Сталося диво. Трактор, що мав руйнувати скелю та будинок закарпатського монаха, перекинувся, а водій потрапив до лікарні
Суддя Василь ДАНЮК навіть у радянські часи не боявся виносити рішення, за які міг дорого поплатися
Закарпаття вважається побожним краєм, але колись за релігію можна було опинитись у далекому Сибіру. Покарати за приязне ставлення до духовенства могли будь-кого, навіть суддю, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Сьогодні вже звичними стали нарікання на судочинство, звинувачення суддів у необ’єктивності, упередженості, але чесні і справедливі судді, які не боялися і не бояться виступити проти системи, були завжди. Є вони й зараз.
Закарпатська газета «НЕДІЛЯ» зустрілася з людиною, яка навіть у радянські часи не боялася виносити рішення, за яке могла не просто позбутися посади, а зламати власну долю і мати серйозні життєві проблеми, яка не боялася тиску й погроз КДБ та партійних чиновників і керувалася при винесенні рішень мудрістю й власною совістю, а не чиїмись вказівками. Василь Данюк – заслужений юрист України, майже 30 років був головою Хустського районного суду, суддею та першим заступником голови Апеляційного суду Закарпатської області, зараз перебуває у відставці за віком. Загальний стаж у галузі права більше 50 років, наразі займається адвокатською практикою.
За більше ніж 40 років суддівської практики приймав тисячі важливих рішень, але кілька з них вважає особливими, адже йшлося про головне – про духовні цінності та релігію.
Якби не одне рішення, Городилівського монастиря нині б не було
Василь Васильович – корінний хустянин, більшість життя працював у Хусті, тож логічно, що головні рішення йому випало на долю виносити саме в місті над Тисою.
І перше з таких доленосних було прийнято у 1989 році, коли комуністичний режим ще всіляко гнобив церкви та монастирі, а якщо йшлося про власність релігійної громади, то рішення завжди ухвалювалися на користь держави, а не релігійних громад.
Отже, колись у Свято-Пантелеймонівському монастирі, що на вулиці Садовій у Хусті (Городилово), жив монах, про якого досі згадують із теплом у різних куточках області. Його молитви допомагали людям у важкі хвилини, повертали їм сили, здоров’я, впевненість та робили вірників ближчими до Бога. Його звали отець Мелетій. У світському житті – Михайло Федорович Рущак.
«Рішення, пов’язані з релігією, завжди є найважчими. Я отримав від батьків греко-католицьке виховання. Вони вчили мене завжди чинити справедливо і законно. А якось мені довелося захищати православну церкву. Тоді в нас була радянська влада, яка забороняла будь-яку релігійну діяльність. Я був комуністом, але в душі вірив у Бога, завжди образно намагався ставити себе на місце тих людей, які були переді мною. А в 70-80-х роках Хустщина, за визнанням комуністичної партії, вважалася кузнею кадрів священиків усього Закарпаття. У багатьох селах були цілі династії духівників, молодь часто йшла вчитись у семінарії. Владі це не подобалося, вона закликала всіляко цьому перешкоджати. Так от. Одного разу до мене прийшли монахи і сказали, що отець Мелетій помер, а їх викликали у райком партії, міську раду, бо невеликий будиночок із дощок, у якому жив чернець, та крихітну келію у скелі глибиною десь 1,5 метра, у якій він більше 40 років молився, хочуть бульдозером зрівняти з землею як намолене і небезпечне для радянських людей місце», – розповів Василь Данюк.
Слід зазначити, що отець Мелетій двічі був на горі Афон і в 1934 році повернувся до Хуста. Там він оселився в урочищі Кесарево, що в Городилові, де викопав у скелі печеру і розпочав пустинне життя. Про це дізнався хустянин Василь Росоха. Він запропонував монаху свою півгектарну земельну ділянку для будівництва монастиря. Тож згодом чернець розпочав спорудження невеличкої келії, у 1936 році звів каплицю, а невдовзі – і невелику церкву та корпус на п’ять келій. Але в 1960 році монастир закрила радянська влада. Після смерті отця Мелетія партійні чиновники хотіли повністю знищити всі сліди його релігійної діяльності.
