Закарпатська індіанка, що рятує молитвою. Жінка позбулася астми, а хлопець уникнув ампутації
с. Ліджі Пайяпілі – монахиня з Індії, яка перемогла туберкульоз кісток і заснувала монастир на Закарпатті
Її життя повне парадоксів. Вона народилася в індійській сім’ї католиків, тоді як в Індії домінує індуїзм. Вона приїхала в Київ розбудовувати монашу спільноту свого згромадження, не знаючи української мови, вперше виїжджаючи за кордон. Вона перемогла туберкульоз кісток тоді, коли вже майже рік не могла звестися з ліжка, а лікарі дивувалися, чому хвора досі жива… Зараз с. Ліджі живе на Закарпатті, в маленькому селі Павшино. Вона – настоятелька монастиря Св. Йосифа Згромадження де Сен-Марк, при якому діє будинок престарілих, пише Християнський світ.
Зі сестрою ми розмовляли майже дві години. Наступного дня вона мала їхати на одну з львівських парафій, щоб читати молитви за зцілення. Люди це називають «даром цілительства», але монахиня наголошує, що справжній цілитель – сам Господь, усе й усі інші – тільки інструменти, які Він використовує з різних причин.
Парадоксів багато, але все це марнота марнот порівняно зі силою молитви та віри, які досі пізнає монахиня завдяки урокам і випробовуванням. Зрештою, далі сестра розкаже сама.
Історія між Індією та Україною
Я прийшла в монастир де Сен-Марк в Індії, коли мені було 15 років (1986). У 12 років я дивилася на складання обітів моєї старшої сестри Аніс у цьому ж монастирі. Тоді мені дуже сподобалася сама церемонія, їхній одяг, хоч я нічого не знала про монашество. Тоді сестри саме приготували мене до першого Причастя, а перед тим сказали: «Коли приймаєш перше Причастя, те, що попросиш першим, Бог виконує». Моїм бажанням було стати монахинею. Згодом я запитала ще одну свою старшу 15-річну сестру, чому вона не хоче повністю присвятити життя Богові? Коли ж мені минуло 15, сестра запитала мене те саме, але я вже не хотіла бути монахинею. Вона інколи жартувала, мовляв, а чого це ти не йдеш у монастир, тобі ж уже 15, невже не хочеш, не стримаєш слова?! Я захотіла доказати їй, що вмію дотримувати слово, от і пішла в монастир (усміхається).
Старша сестра-монахиня мене відмовляла, бо я ще не дозріла, можливо, ще передумаю. Тоді я просто прийшла в той монастир і запитала: «А ви не хочете кандидатку?». Сестри здивувалася: «Хто хоче? Це ти маєш хотіти або ні!». У той день моя сестра привела до монастиря ще одну дівчину. Нам повинні були дати анкети для заповнення, й Аніс сказала мені: «Там, де буде питання, чи Ви хочете йти в монастир, пиши “Ні”». Я була дуже чесною, слухалася старших, тому в тій графі так і написала: «Сестра сказала написати “Ні”». Монахині посміялися і запитали мене, чи я справді хочу йти в монастир. Тоді я сказала, що так, бо хотіла довести своїй іншій сестрі, що вмію дотримувати слово.
Я вірю, що Бог кличе нас різними дорогами. Отже, я пішла в монастир не з власної примхи, щоб довести щось комусь, просто це був такий шлях. Якби ж Господь не покликав мене насправді, то мене б тут зараз не було. Можливо, так Бог хотів мені нагадати оте моє бажання, яке я висловила під час першого Причастя. Хтось приходить у монастир, щоб через впертість щось доказати, як я; хтось – бо йому тут подобається, йому тут комфортно; хтось – бо не хоче виходити заміж. Шляхи дуже різні, але не від них залежить покликання. Час показує: або воно є, або його немає.
