Чому розвалився дім карпатських бокорашів і коли його буде нарешті відновлено
Цей музей – про професію, якої нині нема в переліку жодного вишу країни: бокорашів (діалектна назва плотогонів, здебільшого на Бойківщині та Гуцульщині, які займалися сплавом лісу, походить від діалектизму бокор – пліт). Якщо порівняти її із якимось загальноукраїнським аналогом, то варто взяти, до прикладу, чумаків – які теж зникли після науково-технічної революції в ХХ столітті, як і бокораші (хоча останні затримались незрівнянно довго – транспортували бокори гірськими річками на закарпатській Верховині ще після 50-х, навіть коли карпатськими лісами уже на всю потужність сновигали гусеничні трактори та інша лісотехніка), пише Укрінформ.
Бути бокорашом у Карпатах – означало бути багатим (за один спуск лісу рікою можна було заробити, як за місяць). Також це означало бути сміливим і дужим, що й казати, бокораші в селі були люди честувані. А ще це означало мати в собі силу духу братися за роботу, яка може закінчитися смертю у студеній воді та хрестом на березі Чорної Ріки… Саме на честь цих людей у 70-х роках минулого століття в Синевирі створили музей – просто на місці їхньої безпосередньої роботи, на історичній греблі, зведеній ще за часів Австро-Угорщини для доправки лісу водними річками з гір у долину.
У 1998-му цей музей знесло потужним паводком – разом із греблею та частиною експонатів. З того часу місцева влада робить спроби його відновити, щоразу наголошуючи на тому, що він унікальний, єдиний у Європі і один із двох у світі. Але попри це він так і стоїть — розвалений, і попри намагання чиновників — віз і нині там: музей і гребля зруйновані, зараз можна побачити врятовані експонати у відновленій частині будинку над греблею.
ПОДАРУНОК АВСТРО-УГОРЩИНИ
Музей лісу і сплаву розташований у Міжгірському районі Закарпаття в Національному природному парку “Синевир” на Чорній Ріці, по якій колись сплавляли ліс із карпатських гір внизу, у Колочаву, а вже звідти вантажили його на вузькоколійку і вивозили в Угорщину.
Музей створено у місці, де всередині XIX ст. було побудовано унікальну гідротехнічну споруду – клявзу – греблю з воротами для скидання води. Гребля функціонувала до 1960 р. Вище клявзи утворювалося водосховище, на якому формували плоти. Клявза була обладнана спеціальними воротами-шлюзами. Для спуску води з плотом і плотогонами шлюз відкривали, і вода з водосховища бурхливим потоком мчала вниз, несучи зі собою пліт. Завдяки цьому пліт допливав до іншої клявзи або до достатньо повноводної річки, якою він міг без перешкод рухатися вдолину. Така система лісосплаву діяла увесь рік, за винятком деяких зимових місяців.
Клявзи були дерев’яними, лише основу робили з каміння. Деякі з них – великі – мали додаткові (зазвичай бокові) шлюзи для спуску зайвої води з водосховища.
Донині в Карпатах частково збереглося лише декілька таких споруд, наприклад клявзи Перкалаб (у верхів’ях Білого Черемошу), Лостунь (на Чорному Черемоші, Чорна Ріка (на Озерянці, притоці Тереблі).
Про музей лісу і сплаву на Чорній Ріці також відомо, що діяв він тут із 70-х років, метою його за радянських часів було розповідати нащадкам про бокорашів та їхній важкий труд. Зараз він міг би стати туристичною родзинкою Закарпаття, але на жаль через те, що музей зруйнований паводками в 1998-му та 2001 років, назвати його родзинкою важко. Місцева влада різних політичних забарвлень пробувала музей відновити, але поки безрезультатно. У цьому році в бюджеті нарешті заклали кошти на реконструкцію музею – що дає привід про нього говорити, але поки що гроші не виділені, і унікальний музей так і лишається розвалинами на гірській річці поміж неймовірних гір закарпатської Верховини.
Потрапити до музею лісу і сплаву, втім, можна чи не щодня. Головне, знайти для цього час і дістатися напіврозбитою дорогою до місця призначення.
Дістатися музею від головної дороги можна за кілька хвилин. Одразу ж вийшовши з автівки, бачимо річку, що тече внизу (висота мосту – близько 5 м), з містка вже бачимо залишки зруйнованого музею і греблі. Прямуємо до нього – там відбудували кілька років тому частину зрубної конструкції над клявзою, сама ж вона ще чекає свого рятівника.
