваша. Всі ми залишаємось у гріхах” (1 Кор. 15, 14 – 17). Воскресіння Христове свідчить, що Бог переміг у людській природі закон смерті. Смерть хоч і продовжує царювати над людством, але не вічно; вона стала тимчасовою. Настане час, коли всі померлі воскреснуть, і душі знову з`єднаються зі своїми тілами. Чи це можливо? Не тільки можливо, але й насправді буде! А хіба можливо, щоб людина сама себе воскресила? Кожен скаже : ні! Але ж Христос воскрес Сам, силою Свого Божества. Так само Він воскресить весь рід людський. Так буде беззаперечно! Бо Ісус Христос засвідчив це Своїм воскресінням. У Бога не може бути неправди, тому що Він – Істина. Сутність нашої віри й полягає саме в тому, щоб довіряти Богу і не довіряти своєму обмеженому розуму; довіряти Христу, а не дияволу.
Протоієрей Михайло Лесюк
