Де була в Ужгороді вулиця Вовняна та звідки з’явилися ужгородські греки
Чому в обласний центр Закарпаття приїхали 35 грецьких родин і назавжди залишилися
Ужгород був багатонаціональним у всі часи. Хто лише не жив у мальовничому місті над Ужем. Але далеко не всім відомо, що колись одна з центральних вулиць столиці Закарпаття була заселена греками. Було це, щоправда, давно, ще в ХVІІ столітті, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Мова йде про сьогоднішню вулицю Духновича, яка раніше мала іншу назву – Вовняна.
Але чому саме таку?
«Повернувшись від комерційного технікуму назад, до колишньої єпископської резиденції, сходами спускаємося вниз на вулицю Духновича. У ХVІІ столітті, коли серед десяти вулиць міста вперше згадується і ця, то її називають Вовняною. Свою назву вона отримала від знаменитих ужгородських ярмарків, які традиційно, ще в чехословацький період, проводились саме у цій частині міста», – пояснює Йосип Кобаль у своїй книзі «Ужгород відомий і невідомий». – Проживали тут переважно ремісники, але також і багато міщан дворянського походження. Серед жителів можемо згадати Іштвана Молнара, який служив архітектором при замку, Міхая Косоні – гончара, вдову Папа Добуша, двоє синів якої повинні були служити в замку трубачами, як і колись їхній батько, але, оскільки грати на трубі вони не вміли, то виконували фізичну роботу, і нарешті єдиного офіційно зафіксованого ужгородського жебрака Іштвана Робака».
Цікаво, що в описі мешканців вулиці згадуються як люди, причетні до роботи в замку – головному осередку життя міста тих часів, так і людина, що нічим, крім випрошування милостині, не займалася. Та й загалом вражає, що жебраки в Ужгороді були ще чотири століття тому. Виявляється, жебракування – професія для столиці Закарпаття не нова, навіть історична, бо якщо сьогодні гончарів майже немає, придворних трубачів також, то жебраків досі більше, ніж достатньо. Та й розгортають вони свою професійну діяльність майже в тих же місцях, що й колись – у центральній частині міста… ну і ще на пішохідному мості, якого просто у 1600-х роках ще не було.
Але повернемось до греків.
Як описує Йосип Кобаль, приїхали вони до нас із Угорщини. І так їм сподобався Ужгород, що вирішили залишитись тут назавжди.
«Десь у першій половині ХVІІ століття з міста Токай до Ужгорода на вовняні ярмарки почали все частіше навідуватися грецькі купці, – наголошує він. – Писемні джерела фіксують перших греків в Ужгороді уже в другій половині ХVІІ століття. Під час перепису 1690 року у місті нараховувалося 6 крамниць, власниками яких були саме греки. А згодом на постійне місце проживання до Ужгорода прибуло близько 35 грецьких родин. Вони придбали в центрі міста будинок для крамниці, а в кінці вулиці Волошина – земельний наділ для будівництва власної церкви. Серед грецьких родин зустрічаємо різні за походженням прізвища: угорські – Чука, Медве, Сотмарі; грецькі – Жупонят, Графіоді, Паун, Дімо; українські – Мігаліський, Галицький, Попович, Коста (був одним із ініціаторів будівництва грецької церкви) та сербські – Йованович, Болярич».
Згодом вони так злилися з місцевим населенням, що про свої грецькі корені мало хто з сучасних ужгородців вже знає. А вони є, бо греки нікуди з міста не виїхали.
Грецька колонія почала занепадати економічно у першій половині ХІХ століття, не витримуючи конкуренції з боку єврейських торговців. До того ж асиміляційні процеси призвели до майже повного зникнення ужгородських греків, які на початку ХХ століття були представлені тільки однією жінкою.
«На початку 1860-х років, після відновлення конституційного ладу в Угорщині, Вовняну вулицю перейменували на Текелі на честь відомого угорського громадсько-політичного діяча, а після приєднання нинішнього Закарпаття до Чехословаччини її назвали вулицею Духновича. Цю назву відновлено лише в останні роки, – продовжує оповідку ужгородський історик. – Сьогодні вулиця Духновича не представляє цілісного архітектурного комплексу. Поряд із будівлями ХІХ століття зустрічаємо пам’ятки 20-30-х років ХХ століття, а подекуди уже й сучасну забудову. Однак нижче від єпископської резиденції височіє будинок, зведений у формі літери П, з довгим внутрішнім двором та багатою декорацією. До Першої світової війни там проживав колишній мер Ужгорода, знаний фольклорист, перекладач Міхай Фінцинський».
Але що нам відомо ще про старовинну вулицю? Фактів не так уже й багато, але дещо можна дізнатись.
Як засвідчує Йосип Кобаль, у кінці ХVІІІ століття на тодішній Вовняній вулиці знаходились найдавніша початкова школа міста та дитсадок.
«На місці будинку №5 діяла і перша постійна друкарня, що належала Карлу Єгеру (почав друкування у 1861 році). У 1907 році друкарню придбав Юлій Фелдеші, який колись сам опанував книговидавничу справу у попереднього власника. Окрім видання і продажу книг Фелдеші виготовляв церковні коругви, ризи, ікони тощо. У міжвоєнний час він активно включився у політичну діяльність, був обраний до Сенату Чехословаччини».
Із приходом до Ужгорода радянської влади змінилося все. Друкарню від Фелдеші забрали, а його самого заарештували. Згодом він і помер у одній із тюрем.
Роблячи екскурс Вовняною вулицею, дослідник минувшини звертає увагу на ще деякі деталі.
«На початку вулиці Духновича (будинок №2) стоїть модерна чотириповерхова будівля, в якій сьогодні розміщується податкова адміністрація Ужгорода, – зауважує Йосип Кобаль. – Будинок зведений у стилі конструктивізму, характерному для забудови Ужгорода 20-30-х років ХХ століття, за планами братиславського архітектора Крупки ужгородською будівельною фірмою «Главік&Річарь» (утвореною у 1924 році). Тут знаходився торговельний дім «Легіо», а також знаменита «Пурмова кав’ярня» (за ім’ям власника Богуміла Пурми), де часто збиралися відомі закарпатські художники Ерделі, Бокшай, Коцка, які розмалювали стіни кав’ярні своїми творами (у другій половині 1940-х років їх забілили)».
Ось такою непростою й цікавою є історія однієї з центральних і найдавніших вулиць Ужгорода. Зараз вона зовсім не нагадує ту старовинну Вовняну, на якій колись кипіла вулична торгівля, а ужгородські греки давно вважають себе корінними закарпатцями і навіть гадки не мають, що їхні далекі предки свого часу з легендарної столиці міфів до мальовничої столиці сучасного Закарпаття приїхали продавати тропічні фрукти.
Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