– Тут же йдеться не про ремонт чи відновлення, а про повну відбудову цього об’єкту – греблі та музею, – каже наш супутник Юрій Бабічин, начальник відділу еколого-освітньої роботи НПП “Синевир”.
У цьому році, коли стало відомо про гроші виділені Мінекології (НПП Синевир є структурним підрозділом цього відомства – ред.), надія на те, що музей таки буде відновлено, у нас поновилася, каже Бабічин. Але півроку пройшло, гроші запланували, але так і не виділили – тому знову виникають питання.
– Справа в тому, що тут можна працювати до жовтня місяця – це крайній строк, далі починаються дощі та сезонні паводки, – каже Бабічин.
А роботи справді чимало. Треба відновити греблю, розчистити дно та укріпити береги, звести над греблею надбудову… Словом, чимало труду.
– Але якщо це двісті років тому вдалося німцям, то нам із сучасними технологіями не може не вдатися, – каже науковець. – Старі люди розповідають, що в ХІХ ст. тут на побудові греблі працювало 100 чоловік, будували її два роки. Думаю, ми б могли нині впоратися швидше.
ТО В ЧОМУ Ж ПОДВИГ БОКОРАШІВ?
За цими розмовами заходимо до відновленої частково в минулі роки будівлі на березі над греблею. Тут зараз вміщуються усі врятовані експонати. Йдемо їх роздивлятися, аби ближче познайомитися із професією бокораша. Ці експонати – усе, що вдалося врятувати від повені.
І вони, мушу сказати, пересічного туриста не здивують. Тут приклеєні на фанеру фотографії бокорашів, греблі, воріт, репортажні знімки зі сплаву. Також є кілька погризених міллю костюмів, ще – макети, реманент бокорашів та й заодно жителів села Синевир. Словом, при огляді експозиції аж ніяк не складається враження, що ти перебуваєш в єдиному в Європі та другому у світі музеї. От не повірю, що не можна спромогтися надрукувати хоча б якісні фото бокорашів – навіть у цих умовах напівзруйнованого музею вони можуть тут висіти і цікаво репрезентувати відвідувачам тему, до того ж, навряд чи на це також треба просити кошти з бюджету, адже за даними, на рік у НПП “Синевир” буває близько 200 тисяч туристів.
Але бажання-бажаннями, та аби розбурхати хоч якісь емоції, які б у мене з’являлися зі згадкою про бокорашів, починаю розмову з паном Бабічиним про представників цієї професії, аби хоч в уяві співвіднести із розповіддю усі оці предмети.
– За допомогою цих макетів можна уявити, як сплавляли ліс, – каже Бабічин. – Відбувалося це в літній сезон – коли річка більш-менш спокійна, але й повноводна, а також — що мало неабияке значення — вода ще стерпно холодна.
Отож, лісоруби починали дерева заготовляли ще взимку на верхньому складі. Їх валили, трелювали конями, складали в штабелі – сортували за розміром і товщиною.
Потім бокораші починали зв’язувати колоди у табли (по 8-10 штук), а вже кілька табл утворювали бокор (від 4 до 7 і більше).
У передній частині колод робили отвори за допомогою великого свердла і скріплювали спеціальними залізними гачками, ззаду колоди скріплювали між собою гужвою (це канат, який виготовляли з вивареної ліщинової лози), цією ж гужвою скріплювали й табли одна із одною.
Потім на передній таблі встановлювали три весла, бо зазвичай бокор сплавляли три бокораші.
ЧОМУ РІКА В СИНЕВИРІ – ЧОРНА…
Сплав із верхів’я Чорної Ріки вниз до Тиси в районі Буштина займав 10 годин, відстань – 70 км. Починали роботу о 5-ій ранку, аби встигнути сплавити бокори вниз до Тиси.
Могли сплавляти не лише оці троє людей – вони могли зверху доправити ліс рікою до Колочави, потім їх змінювали інші.
Ширина першої табли мала бути не більше 5 м, бо ворота у греблю, через яку проходив бокор, мали 7 м ширини – по метру ще лишали для маневру.
Прохід греблі – був найскладнішим місцем на річковій дорозі бокорашів. Тут топилося найбільше людей. Ще одне таке місце – урочище Гук трохи нижче по течії: там річка має дуже круті повороти. Люди казали, що як пройшов оці два місця, можна було вже перехреститися.
Цікаво, що бокораші були одночасно і лісорубами, і тими, хто в’язав бокори. За кожну роботу платили окремо. Але сплав був найвигіднішим ділом: за день людина могла заробити стільки, як за місяць.