Після приходу в монастир я три з половиною роки пізнавала, для чого це зробила. Складання обітів – це любов до Бога. Я пізнавала це. Отож, після шести років склала вічні обіти. Тоді ж приїхала наша генеральна настоятелька з Франції і говорила зі мною про те, що, можливо, треба буде їхати в Україну. Думаю, ту місію мені довірили тому, що бачили, яка я щаслива всі ці шість років від свого покликання. Завжди, коли я бачила молодих дівчат, пропонувала їм йти у монастир. Тільки справді щаслива людина може комусь пропонувати шлях, яким сама йде, правда ж?
Україна
В Україну я приїхала у 2000 році. У Києві, на жаль, дуже розчарувалася: не знала мови, не могла ні з ким говорити, вперше була за кордоном, де не було моєї культури. В Індії я увесь час працювала з молоддю. В Україні не бачила молоді у храмах взагалі – мене це шокувало.
В Індії тільки 2 % християн. Я родом зі штату Керала (англ. – Kerala), де християн – 90 %. У нас такого не буває, щоби хтось у неділю не пішов на Cлужбу Божу. Діти з п’яти років обов’язково ходять до церкви. Також у нас є недільні школи при церквах. І діти паралельно закінчують дві – звичайну державну та недільну. Щопівроку в недільних школах діти складають іспити і переходять до наступного класу – і так 12 років. Після цього отримують сертифікати, без яких священик не повінчає. Якщо в когось його немає, то це питання з’ясовують і в результаті платять штраф єпископові, який після цього дозволяє парохові вінчати. На дитячих Службах може бути 500 осіб. Молодь має спеціальні групи-гуртки.
Думаю, тут треба більше розказати про сучасних християн в Індії. Попри те, що в країні більше індусів, є і християни, і мусульмани. Всі між собою живуть дружно. Кожен приймає таїнство шлюбу у своєму обряді. Вінчання дуже важливе, бо в Індії немає так званих РАГСів. Якщо відбулося вінчання – це вже сім’я. Раніше в нас взагалі не було такого поняття, як «розлучення». Зараз буває, але дуже рідко. Розлучення не припустиме, бо дівчина повинна свідомо дати обітницю перед Богом – це дуже відповідально. Так, буває дуже складно: чоловік може бити, пити, бути грубим тощо, але жінка повинна молитися, просити в Бога допомоги, адже Господь їх поєднав. Тому в Індії рідко можна знайти покинутих дітей чи самотню жінку з дитиною. Удруге брати шлюб можна, якщо хтось із подружжя помер.
На моїй парафії вдома – 700 католицьких родин, і таких парафій у штаті Керала дуже багато. Треба розуміти, що в Індії більшу частину християн складають не римо-католики, а католики в обряді сиро-малабар. Отже, є римо-католики, греко-католики, обряди сиро-малабар і сиро-малагра (більше подібні до греко-католиків, бо священик може одружуватися).
Коли я приїхала в Україну, то мене запитували, чи мої батьки теж католики, як і я. Для мене це було дивним, бо в нас не може бути такого, щоби батьки були однієї віри, а діти – іншої. Моя родина прийняла католицизм 668 років тому. Чому достеменно знаю, бо маємо книгу про коріння родини, де записано, коли ми стали католиками. В Індії такого не буває або дуже рідко трапляється, щоб люди так легко змінювали релігію.
Тепер, можливо, ви трошки зрозумієте, чому приїзд в Україну мене шокував. Настоятлька просила, щоб я заохочувала українських дівчат вступати до нашого згромадження, та коли я їх побачила, то подумала, що жодна не прийде. Короткі спідниці, пиво, сигарети, хлопці… Я була дуже розчарована і думала, що покликань в Україні не варто чекати. Тепер я знаю, що помилялася.
Хвороба
Я зібралася силами й почала вчити українську абетку. Це давалося складно, бо я не бачила себе в Україні й дуже хотіла повернутися додому. Але дала обіти послуху, бідності та чистоти. Послух! Якщо мене просила генеральна настоятелька, то я повинна слухатися. Тому вирішила: п’ять років буду тут. Але всередині все протестувало, я противилася.