Тож суддя почав з’ясовувати, які є підстави для того, аби ліквідувати духовну обитель. І йому стало відомо, що в монаха ніколи не було ні дружини, ні дітей, тому фактично прямих спадкоємців на майно він справді не мав. У такому разі всі його статки мали б опинитися у власності держави, яка мала право розпорядитися нерухомістю на власний розсуд. Але в процесі розмови відкрилася одна цікава і надзвичайно важлива деталь – у отця Мелетія була утриманка. У 1940 році батьки віддали свою юну 10-річну доньку Василину Антал на служіння до монаха. Вона ніколи не виходила заміж і протягом тривалого часу доглядала за своїм вчителем – варила йому їсти, поралась по господарству, прала, прасувала його речі. У 1989 році, коли Михайло Рущак помер, Василині виповнилося вже 56, вона досягла пенсійного віку, хоча ніколи ніде не працювала, грошей не заробляла, він усі ті роки усе необхідне купував їй із власних коштів.
«Коли відкрилися такі знакові факти, я зрозумів, що вихід є, врятувати майно отця Мелетія можна, – наголосив Василь Васильович. – Я порадив монахам звернутися до адвоката для оформлення в суд заяви про визнання Василини Антал утриманкою. Отримавши такий статус, вона автоматично ставала спадкоємицею. Тож суд мав винести рішення про визнання чи невизнання того, що жінка була в Михайла Рущака на утриманні. Уже невдовзі до мене прийшов начальник КДБ, який про все довідався і з погрозами сказав, що хай лише спробую винести рішення на користь Василини. Він приходив декілька разів. Стверджував, що якщо це зроблю, одразу в мене заберуть партквиток і втрачу посаду. Як суддя я не мав переконувати його ні в чому… і не робив цього… лише відповів, що суд все вирішить. Крім того, декілька разів до мене навідувалися представники міської влади із суворими попередженнями про наслідки. Тож я зрозумів, що повинен зробити важливий вибір – піти всупереч совісті і винести таке рішення, як цього від мене хочуть партдіячі і жити, як раніше, або зробити за велінням серця і так, як цього вимагає закон, але, можливо, залишитись без роботи».
Після серйозних і жорстких розмов влада була переконана, що рішення не буде винесено на користь Василини. Тож уже вранці у той день, коли мало відбутися засідання, комунальні служби міста відправили в район монастиря трактор, який мав зруйнувати усе, що колись належало отцю Мелетію… при цьому навіть не дочекавшись вердикту Феміди. Але оскільки місцина та була в горах, дорога до неї була непростою… І трапилось диво. Трактор, що мав руйнувати скелю, на одному зі схилів перекинувся, а водій потрапив до лікарні. А далі суд виніс рішення на користь Василини Антал, тож усі статки було збережено.
Випадковість це чи закономірність – невідомо, але, ймовірно, вмішався сам Бог, який не дав знести монашу келію та будиночок, на місці якого потім виріс цілий новий монастир. Самого ж Василя Данюка Господь також милував. Його викликали в обласний суд, де керівництво повідомило, що в обкомі вимагають забрати в нього партквиток, але все якось владналося. Хоча справа тягнулася ще досить довго.
Суддя виніс справедливий вердикт щодо майна римо-католиків та реформаторів
Інший випадок у суддівській практиці хустського представника Феміди, пов’язаний із церковною власністю, трапився вже за кілька років після першого. До релігії тоді все ще ставились негативно, але вже такого пресингу, як раніше, не було.
