Закарпатський психолог про те, як батьки псують дітям життя, застарілі традиції та про те, як Інтернет руйнує щастя
Яна РЕГА: «До людини притягується те, у що вона вірить»
Зараз усе більше закарпатців або замикаються в собі, або навпаки – вихлюпують нерви на оточуючих. У результаті – зриви, стреси, депресії. При цьому за порадою та допомогою до спеціаліста звертаються далеко не всі, хоча самостійно впоратись із життєвими труднощами також вдається далеко не кожному.
Отже сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» ми говорили із фахівцем, що добре знається на людській психіці.
Психолог Яна РЕГА розповіла про вплив Інтернету на наше життя, взаємини між батьками і дітьми, людські страхи та багато іншого.
Яно, скажіть, який клієнт для вас – найскладніший, а який – найпростіший? Чи бувало, що зовсім не виходило досягти бажаного?
У нас немає поняття складних і простих клієнтів. Скоріше у психологів є теми, з якими вони не працюють. Наприклад, я не працюю з АТОшниками, або з прикордонними станами (формами психічних розладів). Можу їх виявити, але займаються вирішенням цих питань інші мої колеги. Тим часом кожен наш клієнт одночасно є й нашим вчителем, адже ми починаємо більше дізнаватися про ту проблему, з якою людина звертається. Проте дуже важливо, наскільки мотиваційно клієнт включений у вирішення поставленої перед собою задачі. Якщо людина прийшла з конкретним запитом, скажімо, хоче досягти успіху в роботі, але за фактом я бачу, що мотивації від нього немає, є лише соціальна установка, бо це класно – бути успішним, та внутрішньо йому комфортно знаходитись на тому рівні, на якому він знаходиться, тоді ми рухаємося не туди. У такому випадку клієнта важливо перенаправити, перевірити, чи дійсно він цього хоче, аби допомогти йому почуватися щасливим.
Із олімпійцями у Європі завжди працюють психологи, вчать їх бути успішними. А в нас як часто звертаються спортсмени?
Спортивні психологи – це окрема сфера психології, так само як є спеціалісти, що займаються лише дітьми, лише жінками, або лише військовими. До мене зверталися спортсмени, але їх непокоїли скоріше питання не кар’єрного, а особистого успіху, вирішення приватних проблем. Скажу відверто, у таких людей яскравіше відчувається жага до того, щоб бути кращим, чогось досягти не лише у спорті, але і в інших сферах життя.
Чому люди часто шукають питання як жити, хто я, вдаючись до порад астрологів, психологів, кармологів, а всередину себе при цьому не хочуть зазирнути?
До психологів нерідко приходять такі клієнти, які шукають себе. Часом вони в депресивному стані, занурені в себе, малоконтактні. Адже до спеціаліста людина звертається вже тоді, коли не може знайти відповіді на питання: «Хто я? Що я?» Зараз взагалі пішла тенденція вивчати себе, робити не так, як хтось каже, а як мені, наприклад, хочеться. Тож клієнти приходять допомогти їм знайти те, що їм хочеться. Працюючи з ними, ми виявляємо багато цікавого.
А егоїстичної тенденції немає останнім часом? Тобто, чи закарпатці не стали слухати лише себе, відкидаючи усі поради інших… часом навіть раціональні?
Якщо говорити про тенденцію сьогодення загалом, то нарцистизму справді дуже багато. Колись були неврози розповсюджені, зараз – це. Тепер усі хочуть бути гарними, показовими, щоб їх усі любили, а насправді те, що всередині, може не співпадати з зовнішніми даними.
Зараз діти дуже часто втікають із дому. Щотижня поліція повідомляє про зникнення підлітків. У чому причина? У батьках, у самих дітях? Чи і в одному, і в іншому?
На жаль, така проблема виникає часто, я з такими запитаннями також зустрічаюся постійно. Нерідко звертаються батьки і кажуть, що не можуть знайти спільну мову з дітьми. Особливо гострою є проблема у підлітковому віці. Тоді між дітьми та їхніми близькими нерідко виникають конфлікти. Таким чином підлітки висловлюють протест, це є таким собі бунтом проти дорослих. У 13-15 років дитина не має відчуття страху, не оцінює належним чином те, що може трапитись, втікаючи з дому, не відчуває загрози смерті, не думає над тим, що може загубитися. Для підлітка такі пригоди – азарт. Взагалі діти зараз дуже розвинені, прогресивні, швидко дізнаються про щось нове. І батькам дещо може не подобатись, щось є неприйнятним і багато хто не розуміє, як так може бути. Діти зараз дійсно інакші, ніж були раніше. Тому батькам важливо зрозуміти своїх синів і доньок, дізнаватися про них більше, говорити з ними, цікавитися їхніми справами. Це – той період, коли батьки повинні стати друзями дітям, приймати їх такими, якими вони є, нехай навіть із такими рисами, які дорослим не дуже подобаються, неординарною поведінкою. У такому разі втеч не буде.
