Трагедія ужгородської родини. У дружини був рак. Чоловік остовпів
Данило сидів на кухні і нервово переглядав сімейний альбом. Згадки одна за одною проносилися перед його очима. Стільки років проминуло, стільки всього змінилося, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Ужгородець мав кілька магазинів. Займався побутовою технікою. Його голова постійно щось прораховувала, він завжди був у роботі, відпочивав мало. Його дружина Світлана працювала вчителькою. Вдома вони спілкувалися мало – кожен був зайнятий своїми справами. Вона – перевіряла зошити, готувалася до уроків, займалася репетиторством із деякими учнями. Або ж прибирала, готувала їсти, поралася по господарству. А він працювати не припиняв навіть у ліжку. Телефон не замовкав – дзвонили партнери, друзі, клієнти, всім щось потрібно було. Навіть нормально подружжя давно не спілкувалося, не цікавилося життям одне одного.
Якось чоловік їхав на роботу і в нього зламався автомобіль. Зателефонував знайомому механіку і, поки його чекав, просто сидів у салоні і спостерігав за перехожими, які так само метушилися, як і він. Данило замислився.
«Саме так, у щоденних клопотах і проминає все життя», – казав сам собі.
Він вийшов із машини і вирішив прогулятися. На газоні було багато різнокольорових квітів, повз які він щодня проїжджав, але ніколи раніше не помічав їх. Підняв голову до неба. Воно було таким блакитним, таким гарним. Хмари нагадували фантастичних істот. На гілці дерева раптом Данило помітив горобчика. Звичайна пташка. Таких в Ужгороді тисячі… але пернатий так припав до душі чоловікові, що він довго ним милувався. Нарешті під’їхав Роман із помічником. Він пововтузився біля автомобіля і сказав, що забирає його на ремонт. Запропонував підвезти Данила до роботи, але чоловік відмовився. Він вирішив іти пішки.
Дорогою Данило уважно роздивлявся фасади будинків, спостерігав за перехожими і зрозумів, що довкола стільки цікавого, такого, про що він давно навіть і не думав.
Із того часу періодично Данило почав прогулюватися набережними. Коли блукав, думав про своє.
Того недільного дня ранок почався зі сварки. 17-річна донька заявила, що хоче їхати вчитись до Чехії, та й вступати вирішила не на факультет романо-германської філології, як того хотіла Світлана, а на юридичний.
Жінка намагалася нав’язати дівчині свою думку і робила це не за допомогою якихось аргументів, а криком.
Данилові слухати це не хотілося. Він намагався заступитись за Ярину, казав жінці, хай дочка сама вирішує свою долю, але вона почала ще більше кричати і звинувачувати чоловіка в тому, що вихованням єдиної доньки він ніколи не займався, от вона й розпустилася.
«Як вона вирішить сама, хай так і буде. На цьому крапка! – рішуче заявив Данило. – Не тобі потім за неї все життя на ненависну роботу ходити!»
«Вона повинна бути вчителем! Це – найкраща професія для жінки! Який із неї адвокат, прокурор, суддя. За таке навіть вбити можуть. І мови не може бути! Та й яка Чехія, коли університет за декілька метрів від нашої хати!» – наполягала на своєму Світлана.
Данило обняв заплакану Ярину і сказав їй: «Роби, як вважаєш за потрібне. Слухай своє серце»
Після цього він одягнувся і пішов пройтися.
Настрій було зіпсовано. Данило поринув у невеселі думки. Замислився. Світлана завжди намагалася керувати всіма вдома, навіть ним. Якщо на роботі до його слів прислухалися всі,то власна дружина пропускала їх завжди повз вуха.
Чоловік розумів, що родини як такої в нього немає.