Не кожен годився на цю роботу, треба було бути дужим і сміливим, це була еліта, екстремали, не всіх брали, і не кожен хотів іти.
Часто бувало, що гинули – топилися. Тому і Ріка Чорною називається: тут колись весь берег був уставлений хрестами на честь загиблих бокорашів. А потім комуністи хрести оті повалили.
Хто не загинув у ріці на сплаві, міг стати довгожителем: минулого року в Синевирі помер останній бокораш, йому було 95 років.
Процвітав цей промисел тут усього 150 років – з часу побудови греблі і до середини 50-х років. Відтоді ще два десятиліття ліс сплавляли з верхів’я ріки до Колочави, а вже звідти – вузькоколійкою. А згодом уже повністю перейшли на лісозаготівельну техніку.
Греблі, хоч менші, але також підходящі для пропуску бокорів, були ще на двох гірських річках – Розтоці і Слободі.
Власне, біля входу до музею є табла з веслом – можна спробувати себе в ролі бокораша, щоправда, не на воді. Цікаво, що аби стриматися на мокрих та слизьких колодах, бокораші надягали на чоботи спеціальні когті – залізні підошви, які вганяли в дерево, аби не зісковзнути з табли під час спуску.
Власне, на цьому екскурсія музеєм закінчується. Ми прощаємось із Юрієм Бабічиним, дякуємо за розповідь і можливість сюди потрапити. Але історія про втановлений на честь сміливців-бокорашів музей, зруйнований паводком, не відпускає.
НІЧ У МУЗЕЇ. ПІД ЧАС ПАВОДКУ
Уже вдома знаходжу в мережі згадку про той паводок очевидця – Івана Конара, це гід-перекладач, який пережив у цьому місці ніч, коли греблю та й сам музей забрала велика вода.
«Більше тижня ішли рясні дощі, і земля була переповнена водою. Туристичний сезон вже давно закінчився. Ніхто не міг сподіватись, що в той день, в таку зливу когось буде цікавити історія бокорашів чи відпочинок в будинку біля греблі. На мій подив, на порозі будинку відпочинку, що знаходиться біля музею, з’явилася група туристів із міста Золочів Харківської області. Промоклі й замерзлі, вони попросилися погрітись, а якщо не вщухне дощ, то й переночувати. Дощ зупинятись не думав, і ці туристи вирішили переночувати.
Біда насувалась очевидна й неминуча. Води від дощу довкола було стільки, що вже земля не могла приймати таку масу, а небо не переставало лити рясним дощем. Ті всі шлюзи на греблі не в змозі були пропустити велику кількість води, що зібралась по бурхливих струмках і зворах до переповненого озера. Рівень води дуже швидко піднімався. Близько четвертої години вода у плесі піднялась настільки, що почала переливатись через днище греблі, де були розміщені експонати музею лісосплаву. Ще півгодини пройшло, і вода витиснула вхідні двері до музею, і великою направленою хвилею вдарила на місточок, що вів від будинку відпочинку до греблі. Ситуація, що склалась на той момент вимагала рішучих дій, бо вірогідність того, що гребля не витримає такого тиску води була великою. Тоді я запитав керівника групи харківських туристів, чи могли б вони мені допомогти врятувати хоча б експонати музею, і він погодився. Ми всі разом з чоловічим складом групи туристів відчинили запасний вихід до греблі, з боку автодороги і почали виносити всі експонати спочатку на дорогу, потім на міст, а потім – в камінний зал будинку відпочинку.
Аж мурашки по спині йдуть, коли згадую, як ми, ризикуючи своїм життям, ступали на тремтячий поміст греблі до колін у воду і виривали експонати прямо з пазурів води. Експонати були врятовані, але попереду була ніч, ніч неспокою, страху і переживань.
Спати ніхто не міг, бо на душі був якийсь неспокій. І десь о третій годині ночі пролунав великий тріск і гуркіт. Ми всі вибігли із хати у двір і, підсвітивши ліхтарями в напрямку мосту, ледве помітили, що на тому місці, де ще вчора був міст, вже нічого немає. Ближче до греблі, чи до місця, де вона знаходилась, підходити ми боялись. Ми були готові йти в гори у тому випадку, якщо повінь розмиє береги біля будинку настільки, що буде небезпечно знаходитися в ньому. Насторожені і перелякані, ми так просиділи в ґанку аж до ранку. Лише коли світало, ми помітили, що немає вже ні мосту, ні більшої частини греблі, а на їх місцях утворилась величезна яма в якій ще грізно показувала свої пазурі каламутна повінь. Лише тоді ми зрозуміли, який жах пережили тієї ночі».