А чому частіше з дому втікають дівчата, а не хлопці?
Можливо, через те, що дівчата емоційніші. Хоча, питання доволі суперечливе. Можливо, і тому, що їх більше опікають, хочуть вберегти від небезпеки і в них частіше вмикаються бунтарські якості.
Традиційне поняття родини. Чоловік-дружина-діти. Загалом у нашій області люблять жити за традиціями. Чи зверталися такі, хто хотів ці шаблони поламати, але через близьких не вдавалося і виникали стреси, конфлікти.
Є таке поняття, як соціальні установки, куди входить і те, що нам нав’язують батьки, у тому числі – звичаї, обряди, тобто, як вони раніше жили. Зараз дуже багато старих стереотипів уже втратили актуальність, суспільство змінюється, стає інакшим. І власне такі установки інколи збивають людину з дороги, яку вона для себе обрала. Через батьківський авторитет молодій людині часто важко опиратися тим речам, які нав’язують рідні і таким чином діти виконують волю батьків, а потім розуміють, що відбувається щось не так, усвідомлюють, що нещасливі в тих умовах, у яких опинилися. Їх не влаштовує новостворена родина, робота, те, де вони живуть через те, що послухали пораду батьків. Із такими питаннями до психологів звертаються дуже часто. І майже в кожній консультації ми пересвідчуємось, що присутня соціальна установка, нав’язані іншими ідеї.
Тобто, проблема «конфлікт поколінь» на Закарпатті досі існує?
Так. Звертаються не лише дорослі, але й діти, їх непокоїть те, що вони не можуть знайти з батьками спільної мови. Вони прагнуть відокремитися, знайти свою нішу, а батькам хочеться, щоб діти були зручними, нав’язують свою думку. Тут важливо більше говорити, спокійно вести діалог, не докоряти, знаходити компроміс. Дітям потрібно викласти свою думку з позиції: «Я тебе поважаю, знаю, що ти прожив усі ці роки по-своєму, але мені так комфортно, я хочу поступити так. Таким чином я буду щасливим. Думаю, якщо мені буде добре, ти теж за мене радітимеш».
Діти багато сидять в Інтернеті. Часто виникають через це конфлікти, вони часом відірвані від реалій життя. Чи з такими питаннями звертаються?
Це питання наразі є дуже актуальним. Інтернет – панацея сьогодення. Мало того, що діти багато часу проводять у соцмережах, батьки залежні від комп’ютерів. У сім’ях немає діалогу, немає спільних буденних справ, які б робили їх щасливішими. Часом приходять батьки з дітьми, які навчаються у першому-другому класі і в них уже залежність від комп’ютерних ігор. Дитина агресує, б’ється у школі, кусає однокласників та вчителів і під час консультації ми доходимо до того, що хлопчик просто проектує на реальність речі з ігор, із агресивних мультиків. Виявляється, півдня після школи дитина проводить за комп’ютером. Мама ж не скаже, що вона й сама постійно сидить в Інтернеті, та дитина скаже. Тому доводиться працювати вже з мамою. Дитина копіює її ж поведінку. Адже можна погуляти з сином чи донькою, попросити допомогти, погратися, придумати спільне хобі, разом розвиватися. Та дорослим зручніше посадити дитину за комп’ютер і займатися своїми справами.
Якого віку наймолодші ваші клієнти?
Дошкільнята, початкова група у садочку – від 3-4, навіть 2 роки. З такою малечею застосовуються методики на кінетику і більше роботи проводиться з батьками. Зі старшими ж дітьми використовується більше методик – це і проективні, і казкотерапія, і арт-терапія, й ізотерапія, і багато іншого.
А з якими основними проблемами звертаються батьки таких ще зовсім малесеньких дітей?
Діти десь агресують, гіперактивні, б’ються, кусаються, або навпаки – закриваються в собі, неконтактні.
На екранах телевізорів ми бачимо безперервну рекламу ліків. Неконтрольований прийом може призвести до негативних наслідків. Може навіть виникнути залежність від препаратів. Як не піддатися впливу? Який вихід?