Якось мені дуже розболілася голова. Пішла в лікарню, зробили рентген, але нічого не знайшли. Лікар запитав, чи маю ще на щось скарги, і я показала пухлину на спині, яка з’явилася недавно. Він подивився і сказав, що треба з’ясувати, що це… Потім порадили звернутися до терапевта. Сказали зачекати 10 хвилин, а вийшло 2 години. Згодом мені пояснили, що в Україні така система: поки не даси грошей, тебе ніхто приймати не буде. Терапевт сказала, що нічого не може зробити. Лікарі вирішили шприцом витягати гній. Після таких процедур пухлина не боліла, але й не зникла. Зрештою, так я ходила зі шприцом і 50-ма гривнями 8 разів упродовж 2 тижнів, щоб мені забирали гній. Коли здала аналізи, то виявилося, що у хребті дуже сильна інфекція, але звідки вона взялася – ніхто не міг пояснити.
Звернулася в онкодиспансер. Там сказали, що раку немає, але хворобу визначити не змогли. А тим часом мені ставало все гірше. Зрештою, лікарі сказали, що не можуть мене вилікувати, тому треба готуватися до смерті. Мені було 27 років.
Генеральна настоятелька з Франції подзвонила й запитала про моє «останнє бажання». Я попросила, щоб мене в жодному випадку не ховали в Україні, бо дуже хотіла звідси поїхати. Я хотіла, щоб мене поховали в Індії, бо там кладовища розташовані довкола церкви, і щонеділі, після Служби, священик із вірними йде до могил, і вони моляться. В Україні таке буває раз чи два рази на рік, у спеціальні дні… Я не кажу, що це погано, це – традиція, але на моїй батьківщині вона інша.
Повернення в Індію
Уже в Індії мені поставили діагноз – «туберкульоз кісток останньої стадії». Гній з хребта доходив до головного мозку, тому так сильно боліла голова – менінгіт. Вдома я рік просто лежала: не було ні гірше, ні краще. Ніхто не міг нічого пояснити – чому не одужую або чому не вмираю? На третій місяць я почула: «Чому ти засудила український нарід? Чому ти бачила там тільки все погане? Це теж мої діти! Я тебе послав в Україну, щоб ти була з ними, а ти не хотіла, тому я тебе і повернув назад. Як ти тільки могла сказати, що в Україні не буде покликань, що тут ненормальні люди, бо не ходять до церкви?! Ти думаєш, що краща, ніж вони, бо народилася в сім’ї католиків, віруючих?!». Потім Господь показав мені багато картин з історії України, де були війни, де забороняли Церкву, переслідували. Він мені пояснив, що молодь не йде до храму, бо ще не звикла, не минулася остаточно стара історія.
Мені було незвично чути слова Бога, тому я просто сказала: «Я ніколи не чула Твій голос, Господи, але якщо це Ти, тоді зціли мене, я повертаюся – їду в Україну!». Тоді мій стан почав покращуватися. Мені казали, що я ніколи не ходитиму, але я встала.
Знову Україна і перші покликання
Коли повернулася до Києва, то цілий рік молилася, щоби Бог вказав мені шлях, де Він хоче мене бачити. Так я зрозуміла, що моє місце на Закарпатті. Я просто сіла в потяг і поїхала в село Павшино, де була наша римо-католицька парафія. Не мала з собою нічого. Приїхала, знайшла церкву – просто стояла перед нею. Коли зустрілася з парохом-німцем, він сказав, що зараз будується будинок для престарілих, але він буде готовий за кілька років, а поки немає, де жити. Там була жінка з парафії. Вона сказала, що я можу пожити в неї.
Був 2004 рік. Я жила в цієї жінки півроку. Потім приїхали дві сестри нашого ордену – одна з Індії, інша – з колишньої нашої київської спільноти. Після року до нас прийшла перша кандидатка – Крістіна. Згодом у нас було шість сестер і дві кандидатки. Зараз – 5 сестер з Індії, 4 – з України та 1 – зі Словаччини. Ми в Павшино вже 11 років. Маємо свій монастир, де можуть жити 30 сестер. Займаємося будинком престарілих, де живуть 20 бабусь. Можна сказати все, що там маємо, – це або пожертви, або подарунки – ми нічого не купували самі.