«Прийшов якось до мене юрист, що працював у Інвентарбюро Андрій Копчай. Він приніс архівну довідку, у якій було написано, що годинникова майстерня і поруч із нею невеликий будиночок, де жила одна родина, навпроти церкви, є власністю римо-католицької громади. У 1945 році радянська влада забрала їх, тому громада вирішила звернутися до суду, щоб повернути нерухомість, – розповів Василь Данюк. – Тоді лише починалася перебудова, але «дихати» було вже набагато легше. За справу взявся відомий нині столичний адвокат, ректор Академії адвокатів України, але теж хустянин Ярослав Зейкан. Він римо-католикам написав заяву, а я мав прийняти рішення що робити – залишити все як є чи повернути громаді втрачене. Мені потрібно було знайти підставу, на основі чого радянська влада забрала приміщення. Ми дали запит у архів, і нам надійшла відповідь, що так було зроблено на основі рішення облвиконкому, але ні дати, ні реєстраційного номера цього рішення вказано не було. Церква ж про це нічого не знала. Справа розглядалася досить довго, за два дні до засідання до мене приїхала одна дуже поважна жінка з обласної прокуратури. Вона говорила тривожно, але коректно, наголошуючи, що невже я прийму рішення на користь римо-католиків, адже такого в Україні ще ніколи не було, щоб забрати майно в держави і віддати церкві, просила думати про наслідки, адже це було нечувано досі».
Утім суд постановив віддати громаді і годинникову майстерню, і будиночок, а людям, які мешкали там, зобов’язав міську раду надати інше рівноцінне житло. Від такого несподіваного повороту хустськими можновладцями аж трусило, на таке рішення ніхто не очікував. Але й цього разу для Василя Данюка все минулося без наслідків. Тож тепер в тих приміщеннях, як і колись, до радянської доби, працює школа катехизму.
Побачивши, що в місті проходять процеси, коли релігійним громадам повертають майно, до Василя Данюка звернулися і представники реформаторської спільноти.
«Був у нас народний засідатель, але й активіст, комуніст, навіть секретар парторганізації Золтан Імре, який приніс документи на повернення реформаторській церкві її приміщень. Але на той час держава вже не надто переймалася подібним, хоча то був ще радянський період, та це рішення виносити було вже набагато простіше, тим більше що колишня кулінарія, будівля якої насправді була церковною, перебувала у власності комбінату громадського харчування. Тож і це рішення я виніс на користь церкви», – констатував суддя.
Що йому допомагало в таких ситуаціях? Передусім – власні моральні переконання та віра у вищі сили. Саме Бог, на думку Василя Васильовича, не раз рятував його у критичних ситуаціях.
«У моєму житті були доленосні моменти, коли я відчував захист. Пов’язую це з подіями, коли захищав церкви, вишукував правду, – каже Василь Данюк. – Мені робили три операції на ліве око, я теоретично мав втратити зір, але він у мене зберігся. Оперували мене в Києві. І після третього оперативного втручання одна лікарка повідомила, що на наступний день мене виписують, але перед тим порекомендувала, аби мене ще оглянув відомий професор, корифей офтальмології, який приїхав до медзакладу з Москви. Він консультував далеко не всіх пацієнтів, бо був уже старим, мав 85 років, перебував на пенсії, але періодично приїжджав до нашої столиці. Коли він подивився моє око, сказав, що мені лікарі зробили все і навіть більше, можливо, те, що й не потрібно було. А далі додав: «Я не знаю, хто ви, звідки, ким працюєте, та я як лікар із досвідом не можу зрозуміти, як ви цим оком бачите. Напевно, ви в житті зробили багато добрих справ і вас бережуть звідти». При цьому він показав на небо».
Не дарма кажуть, що життя – бумеранг, за всі вчинки кожному з нас воздасться за заслугами. Тож, можливо, дійсно Господь віддячив хустянину за те, що свого часу він так мужньо ставав на захист церков, адже виступити проти партійної машини ризикували одиниці, а Василь Данюк деякі рішення на користь релігійних громад взагалі виносив вперше в Україні. Крім того, за всі роки роботи в судовій системі він ніколи не приймав необмірковані рішення, завжди керувався не лише сухою мовою законів, а кожну справу пропускав через власне серце.
Марина АЛДОН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