Тут спрацьовує психологія мас. Рекламою людям дають установку, що зараз епідемія якогось захворювання. Щоб розібратися, чи дійсно це так, варто перечитати різні статті, подивитися статистику, вивчити тему. І тоді вже можна подумати, чи ті препарати справді потрібні. Також корисно поспілкуватися не з одним фахівцем, а з декількома, тоді поняття зміниться. Адже перше, що нам впадає в очі – реклама, наприклад, білборд: «Тільки в нас найкраща вакцина від кору». Але чи треба цьому піддаватися без роздумів? Деякі свідомі люди звикли вже до того, що час від часу щось виникає, нам говорять про якісь епідемії. Тому треба прислухатися до внутрішньої інтуїції, чи дійсно воно так. А ті, хто йде за психологією мас, не вникають у суть питання, ними керує страх: «Так, це страшно, треба купувати ліки, бо далі все розкуплять!» На жаль, більшість так і діють.
Деколи людина не може зробити крок вперед через те, що не може відпустити якісь старі ситуації, застрягає у своїх страхах. Що порадите?
Часто. Деколи людина звертається з якоюсь, здавалося б, поверхневою проблемою, нібито незначною, а насправді виходить, що в неї були якісь дуже травматичні ситуації у житті, пов’язані зі страхом. Але повертатися подумки в ті моменти багатьом дуже не хочеться. Потрібен певний час для того, щоб людина була готова ще раз пережити неприємні епізоди, щоб зрозуміла, що це потрібно зробити. Часто клієнти навіть зупиняють терапію, щоб тільки не ворушити минуле. Але той, хто проживає ті ситуації, звільняється від страхів, стає сильнішим.
Чи є серед психологів якісь забобони? Бо в лікарів їх безліч.
Немає. В ідеалі психолог не має показувати навіть свою релігійну позицію. Коли приходить клієнт, ми маємо йти за ним, адже якщо нав’язуємо свою позицію, це вже не психологія і не терапія. Щодо забобонів, то до людини притягується те, у що вона вірить. Якщо ж не віримо, це не спрацьовує і нічого не притягується. Так працює наше поле. Якщо, наприклад, ми знайшли якусь карту на дорозі і переконали себе, що це знак того, що ми повинні переїхати жити в інше місто, так і буде. Навіть поступить пропозиція роботи. Якщо ж не звертати на це увагу, нічого й не трапиться. У 50 відсотках ситуацій ми залежимо не від знаків і не від забобонів, а від свого світосприйняття, від власного налаштування і на інші 50 відсотків – від зовнішніх факторів.
Що, на вашу думку, означає бути внутрішньо вільною і гармонійною людиною? Як досягти цього стану?
Для мене це – пройти якийсь сепаративний процес від значимих людей, від тих же батьків на певному етапі. Це – коли людина може сама брати на себе відповідальність за життя і що б не трапилося, не звинувачувати інших, а зрозуміти, що десь вона сама допустила помилку. Або ж, досягнувши успіху, завдячувати за це собі ж. Коли ми беремо на себе відповідальність за життя, розуміємо, що хочемо і яких зусиль можемо докласти для досягнення успіху чи в роботі, чи у стосунках.
А чи часто звертаються закарпатці по допомогу при вирішенні проблем із партнерами?
До мене особисто, якщо говорити про любовні речі, звертаються найчастіше тоді, коли або виникає бажання розлучитися, або після втрати коханої людини, це може бути розтавання, переїзд в інше місто. Тоді ми працюємо з відпусканням. Якщо вже такий момент настав, люди розійшлися, треба жити далі. Якщо ж виникають непорозуміння в родинах, чи між парою, стосунки зберегти можна. Ми над цим працюємо. Також, до речі, звертаються, коли не можуть знайти партнера. Тоді ми також з’ясовуємо, чому, що з людиною відбувається, чи вона взагалі готова до того, щоб зустріти своє кохання.
Про особисте. Знання психології і поведінки людей якось допомагають вам у звичайному житті? Як реагуєте, наприклад, на хамство або інші неприємні речі, пов’язані зі спілкуванням?
Робота справді впливає на життя. Я завжди кажу, що кожен наш клієнт – це наш вчитель, у нас розширюються рамки бачення на ту чи іншу проблематику. Приходять дуже цікаві, свідомі люди, які десь є філософами. Якщо ж говорити про соціальні речі, то в компаніях я стараюся не «вмикати психолога». Це ж стосується і родини, стосунків із партнером, батьками. Але психологія мене навчила сприймати інакше конфлікт, інакше реагувати на певні речі, бути спокійнішою.
Пригадайте якісь веселі історії, пов’язані з роботою.
Коли я знаходжуся з друзями у компанії, дуже часто мені кажуть: «Ти ж психолог. Давай, розказуй про те чи те». Мене просто витягують на такі речі. Я, звичайно, виставляю рамки, що там я не психолог, а просто людина, але часом такі речі відбуваються. Ми потім і на жарти все переводимо, і сміємося, і забуваємо про все.
Спасибі за розмову! Успіхів Вам у житті та роботі!
Марина АЛДОН,закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
