Закарпатські замки – притулок привидів та неупокоєних душ
Або чому музейні привиди оберігають експозиції набагато надійніше, ніж сигналізація
Чесно кажучи, після тієї шаленої спеки, яка впала на ужгородців у першій половині травня і перетворила нас усіх на млявих і очманілих істот, ми давно вже прагнули дощику і прохолоди. Але у нас нічого не буває в міру: після задухи – грози, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Місто контрастів, яке просто створено для сильних духом. Чи для пофігістів, що практично те саме. Бо коли починаються дощі, то це надовго і всерйоз. Разом з ними у наше життя повертається справжня містика, а простіше сказати – різна чортівня. Численні повітрулі, громовики, водяники і лісовики так і пруть з усіх усюд на численні ужгородські фестивалі, ярмарки, концерти, товариські посиденьки та інші культурні заходи. Тому там завжди цікаво – інколи навіть всупереч зусиллям офіційних організаторів. Коли ж і вони докладають титанічних зусиль – тоді взагалі. Саме через це ніч музеїв цього року обіцяє бути особливо цікавою і несподіваною. Адже музеї наші і так стоять на зовсім не простих місцях. Вони і у звичайні часи сповнені різноманітних аномалій, а тепер – і поготів. Як сказав Олександр Ірванець про свою поезію:
Але не пишу я в ній про патріотів,
Про славне лицарство – про них і погóтів.
Чи то – поготíв? Ні, здається – погóтів.
Також не пишу я про гунів, про готів.
Нам же доводиться писати про все, особливо про музеї. Про краєзнавчий у замку взагалі мовчимо. Замки завжди були і лишаються традиційним притулком привидів, неупокоєних душ колишніх мешканців, яких за тисячоліття накопичується чимало. Графи Другети, що чотири століття володіли замком, м’яко кажучи, не відзначалися особливою праведністю і лагідністю вдачі. Крові і сліз там пролито – ціле море. Тепер би і раді їхні душі у рай, та гріхи не пускають. Хоч потому півтора століття там була богословська семінарія, та місце так і не очистилося. Нині, коли ходиш музейними залами, постійно відчуваєш на собі чиїсь погляди, навіть коли ти у тій кімнатці абсолютно один. Про явища полтергейсту там знає кожний музейний працівник: в усіх бодай раз щось несподівано зникало, а потім так само несподівано з’являлось.
Сусідній із замком скансен виріс свого часу на колишньому цвинтарі. Хоча, слід зазначити, геть усі міста з багатовіковою історією – це суцільні цвинтарі, куди лиш не ступи. Проте не на всі кладовища сунуть такі масові екскурсії щодня. Душам померлих цікаво, які ми зараз, тож вони пильно вдивляються у своїх нащадків, а то й чинять з нами різні жарти. Шелестівська церква посеред експозиції трохи стримує ту чортівню, але радикально зарадити не може навіть вона. Тож музейним пагорбом гасають різні химерні напівпрозорі істоти, які виникають із спекотного марева і розчиняються у сльотавому тумані.
Художній музей до того, як стати таким, століття чи півтора був жупанатом, тобто осередком територіально-адміністративної влади, звідки здійснювалося управління усією Ужанською долиною. Усяка влада від бога, та буває і від чорта. У нашій історії таке бувало не раз, у чеські часи навіть приказку склали: «Махнув рукою, як бог на Підкарпатську Русь». І це тоді, коли, принаймні, Ужгород переживав очевиднее піднесення. Що вже казати про інші епохи! Тоді вже інфернальні сили правили бал практично відкрито. Ними просякнуто буквально кожну шпаринку владної будівлі. Гадаєте, це випадково, що передпокій нинішньої музейної експозиції зустрічає відвідувачів саме добіркою найстаріших ікон, які є в експозиції? Ага, це якраз спроба бодай трохи захиститися від усього, що там коїлося колись і відгукується донині. Так і неумиротворені душі різних політиків усього ХІХ і початку ХХ століття досі блукають залами у пошуках часових порталів, які дозволили би їм повернутися у власну епоху. Уночі в залах спалахують різні вогники, несподівано здіймаються протяги, чути якісь звуки, хоча сигналізація на це все і не реагує. Духи жупанату-музею оберігають експозицію набагато надійніше, ніж та сама сигналізація.
Бо у духів якась своя етика і свій кримінальний кодекс, який годі збагнути нам, смертним. Так вже розподілено, що нам – історія, а їм – вічність. Але й зовсім без людей ота уся екстрасенсорика теж не може, тому у музеях її нині найбільше, адже саме тут нині збираються найбільші натовпи, тож є від кого підживлюватися енергією. Але ми на те зважаємо, бо чого-чого, а енергії в ужгородців – як у дурня ідей. Привиди і живі люди якось уживаються, бо така вже наша доля. Ми ладні ужитися з ким завгодно і перетягти його у свою віру.
Сергій ФЕДАКА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