Зі Світланою він одружився одразу після закінчення університету. Упадав за іншою, але та вийшла заміж. Тож Данило хотів помститись і повів під вінець першу ж дівчину, яка зустрілась на його шляху. І нею виявилася Світлана. Якоїсь пристрасті ніколи до жінки не відчував. Жили машинально, кожен займався своїм. Доньку Данило дуже любив, та і Ярина його також. Вона була для нього більшим другом, ніж її мати. Дочка завжди довіряла батькові і могла з ним поговорити навіть про дуже сокровенне. Тож і цього разу був на її боці.
Данило гуляв до самого вечора, повертатися додому не хотілося. Вдома одразу ж улігся спати, навіть не вечеряв.
А наступного ранку Світлана влаштувала скандал, мовляв, у нього з’явилася коханка. Як не переконував він жінку, що нікого не має, вона не вірила.
Із того часу вони майже не розмовляли. Данило намагався знаходитись вдома якомога менше, не раз зідзвонювався з Яриною і вони йшли вечеряти в кафе.
«Тату, чому ви не розлучитеся з мамою?» – не раз питала дочка. А він лише знизував плечима, бо і сам не знав. Просто звик жити зі Світланою під однією стріхою і навіть не звертав уваги на її істерики.
Крім того, дружина завжди казала, що розлучатися – гріх, що якщо є спільні діти, подружжю треба жити разом заради них, засуджувала подруг, які розлучалися, наголошуючи, як вони могли так вчинити і що тепер про них казатимуть люди. Данила такі розмови зовсім не цікавили, але зупинити Світлану, коли вона про щось розповідала, він не міг.
«Вчитель – то не професія, то діагноз. Їй не дай їсти, дай тільки поговорити», – думав про себе у таких випадках він.
Та останнім часом йому все частіше здавалося, що потрібно спробувати жити окремо. І коли відвіз Ярину до Праги на навчання, вирішив із нею поговорити.
«Доню. У нас із твоєю мамою настав такий період, коли стосунки зіпсувалися… точніше… їх немає зовсім. Ми стали чужими», – почав Данило.
«Я ж тобі давно про це казала, – заспокоїла його дочка. – Розлучіться. Так буде краще для обох».
Чоловік полегшено зітхнув. Його дитина стала вже зовсім дорослою, вона не те що не засудила, а навіть схвалила такий вибір.
Данило повернувся до Ужгорода із твердим наміром сказати Світлані, що забирає речі і для початку винайме собі квартиру, хату, а все нажите спільно майно він хотів залишити їй.
Проте дружини вдома не застав. Данило ніколи не рився у її речах, не цікавився її життям. Але цього разу захотілось подивитися, що в неї там між зошитами. І раптом з-поміж купи паперів випав якийсь клаптик… То був лікарсь-кий рецепт. Про такий препарат Данило ще не чув, тож вирішив переглянути, що ще носить із собою Світлана. Вмить побачив медичну картку, почав гортати і… очам своїм не повірив… У неї був рак. Чоловік остовпів.
Усі слова, які він підготував для розмови з жінкою, ніби випарувалися. А тим часом у коридорі почулися кроки. Вона прийшла. У Данила трусилися руки. Світлана зайшла у кімнату і побачила його, розгубленого, біля її речей.
«Ти… ти… ти… чому мені нічого не казала?» – єдине, що зміг видавити з себе чоловік.
«Не хотіла тебе засмучувати,» – відповіла вона.
Данило обняв дружину і заплакав.
«Я ніколи тебе не покину! Ніколи! – тихо шепотів їй на вухо він. – Ти обов’язково одужаєш. Ми поїдемо лікуватися за кордон».
Світлана мовчала.
Вони справді поїхали до Німеччини, але лікування результату не дало. Через півроку її не стало.
Данило почувався спустошеним, внутрішньо спаленим, загубленим у житті.
«Якби вона сказала раніше, якби ми були більш уважними один до одного, якби ми просто розмовляли між собою, як друзі, вона була б живою», – важко зітхав він, переглядаючи старі чорно-білі фотографії, на яких вони молоді, усміхнені, безтурботні лише робили перші спільні кроки сімейного життя.
Оксана ПРИЙМАК, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», екслюзивно для zakarpatpost.net
