Чому ужгородцям значно простіше померти за власне місто, ніж жити у ньому
Тридцять років ужгородських шукань і втрат
Майже все, що зараз є вартісного в Ужгороді, створено або примножено за доби соціалізму. Ну за одним-двома винятками. Але той соціалізм народові категорично не подобався. Він вважався рівністю у злиднях, що в’язала ініціативних людей по руках і ногах, якимось казенними, казарменим і взагалі звірячим. Тому як тільки це стало можливим, Ужгород заходився услід за цілою країною будувати соціалізм з людським обличчям. Обличчя вийшло нестрижене, заросле щетиною, з виряченими очима, запалими щоками, роз’юшеним носом, але ж не мавпяче. Навіть з людським обличчям соціалізм нам не сподобався. Може, ми були занадто витонченими естетами, але справді хотілося чогось елегантнішого, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Тож заходилися будувати його протилежність – капіталізм. Спершу це цнотливо називалося ладом цивілізованих кооператорів. Вони наповнили наш не надто різноманітний ринок усілякими милими серцю дрібничками – із тих, що зараз продаються у крамничках «Все по 2 гривні».
Без них спокійно можна було би обійтися, але з ними було якось прикольніше. Під цю велику справу кооператори почали розтягувати різну стратегічну сировину, що зберігалася на складах і заводах, а відтак і самі заводи. Не відставали і рядові громадяни, які не створювали кооперативи, зате фанатично вивозили на сусідні закордонні базарчики усе, що мало хоч найменший шанс продатися. Ужгород став одним з головних перевальних пунктів по розпродажу країни. Невичерпні нібито клуні батьківщини вичерпалися на диво швидко. Уже на початку 91-го ужгородські гастрономи хизувалися виключно консервами морської капусти – та й то лише тому, що їх абсолютно неможливо було їсти. Усіх інших харчів вистачало на якусь одну годину торгівлі. Тоді комерсанти почали вже завозити з заходу – передусім продовольство. Ціни дещо кусалися, але гроші після розпродажу країни були, тож наші городяни пізнавали смак західного харчопрому. За харчами послідував вживаний одяг. За ним – відтік умів і рук на захід.
Нова доба потребувала нової дурості, нових ілюзій, нових помилок. Нових клоунів. Тому вслід за цивілізованими кооператорами прийшли ще цивілізованіші кандидати в депутати, які знали відповіді геть на усі питання – навіть ті, які їм зовсім не задавали. Усі ті кандидати блищали, як новенькі долари. Обіцяли, що і нам за ними буде, як центові за доларом. Вірилося у те слабко. Але ж у щось вірити треба. Людина не може зовсім без віри. І досі коли хтось клянеться, що він невиправний оптиміст, я погоджуюся: його тільки могила виправить. Дай дурневі волю – і він почне нею користуватися. Тобто зловживати, що для нього те саме. І швидко перетворить ту волю на її цілковиту протилежність. Так воно і сталося.
Після тієї доби дивовижних ілюзій (зараз вже не вкладається у голову, як у те все можна було вірити) настала більш сувора і приземлена епоха – тотальної корупції. Бо якщо державна установа не вражена корупцією, значить вона просто нікому не потрібна, без неї можна спокійно обійтися. Усі почали доводити, що вони таки необхідні, і гребти, гребти, гребти, як раби на галерах. Так дрібні статки поступово перетікали до тих, хто очолював корупційні піраміди.
Коли на нас вже ніде було тавро ставити, а все навколо поринуло у варварство (подалі від автомагістралі – взагалі у дикість), ми вирішили, що вже цілком дозріли до того, щоб вважатися європейцями. Європейці поставилися до непроханих родичів приблизно з тим самим жахом, з яким вони багато століть тому зустрічали навали то гунів, то монголів. Ще одного такого «щастя» Європа просто не витримала би, тим паче що і здоров’я цієї літньої дами вже зовсім не те.
Так ми лишилися сам на сам із власними проблемами. В Ужгороді залишилися тільки найбільш витривалі. Бувають такі міста, де народ не приживається. Ужгородцям значно простіше померти за власне місто, ніж жити у ньому. Ну а що твориться під нашими вікнами – усім відомо. Жити там неможливо. Повз цей смітник хочеться якомога швидше і непомітніше прослизнути, затиснувши носа і закривши очі. Що більшість українців і робить. Правда, у них там вдома ще гірше, проте нам від того не легше. Так Ужгород нині і живе – поміж Європою, де нам не надто раді, і сусідніми землями за Карпатами, куди ми не надто радо їздимо. Як між Сциллою і Харибдою, тільки не факт, що ми прослизнемо…
Сергій ФЕДАКА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
