Наплела з польових квітів вінків і повісила їх на хрест. Як закарпатці псували життя папуги
Першою у нас з’явилася дівчинка з чоловічим ім’ям Петя
Мати домашнього улюбленця мріє кожна дитина. Зараз у зоомагазинах широкий вибір різних екзотичних птахів та пухнастих чотирилапих. А колись такого не було, придбати навіть папугу було непросто – пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Малою я дуже мріяла про власного птаха. Задивлялася, як пернаті потопають у небі, як зникають за хмарами і намагалася зрозуміти, про що співають. Пробувала приручити голуба, підгодовувала одного, але погладити себе він так і не дозволив. Якось підібрала горобчика зі зламаним крилом. Та після кількох днів він помер. Я дуже плакала і умовляла маму купити мені папугу.
І одного разу диво сталося. Зеленого пернатого продав їй її колега. Папуга був уже дорослим, його звали Петічка. Ім’я мені не подобалося. Але оскільки птах до нього звик, вирішила і надалі звати його саме так.
Чому самку назвали Петром – досі не розумію. Можливо, попередні господарі вважали, що вона є самцем. Не було меж моїй радості, коли птах оселився в нашій хаті. Я носилася з ним, як із живою іграшкою. Та й свої забавки також відправляла до клітки. Годувала Петічку по 5-6 разів на день, аби птах почувався добре, був завжди ситим. Але, на жаль, через рік папуга перевернувся і помер. Що з ним трапилося – не зрозуміло. Можливо від старості, можливо – захворів, а можливо і переїв.
Тоді мені було років 10, і я цього знати не могла. Я сильно побивалася за пернатим, горе вважала для себе непоправним. Ховала папугу вся вулиця. Усі діти вийшли провести Петічку в останню путь. Ми викопали неподалік нашого будинку яму, поклали папугу в картонну коробку з-під маминих босоніжок і закопали. Аби було все, як у людей, я знайшла у дворі дві палиці і цвях, збила їх і зробила хрест. Навіть у батька в гаражі знайшлася фарба. Щоправда, тільки синя. Тож хрест я пофарбувала і встромила в могилку. Наплела з польових квітів вінків і повісила їх на хрест. Ще й свічку запалила поруч – за упокій пташиної душі.
Але один із сусідських хлопчиків на похороні не був і не вірив, що папуга помер. Тож поки ми з батьками були на річці, він взяв і розкопав могилу, аби переконатися, що інші діти йому кажуть правду.
Тим часом біля води я знайшла якісь дикі фіалки, видерла їх із коренем із землі, бо хотіла посадити на могилі своєї Петічки. Та яким же було моє здивування, коли знайшла поховання пошкодженим. Навіть трупа не було. Чиясь кішка знайшла і з’їла тіло папуги.
Я була страшенно сердитою і хотіла знайти того, хто це зробив. І діти, як сорока на хвості, одразу ж принесли мені звістку з іменем винуватця. Я помчала до нього, як вихор, і почала щодуху товкти. Оскільки він був молодшим за мене, то дісталось хлопцеві добряче.
Звісно, згодом біль вщух, усе забулося і ми товаришували далі, але тоді мені хотілося знести йому голову.
Минуло багато років, в мене народилася донька. Історія повторилась. Вона також мріяла про папугу, а коли ми проходили повз подвір’я сусідки, на балконі якої співали ці птахи, вона ставала на коліна, щоб милуватися ними.
Мені стало її школа, та й пригадала себе в дитинстві. Тож ми вирішили купити птаха мамі на день народження. Чекати довелось недовго. Разом з дочкою в зоомагазині вибрали абсолютно білого папугу, альбінос сподобався нам найбільше. Назвали його Корою. Раділа і мама, і дитина. Але пернатий був якимось сумним. Ми вже й дзеркальце придбали, і різні іграшки в клітку повісили, але наша Кора все одно здавалася засмученою.
На сімейній раді вирішили, що їй потрібен самець, аби птасі стало веселіше. Наступного ж дня відправилися за покупкою. Того разу нам припав до душі блакитний хвилястий. Назвали ми його Гешою. Але великої дружби його з Корою не помітили, тож почали шукати в Інтернеті пояснення. І таки знайшли. Новий пернатий виявився також самицею. Так Геша стала Гейшею.
Але від ідеї, що «дівчатам» потрібні «хлопці», ми не відмовились. Тож незабаром папуг у нас стало вже четверо. А далі – пішло – поїхало. Ми купували ще і ще пернатих. Але мамі хотілося пташенят. Тож вона придбала для тих папуг, що сформували пари, спеціальні будиночки. Невдовзі наші птахи почали так плодитися, що ми вже й самі їх продавали, бо не знали, що робити з такою кількістю папуг. Жили вони вже не в клітках, а у величезному вольєрі, який батько встановив між поверхами на сходовій клітці. Та біда була в тому, що, аби розводити птахів у будинку, потрібно мати прибиральницю, бо вони страшенно смітять довкола себе. Я тричі на день бігала по всій хаті з пилососом і при цьому завжди було брудно. Так тривало років п’ять.
Це мені добряче набридло, я уже думала лише над тим, як позбутися цього пташиного царства. На щастя, інші домашні після довгих вагань мене підтримали тож, одних папуг ми продали, інших подарували знайомим. Було й таке, що пернаті вилітали на вулицю і зловити їх, безумовно, не вдавалося.
Тепер ми з дочкою милуємося тільки тими птахами, що літають на волі. Хіба ж це не прекрасно? Адже саме так вони й повинні жити. Їхня стихія – небо, а не клітка, їхня оселя – природа, а не людський будинок. Вони не собаки, щоб охороняти господаря.
Марія УЖАНСЬКА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
