Закарпатка вважала синів зайвим тягарем, тому вирішила їх позбутись
Батька Люба не мала взагалі, принаймні нічого про нього не знала, а мама була майже завжди п’яною
Деякі закарпатки дітей народжують не для себе, а для інших… і мова йде не про сурогатних, а про матерів-зозуль, які викидають свої кровинки, наче непотріб… На жаль, поміж нами є й такі, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Любов Васильківська ще у шкільні роки народила маленького Богданчика. Хлопчик їй був зовсім не потрібний, просто завагітніла і не знала навіть, що носить під серцем дитя. Коли до неї дійшло, що живіт росте не від пива, а через те, що в ньому зародилося нове життя, одразу розповіла про це своєму хлопцеві. Проте він після цього з її життя назавжди зник. Батьком ставати не хотів, та й взагалі сказав дівчині, що то точно не його дитина. Після того щиросердного зізнання Люба більше ніколи його не бачила.
Сяк-так закінчила школу, де про молоду маму всю інформацію, звісно ж, приховували, аби не псувати репутацію престижного навчального закладу… Батька Люба не мала взагалі, принаймні нічого про нього не знала, а мама була частіше п’яною, ніж тверезою, тож ні донька, ні онук її не цікавили.
Але горювала і бідувала молода мати недовго. Швидко знайшовся новий коханий, до якого вона з дитям на руках перебралася жити. У результаті незабаром народився ще один син – Іванко. Але й із цим чоловіком прожила закарпатка недовго. Він теж кинув Любу, знайшовши собі іншу коханку. Тож уже з двома синами жінка повернулася до мами. Оскільки жодного дня в житті вона не працювала, як вижити – гадки не мала. Але від горя почала, як і її мати, вживати спиртне. Напивалася частенько, а діти тим часом голодували. Богданчику на той час було вже п’ять років, тож мати періодично виряджала його жебракувати на вулиці рідного міста. Зароблене відбирала і пускала на цигарки та горілку. Підгодовували хлопчика сусіди, вони ж давали йому й одежу своїх дітей, і іграшки. А от чим жив маленький Іванко – одному Богу відомо.
Та якось одного разу новий знайомий Люби запропонував їй поїхати в Чехію на заробітки, казав, що там дуже добре платять, навіть взявся виготовити їй власним коштом усі документи, мовляв, дуже шкодував нещасну.
На той час Богданчик уже мав іти до першого класу, а Іванкові було два рочки. Залишити на матір дітей Люба не могла, бо бабуся категорично відмовилася доглядати за онуками, їй хотілося жити у власне задоволення, а не займатися Богданчиком та Іванком.
Та й сама мати вважала синів зайвим тягарем, тому вирішила їх позбутись. Старшого відправила до школи-інтернату, а молодшого поклала у візок і залишила на подвір’ї знайомої. Аби не кидати малюка, як цуценя, склала у пакет ще й деякі речі для нього. Сама ж просто зникла.
Побачивши під хатою «подарунок», літня жінка очам не могла повірити. Вона кинулася шукати матір, але безуспішно. Люба була вже за кордоном. Старенька відмила, нагодувала малюка і вирішила, що й далі доглядатиме за ним. Поступово хлопчик звик до нової родини і полюбив чужу бабусю. Але раптом з’явився батько Іванка. Звідки він дізнався про те, що дитя у чужих людей – невідомо, та він силою забрав Іванка, мовляв, із ним йому буде краще, ніж із чужими людьми. Але радів синові він недовго. Невдовзі жива «іграшка» чоловікові набридла, тож через кілька місяців його мати привела дитину до працівників соціальних служб і попросила кудись прилаштувати, оскільки її непутящий син щодня був п’яним, а сама вона, мовляв, через погане здоров’я не може взяти на себе таку відповідальність, як турбота про онука.
Документи на Іванка готували для передачі до дитячого будинку. Але знайшлась жінка, яка забажала його взяти на виховання, оскільки саме створювала будинок сімейного типу. І незабаром хлопчик дійсно отримав нову родину. Іванко врешті-решт опинився серед людей, які його любили і серед яких він не почувався зайвим. До нових батьків та інших братиків-сестричок хлопчик швидко звик. А сім’я, довідавшись про Богданчика, забрала і його з інтернату. Брати були разом і тішилися через те, що жили у комфортних умовах, про колишнє життя зовсім не згадували.
Але радість тривала недовго.
Цього разу з’явилася мати. Вона подала на жінку, яка прихистила її синів, до суду і виграла його. Зі сльозами на очах мама-Неля прощалася з Іванком та Богданчиком. Серце розривалося на шматки, коли Люба забирала хлопчиків. Жінка знала, що з такою матір’ю добра діти не бачитимуть.
Але законослухняним закарпатцям не залишалося нічого іншого, як підкоритись долі.
Ще довго прийомна мати побивалася за хлопчиками, не раз вони їй снились, але вдіяти нічого не могла, бо відмову від них Люба не писала і офіційно закон був на її боці.
А одного разу, років через три після того випадку, Неля побачила Богданчика з Іванком на вокзалі. Вони просили милостиню. На очах у жінки з’явилися сльози. Вона радісно підбігла до них і обняла. Обидва хлопці також розплакались. Вони були в брудній одежі, худі і засмучені. Як з’ясувалося, мати змушувала їх жебракувати. За кілька секунд до синів підійшла Люба і, побачивши їх біля колишньої прийомної матері, зняла ґвалт та погрожувала викликати поліцію.
Неохоче, але Богданчик з Іванком повільно пішли слідом за нею…
Більше мама-Неля хлопчиків ніколи не бачила. Але дізналася, що Люба знайшла нового співмешканця і переїхала жити до нього у Тячівський район.
Марія УЖАНСЬКА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