МАЄМО ДЯКУВАТИ ХАРКІВ’ЯНАМ ЗА ТЕ, ЩО ЛИШИЛОСЯ
Пам’ятає про музейну трагедію і журналіст Олекса Лівінський, який також у ті дні перебував на Міжгірщині.
– Я поїхав на Міжгірщину в ті дні, в музеї ми були за два дні до паводку, – каже Олекса. – За день по тому я їхав до Мукачева із тими туристами з Харкова в автобусі, вони були брудні, мокрі і переповнені емоціями через те, що сталося. Я, звісно ж, написав про те репортаж, і мав неприємність потім із НПП «Синевир», бо розказав у матеріалі те, що нам розповідала місцева гід під час екскурсії музеєм із греблею, коли він ще існував. А мова тоді йшла про те, що цю греблю десятиліттями не чистили, і за цей час до озера-загати водою нанесло величезну кількість мулу, який при сильній течії під час повені створював додатковий тиск на греблю. Очевидно, що це також зробило свою справу, і під час повені – під додатковим тиском цього мулу на греблю – клявзу таки прорвало. Також тоді на екскурсії нам розповідали про значну кількість рубок у довколишніх горах, а вирубка лісу й паводки – речі взаємозалежні – відомий факт.
Але що було, те загуло, акцентує Олекса Лівінський.
– Наразі ми маємо зруйнований музей – уже роки. Прикро, що за цей час ніхто так і не спромігся його відновити. Та я вірю, що це таки вдасться зробити зараз.
ТУТ ХОТІЛИ ЗРОБИТИ ПРИВАТНИЙ ГОТЕЛЬ
У те, що музей таки буде відновлено, і дуже вірогідно, що станеться це ще в цьому році, розповів кореспондентові Укрінформу також директор департаменту зв’язків із громадськістю Закарпатської ОДА Ярослав Галас.
– На початку цього року стало відомо, що Мінекології таки заклало в бюджет на 2018 рік 53 млн грн на реконструкцію Музею лісосплаву в НПП «Синевир», – каже Галас. – Ми стоїмо на тій позиції, що музей треба відновити, бо це унікальний туристичний об’єкт для всієї країни, й навіть для Європи – а в контексті розвитку туризму на Закарпатті – це пріоритет, такий, як, скажімо, відновлення Боржавської вузькоколійки.
Саме тому, наголошує Галас, Закарпатська ОДА ще у 2016-му через суд відновила права держави на цей музей (за колишнього керівництва області, звертає увагу Галас, музей був переведений в комунальну власність, тодішні можновладці мали ідею відбудувати греблю й музей та організувати тут приватний готель). Відтак, рішенням суду музей було передано на баланс Мінекології, тож тепер його реконструкцію можна проводити державним коштом.
– Наразі проблема в тому, що необхідні гроші закладені в бюджет на 2018-ий рік, але так і не виділені, – каже Галас. – Хоча під час останньої робочої поїздки прем’єра Гройсмана на Закарпаття голова Закарпатської ОДА порушував це питання в особистій розмові. Обіцяли сприяти, але поки поступу нема.
Проте тендер, зазначає чиновник, проведений ще минулого року. Згідно з результатами конкурсу, право на реконструкцію виграв підрядник з Івано-Франківщини, який уже відбудовував тут будівлю на березі, що нині є залишком вцілілого музею лісосплаву.
Після відновлення греблі та зрубної надбудови, до музею треба буде ще провести дорогу.
– Як показала практика, після прокладення асфальтової дороги на озеро Синевир кількість туристів за рік збільшилась там у сім разів. Ми можемо цього ж очікувати й після відновлення цього об’єкту, – каже Галас.
…Буде чи ні, а також коли і як саме буде відновлено музей лісу і сплаву на Закарпатті – справді унікальний і справді такий, що заслуговує на життя у віках – наразі невідомо. Чи є в цьому потреба? Звісно, адже мова про унікальну професію карпатського регіону – бокорашів. Чи справді розуміє це влада, яка активно проштовхує відбудову музею, чи це черговий привід “освоїти” державні кошти на регіональний об’єкт – видно буде вже після того, як проведуть необхідні роботи з відбудови. Проте ці хлопці – бокораші – без сумніву заслуговують на те, аби про них розказували сучасним дітям. Адже свого часу вони були тими, на кого в цих горах рівнялися і кого надзвичайно поважали – за відвагу та силу. Нащадки, які будуть знайомі з бокорашами такими предками тільки пишатимуться.
Тетяна Когутич, Ужгород-Синевир
Фото: Гудак Сергій