Якщо говорити про саме Згромадження сестер де Сен-Марк, то воно виникло в 1845 році за допомогою о. П’єра Поля Бланка – дієцезіального священика з Франції. Цей отець хотів заснувати орден, в який могли би вступати прості дівчата – без освіти і грошей. Наш головний будинок зараз у Франції. Також є сестри в Німеччині, США, Індії, Філіппінах, на Мадагаскарі. Значна частина сестер – з Індії (понад 400 монахинь). Ми працюємо з бідними, неповносправними, прокаженими, допомагаємо в лікарнях. Займаємося з ув’язненими. Наша харизма – це поклоніння та служіння.
Сестри з Павшино і молитви за зцілення
Коли ми засновували монастир Св. Йосифа в Павшино, я хотіла продовжити нашу харизму, тому увесь час хтось із сестер перебуває зі Святими Дарами, на адорації, поки всі інші служать у будинку престарілих. Чому це так для нас важливо? Бо коли Ісус покликав апостолів, Він сказав бути з Ним. Тому завжди хтось має бути з Ним, з Богом. Господь усіх християн кличе до місії. Якої? Передати любов! Адже Бог – це любов! Ми можемо передавати цю любов через діла і слова. Діла – це наша праця в будинку, слова – проповіді на інших парафіях. Ми з сестрами часто відвідуємо інші міста, де передаємо Слово Боже. Для нас немає різниці чи це католики, чи греко-католики, чи православні, чи протестанти. Якщо нас запрошують, то ми їдемо. Бували навіть випадки, коли до мене за допомогою чи з проханням про молитву зверталися мусульмани чи юдеї. Я молюся за людей. Для мене конфесія чи релігія не є перепоною.
Люди просять про зцілення, але я не цілитель, я тільки інструмент у руках справжнього Цілителя. Навіть коли перед молитвою я виходжу щось сказати людям, то ніколи не готую промови, бо остерігаюся, щоб не передати власні міркування і знання. Я вірю, що мною керує Святий Дух. Намагаюся не говорити про своє знання, бо я така сама людина, як усі. Довіряю Богові й Він мною керує: Він каже, що краще, як розрадити людину, як підтримати. У будь-яких моїх справах чи молитвах для когось, у зціленні всі 100 % – це від Бога, немає жодного відсотка мого.
Під час поступового одужання в Індії я вісім місяців фактично перебувала в каплиці з молитвою – мій духовний шлях був довгим. Якось мені запала в душу одна молитва, яка ніби сама промовляла до мене чи в мені. Її я читаю над людьми, які просять зцілення. Тексту я не можу передати, але завжди на початку прошу в Бога прощення за гріхи людини, яка страждає. Бо Ісус спочатку зцілює душу, а потім – тіло. Після молитви ставлю знак хреста, бо вірю: хто його носить, той спасенний. Тому навіть коли про молитву просить мусульманин, все одно ставлю знак хреста, і він це приймає.
Я не стверджую, що всі, хто до мене приходять, одужують – багато й помирають. Але хто б не прийшов, всім скажу: «Усе буде добре». Адже для когось смерть – це добре. Бог знає, як кому краще. Тому справді все буде добре, але як – це Він вирішує.
На євангелізації завжди кажу: ми віримо Богові, а не довіряємо. Це – велика різниця! Вірять у Бога і атеїсти, і сатаніти. Вони виступають проти Нього, а отже, знають, що Творець існує. Важливо навчитися довіряти Господові. Ми, люди, не вміємо чекати, не вміємо бути терпеливими, нам треба відразу все знати: чому? чому? чому? Коли я розмовляю з молодими сестрами, завжди прошу: «Прибирайте від себе слово “чому”». Богові не треба задавати запитань – довіряй, а Він знає «чому». Господь зажди відповідає! Інколи відповіді чекати треба дуже довго, але вона обов’язково буде.
Інколи втрачаєш надію на відповідь. Тоді депресія може затягнутися та навіть перерости в щось більше і гірше. Як побороти зневіру й почуття безнадії?
Думаю, людина впадає в депресію, бо намагається все зробити сама, покладається тільки на себе. Тоді людина впадає у відчай. Довіряти Богові й знати, що без Нього не може бути жодної доброї справи – цьому варто вчитися. Якщо я народилася, значить Бог має для мене свій план! Але інколи люди плекають свої плани, які ставлять і цінують вище. Коли людське руйнується, руйнується і людська надія. Але якщо з тобою Бог, чи знищенне Боже?
Гірше, коли людина через власні невдачі починає нарікати на Бога, що Він не виконує бажання, не вислуховує молитви. Та не все, що ми просимо в Бога, справді корисне для нас. Треба віддати себе на волю Божу, навчитися терпеливості, щоб дочекатися відповіді. Адже Бог хоче своїм створінням тільки добра.
Мені дуже шкода українську молодь – багато з них не знають, чого хочуть у житті. Дівчата і хлопці кажуть, що вони не готові створювати сім’ю, уникають відповідальності, але зустрічаються і більше того… Вони мають свої плани, людські, в яких легко розчаруватися.
Чи людина може сама себе зцілювати?
Людина дуже сильна з Богом. Вона все здатна подолати і без сторонньої підтримки, але тільки з Богом. Проте коли хтось падає, то потрібна інша людина, щоб підняти, підбадьорити. Немає жодної молитви без плоду – є прохання без потреби. Часто ми хочемо диктувати Богові умови, а не прислухатися…
Бог мені сказав це, і я постійно пам’ятаю: «Передай моїм дітям, як Я прагну бути з ними, жити в їхніх серцях». Моє завдання – сказати, як Бог хоче бути з нами, а не зцілювати. Тому завжди перед молитвою ми влаштовуємо конференцію на дві години, де я стараюся передати людям слова Бога. Коли запитують, як молитися, я завжди відповідаю, що треба мовити «Отче наш», бо про цю молитву говорив Ісус. Не кажу, що інші непотрібні! Просто в цій молитві є слова «нехай буде Воля Твоя», «прости нам провини наші». Так, є багато інших молитов святих, але саме цієї вчив Христос.
Я кажу молитися щодня «Отче наш» 40 разів 40 днів. Чому? У Старому Завіті сказано, що євреї 40 років ходили в пустелі: були і страждання, і зневіра, але після цього все ж прийшла надія. У Новому Завіті сказано, що Христос перед тим, як говорити до людей, 40 днів був у пустелі, де також доводилося нелегко, але потім прийшло спасіння. Справді, після 40 днів стан людини змінюється.
Часто буває, що люди кажуть: 40 днів молитися 40 разів на день «Отче наш» – це дуже багато. Тоді я запитую, скільки би вони хотіли, щоб я за них молилася. «Якби все життя, то ми були б раді», – чую у відповідь… Ну, так моліться і ви!
Хочу ще додати про богослужіння. Люди повинні знати, чого вони йдуть до церкви, чому так моляться. Не можна йти на службу і просто відстоювати, бо така традиція. Звичайно, для цього потрібне навчання при церквах, катехизація, яку часто упускають, вважають непотрібною. Коли до мене приходять із проханням про зцілення, то не шукають Божої благодаті, волі, не прагнуть вдосконалювати своє життя, люди тільки хочуть стати здоровими, але здоровими тілесно. Я ж молюся за здоров’я духовне.
Завтра я знову молитимуся на одній з парафій. Знаю, там буде багато людей. Також, на жаль, усвідомлюю, що вони прийдуть не для того, щоб почути мої слова перед молитвою, а щоб одержати зцілення – щоб я тільки торкалася і молилася. Але я завжди наголошую: кого не було спочатку, хто не чув слова, над тим я не молитимуся. Бо ми стараємося, щоб люди вчилися розуміти, для чого нам треба молитися, як правильно молитися, чому важлива молитва кожного.
- Розмовляла Ніна ПОЛІЩУК
